— Стійте, ось що, — пригадала Нелла. — Сьогодні ввечері ви могли б побачити у нас вашого давнього приятеля Енно. Він мав читати дітям старшого віку лекцію про планету Венеру.
— А він, значить, тут живе? — запитав я.
— Ні, обсерваторія, де він працює., лежить за три години звідси. Але ж він дуже любить дітей і не забуває за мене, за свою стару виховательку. Тому він часто й наїздить сюди і щоразу розповідає дітям щось цікаве.
Звичайно, ввечері в призначену годину ми знову з’явилися в дім дітей, у велику аудиторію, куди зійшлися вже всі діти, окрім наймолодших, та кілька десятків дорослих. Енно зустрів мене дуже радо.
— Я вибрав тему ніби спеціально для вас, — жартівливо забалакав він. — Вам дошкуляє запізнілість вашої планети і дикунські звичаї вашого людства. А я розкажу вам про таку планету, де вищі представники життя, — ще поки що динозаври і літаючі ящірки, а їхні звичаї — гірші, ніж у вашої буржуазії. Ваше кам’яне вугілля не горить там у вогні капіталізму, а ще лише росте величними гаями. Поїдемо колись туди вкупі пополювати на іхтіозаврів? Це тамтешні Ротшільди й Рокфеллери, значно, правда, більш помірковані від ваших земних, проте значно менш культурні. Там царство первісного початкового накопичення, забутого в «Капіталі» вашого Маркса… Ну, Нелла вже хмуриться на мої легковажні балачки. Зараз почну.
І він майстерно почав оповідати про далеку планету з її глибокими бурхливими океанами та височенними горами, з її пекучим сонцем та густими білими хмарами, з її страшними ураганами й грозами, з її огидними страховищами та величними велетенськими рослинами. Все це ілюстрував живими фотографіями на екрані, що займав цілу стіну зали. В темряві тільки й чути було голос Енно; глибока уважність панувала в залі. Коли він, розповідаючи про пригоди перших мандрівників по тому світові, змалював, як один з них ручною гранатою убив велетенську ящірку, сталася чудна невеличка сцена, котру більшість публіки не помітила. Альдо, що весь час тримався біля Нелли, зненацька стиха заплакав.
— Що тобі скоїлося? — нахилившись до нього, спитала Нелла.
— Мені шкода страховища. Йому було дуже боляче і воно зовсім умерло, — тихо відповів хлопчик.
Нелла пригорнула дитину і почала їй щось нишком поясняти, але та ще довгий час не могла заспокоїтись.
А Енно тим часом оповідав про безліч природних багатств прекрасної планети, про її велетенські водоспади на сотні мільйонів кінських сил, про шляхетні метали, знайдені просто на поверхні її гір, про багатющі скупчення радію на глибині кількох сотень метрів, про запаси енергії на сотні тисяч літ. Я ще не так добре знав мову, щоб відчувати красу викладу, але вже самі картини захоплювали мою увагу так само повно, як і увагу дітей. Коли Енно закінчив і залу знову було освітлено, мені стало навіть аж трохи сумно, — як буває з дитиною, коли їй закінчують гарну казку.
Після лекції почалися запитання й заперечення з боку слухачів. Запитання були різноманітні, як і самі слухачі; вони стосувалися подробиць у картинах природи і способів боротьби з нею. Було й таке запитання: через скільки часу на Венері мусили б виникнути з її власної природи люди і як мало б виглядати їхнє тіло?
Заперечення, здебільшого наївні, а інколи й дуже дотепні, змагалися головним чином проти того висновку Енно, що за сучасної доби Венера — планета для людей дуже незручна і що навряд чи пощастить скоро використати в хоча б трохи значній мірі її великі багатства. Молоді оптимісти енергійно повставали проти цієї заяви, хоч вона й висловлювала погляд більшості дослідників. Енно доводив, що пекуче сонце й вогке повітря з безліччю бактерій утворюють для людей небезпеку багатьох хвороб, чого й зазнали на собі всі мандрівники на Венеру, що урагани й грози утруднюють роботу і загрожують життю людей, що… і багато ще дечого. Діти вважали, що дивно відступати перед такими перешкодами, коли можна опанувати таку прекрасну планету. Для боротьби проти бактерій і хвороб треба якомога швидше вирядити туди тисячу лікарів, для боротьби проти ураганів і гроз — сотні тисяч будівельників, котрі поставлять скрізь, де треба, високі стіни й громовідводи. «Хай дев’ять десятих загине, — палко говорив один хлопчик років дванадцяти, — тут є за що умирати, аби лише здобути перемогу!» І запал його очей недвозначно свідчив, що й він сам, звичайно, не покинув би справи навіть перед упевненням, що він опиниться в числі тих дев’яти десятих.
Енно лагідно й спокійно руйнував карткові будівлі своїх опонентів, але видно було, що в глибині душі він співчуває їм, і що в його палкій юнацькій фантазії приховуються такі ж розважливі плани, більш обмірковані, звісно, але, напевно, не менш самовіддані. Сам він іще не був на Венері, але яскраво було видно, що її краса і її небезпеки потужно ваблять його до себе.
По закінченні розмов Енно поїхав зі мною до Нетті. Він вирішив ще на день лишитися в цьому місті і запропонував мені піти разом зі мною до музею мистецтва. Нетті не міг взяти участь у відвіданні музею, бо його викликали в інше місце на велику нараду лікарів.
— От уже ніяк не гадав, щоб у вас були окремі музеї художніх творів, — зауважив я Енно, йдучи з ним до музею. — Я гадав, що культурні й картинні галереї. — то особливість якраз капіталізму з його чванькуватим розкошуванням на людях та змаганням накопичувати багатства. В соціалістичному ж суспільстві, міркував собі я, мистецтво плине скрізь поруч із життям, оздоблюючи його.
— Ви й не помилялись, — відповів Енно. — Більша частина творів мистецтва у нас завжди йде для громадських будівель, де ми обмірковуємо наші спільні справи, де ми учимось і досліджуємо, де відпочиваємо… Значно менше прикрашаємо ми свої фабрики й заводи: естетика потужних машин і їхнього упевненого руху до вподоби нам уже й сама одна: дуже мало є таких творів мистецтва, що цілковито гармонували б їй, не ослаблюючи і не розвіваючи вражень від неї. Найменше ж прикрашаємо ми свої житла, де, здебільшого, перебуваємо дуже мало. Що ж до наших музеїв мистецтва, то це науково-естетичні інституції, це школи, де люди вчаться тому, як розвиваються мистецтва, чи, вірніше, як розвивається людство у своїй художній діяльності.
Музей містився на невеличкому острівці озера, котрий вузеньким мостом сполучався з берегом. Сама будівля, що довгим чотирикутником оточувала сад з високими водограями і безліччю синіх, білих, чорних та зелених квіток, була смаковито прикрашена зокола і повна світла всередині.
Тут справді не було такого безглуздою накопичування статуй і картин, як це буває по великих музеях Землі. Переді мною в кількох сотнях творів пропливла нитка розвитку пластичних мистецтв, від дикунських спроб передісторичної доби до ідеальної технічної досконалості витворів останнього віку. І з початку до кінця скрізь видно було вплив тої живої внутрішньої цілісності, котру люди зовуть «генієм». Очевидно, це були найкращі витвори всіх часів.
Щоб до пуття розуміти красу іншого світу, треба глибоко знати його життя, а щоб дати й іншим відчути цю красу, — треба бути самому з нею органічно сполученим… Ось чому безсилий я докладно описати все, що я там бачив; я можу дати лише деякі натяки, лише повихоплювані з цілого окремі вказівки на те, що мене там найдужче вразило.
Ґрунтовним мотивом марсіанської, як і нашої скульптури, є прекрасне людське тіло. Фізично марсіани різняться від людей не дуже: коли не звертати уваги на їхні великі очі, а через те, почасти, і на певну відмінність черепа, то їхні особливості вільно могли б стати поруч з особливостями окремих земних рас. Я не вмію докладно пояснити їх — я не так гарно знаю анатомію; але моє око швидко звикло то них, засвоївши їх не як огидність, а як оригінальність.
Я помітив, що тіла чоловіків і жінок схожі між собою в більшій мірі, ніж у більшості племен Землі: порівняно широкі плечі жінок, не так міцно розвинена мускулатура чоловіків та їхній ширший таз ослаблюють різницю. Це, між іншим, стосується останньої доби, — доби вільного людського розвитку; ще у статуях часів капіталізму статеві відмінності виявляються яскравіше. Очевидно, хатнє рабство жінки і гарячкова боротьба за життя у чоловіка впливають на їхнє тіло не однаково.
Ані на хвилину не міг я позбутися то яскравої, то невиразної свідомості, що переді мною — образи чужого світу; вона надавала всім моїм враженням якогось дивного забарвлення, наче б це були напівпривиди. І навіть розкішне жіноче тіло цих статуй і картин викликало в мене незрозуміле почуття, наче б зовсім не подібне до відомого мені любовно-естетичного потягу; воно радше нагадувало мені ті невиразні передчуття, котрі бентежили мене колись давно, на межі дитячих літ і юнацтва.
Статуї ранніх епох були однотонні, як і в нас; найновіші — природних барв. Це мене не здивувало. Я завжди думав, що ухилятися від дійсності зовсім не є обов’язковим елементом мистецтва, що це навіть шкодить художності, зменшуючи, як це буває з одноманітністю скульптури, багатство засвоєння, і що в таких випадках воно не допомагає, а перешкоджає художній ідеалізації, котра концентрує життя.
В статуях і картинах старих епох, як і в творах нашої античної скульптури, переважали образи величного спокою, образи нескаламученої гармонії, вільної від будь-якого напруження. Середні, перехідні часи, говорять щось інше: тут — поривання, пристрасті, бурхливе змагання, інколи ослаблене до ступеня блукання мрії — еротичної чи релігійної, інколи ж розвинуте до останньої межі напруження неврівноважених сил душі й тіла. За соціалістичної доби характер творчості знову інший: тепер це — гармонійний рух. спокійно-упевнений прояв сили: чин, вільний від хворобливості зусилля; змагання без турботи: жива активність, пройнята свідомістю своєї прекрасної єдності і непереможної розумності!
Коли ідеальна жіноча краса старовинного мистецтва висловлювала безмежну можливість кохання, а ідеальна краса середніх віків і часів Відродження — невгасиму жагу кохання, містичну чи почуттєву, то тут, в ідеальній красі іншого світу, що йде поперед нас, — втілювалося саме кохання, в його спокійній і гордій самосвідомості, сама любов — яскрава, світла, всепереможна…
Характерною рисою найновіших художніх витворів, як, між іншим, і найдавніших, була надзвичайна простота і єдність мотиву. Змальовуються дуже складні людські істоти з багатим і владнаним життєвим змістом і для того беруться такі моменти їхнього життя, коли все воно скупчується в одному якомусь почутті, змаганні…
Улюблені теми останніх марсіанських художників — це екстаз творчої думки, екстаз кохання, екстаз утіхи з природи, спокій добровільної смерті; все це сюжети, що глибоко окреслюють суть великого племені, котре і жити тямить повно й напружено, і вмирати — свідомо та з почуттям гідності.
Відділ малярства й скульптури творив одну половину музею, другу ж цілковито присвячено було архітектурі. Під архітектурою марсіани розуміють не лише естетику будинків і великих інженерних будівель, але й естетику меблів, знаряддя, машин, взагалі — естетику всього матеріально-корисного. Яку велику роль відіграє в їхньому житті це мистецтво, про це можна було судити, зауваживши особливу повноту і дбайливість, з котрою було складено цю колекцію. Від первісних печерних жител з їхнім примітивно прикрашеним начинням, до розкішних громадських будинків зі скла й алюмінію з їхнім виконаним найкращими художниками умеблюванням, до велетенських заводів з їхніми грізно прекрасними машинами, до могутніх каналів з їхніми гранітними берегами й мережчатими мостами, — тут було представлено всі типові форми в картинах, планах, моделях і, особливо, — стереограмах для великих стереоскопів, у котрих найменша дрібниця поставала з повною ілюзією тотожності. Окремий відділ творила естетика садів, ланів і парків; і хоч яка незвична була мені природа планети, проте й я досить часто схоплював красу тих сполучень барв і форм, котрі утворював з елементів цієї природи колективний геній племені з великими очима.
У витворах попередніх епох дуже часто, як і в нас, краса досягалася за рахунок зручності, мистецтво творило насильство над безпосереднім призначенням речей. Нічого подібного око моє не помічало у витворах останньої доби — ні в її меблях, ні в знаряддях, ні в будівлях. Я запитав у Енно, чи дозволяє їхня сучасна архітектура ухилятися від практичної досконалості предметів задля їхньої краси.
— Ніколи, — відповів Енно. — Це була б фальшива краса, — викрути, а не мистецтво.
За передсоціалістичних часів марсіани ставили своїм великим людям пам’ятники; тепер же вони ставлять ці пам’ятники лише великим подіям, от як перша спроба дістатися до Землі, що завершилася загибеллю дослідників, як знищення смертельної прилипливої хвороби, як відкриття розкладу й синтезу всіх хімічних елементів. Низку пам’ятників представлено було в стереограмах того відділу, до містилися надгробки й храми (у марсіан були колись і релігії). Одним з останніх пам’ятників великим людям був пам’ятник тому інженерові, про котрого розповідав мені Менні. Художник зумів дуже добре показати силу душі людини, що переможно керувала армією праці в боротьбі з природою і погордливо відхилила боягузливий суд моралі над своїми вчинками. Коли я несамохіть задумливо спинився перед панорамою пам’ятника, Енно стиха проказав вірша, що змальовував суть душевної трагедії героя.
— Чий це вірш? — спитав я.
— Мій, — відповів Енно. — Я написав його для Менні.
Я не міг повно оцінити внутрішню красу вірша на чужій ще для мене мові, але ж я добре бачив, що думка його не плутана, ритм дуже доладний, рима голосна й багата. Це дало новий напрямок моїм думкам.
— Значить, ваша поезія ще й досі кохається у ритмі й римі?
— Звичайно, — трохи здивовано відповів Енно. — Хіба вам видається, що це не гарно?
— Ні, зовсім не те, — пояснив я. — Бачите, у нас панує думка, що цю форму породив смак гнобительських класів нашого суспільства, — як вираження їхньої вередливості і прихильності до умовностей, що сплутують волю художньої мови. А звідси роблять висновок, що поезія майбутнього, поезія доби соціалізму мусить скасувати й забути ці тісні для творчості форми.
— Це зовсім не так, — гаряче заперечив Енно. — Правильно-ритмічне подобається нам зовсім не через нашу прихильність до умовного, а тому, що воно глибоко гармонує з ритмікою ходи процесів нашого життя й свідомості. А рима, що завершує низку різноманітності однаковим кінцевим акордом, хіба ж вона не глибоко пасує до життєвого зв’язку людей, котрий їхню внутрішню різноманітність вінчає єдністю втіхи в коханні, єдністю розумної мети у праці, єдністю настрою в мистецтві? Художньої форми без ритму взагалі бути не може. Де нема ритму звуків, там мусить бути ще навіть строгіший ритм образів, ритм ідей… А що рима, справді, походження феодального, то це ж можна сказати і про багато інших корисних і гарних речей.
— Але ж рима й справді тіснить і утруднює висловлювання поетичної ідеї?
— Ну, то й що ж з того? Адже ж це утиснення випливає з тієї мети, котру художник ставить перед собою вільно. Але воно не лише утруднює, а й удосконалює висловлювання поетичної ідеї і задля того тільки й існує. Що складніше мета, то важчий до неї шлях, отже, — більше різних утисків на цьому шляху. Коли ви схочете збудувати гарну будівлю, скільки вимог техніки й гармонії будуть визначати, а тому, отже, і утискувати вашу роботу! Ви вільні вибрати собі мету, — тут і край вашій людській волі. Але раз ви бажаєте мети, ви тим уже бажаєте і засобів, котрими ви можете до неї дістатись.
Ми вийшли в сад відпочити від безлічі вражень. Був уже вечір, тихий і лагідний весняний вечір. Квітки почали вже згортати своє листя й цвіт на ніч: це загальна особливість усіх рослин Марса, породжена його холодними ночами. Я відновив почату розмову.
— Скажіть, якого сорту белетристика у вас тепер переважає?
— Драма, особливо ж — трагедія, а крім того — поезія картин природи. — відповів Енно.
— В чому ж полягає зміст вашої трагедії? Де матеріал для неї у вашому щасливому, мирному житті?