Я вийшов, навіть не поцілувавши його. Упродовж трьох днів я не хотів його бачити. Він, як звикле, не бідкався і не побивався.
«Гаразд, я його позбудуся, — міркував я, — а що тоді?» Мене опосіли докори сумління, ці думки затьмарили й отруїли і так надто бурхливий плин мого життя. Я сподівався, що він кинеться мені на шию. Я чекав на диво, але бракувало грози, щоб розвіяти хмари на небі. Надвечір третього дня я зайшов до його кімнати.
— Ти вже нажерся?
— Я не маю ані шага.
— Не міг у мене попросити грошей?
— Я думав, ти не захочеш дати.
Він говорив щиро, а відтак замовк. Він зовсім не чіплявся за життя. Його тупа покора своїй власній біді мене вкрай обурювала.
«Може, він горить бажанням це зробити, — думав я, — і лише брак уяви не давав йому вдатися до певних кроків».
Раптом мені здалося, ніби його замуровано десь у глибці, звідки не може долинути звук його голосу — голосу, звичайно, дуже несміливого і дуже тихого. То був паралітик, чия душа впадала у розпач на дні нерухомого тіла. Але що остаточно розтопило мою суворість, то це те, що я пригадав його слова про своє викручене плече: «Це не з моєї вини». Він проказав речення таким сумирним тоном, що я уявив собі, як він зашарівся в темноті.
«Гріх, — сказав я собі тоді, — залишити цього бідолашного хлопчину зовсім самого. Він може пригадати речення, що мені сказав, і вважатиме, що у мене кам'яне серце».
За дві хвилини, коли Люсьєн опинився в моїх обіймах, вткнувшись у мою шию, я схопив його за чуба, щоб зазирнути йому в обличчя, і побачив, що він плаче. За ці три дні його облягла безмежна тута. І тоді я відчув, як мою душу огортає спокій від того, що я втішив цього дітвака. Я пишався тим, що спричинився до сліз, радості і страждання цього хлопчини. З моєї ласки він став своєрідною перлиною, яка завдяки його сльозам та горю затужавіла до блиску. Його відчай і повернення до життя додали йому ще яскравішої вроди. Його сльози, його ридання, коли він припадав до моїх грудей, свідчили про мою мужність. Я його чоловік. Ледве Люсьєн витер сльози на своєму обличчі, лежачи поруч мене в ліжку, як знову почав м'яшкурити мочку вуха. Він її скручував, розкручував, посмикував.
— Вуху не завадила б зайва складка, — сказав він.
Облишивши вухо у спокої, він перейшов на мою щоку, відтак на лоба, роблячи на ньому бганку своїми жорсткими пальцями. (Його пальці розминали мою шкіру з твердою певністю. Його рухи не були мимовільні, Люсьєн надавав неабиякої ваги тому, що робив.) Здавалося, він приміряв до мене безліч усіляких облич, з яких жодне його не задовольняло. Я дозволив юнакові вовтузитися біля мене, оскільки ця гра давала йому змогу забути про своє горе. Вигадуючи ці зморшки, западини та пагорки, він забавлявся, але, забавляючись, залишався поважний. Хлопець не сміявся. Опинившись під такими винахідливими пальцями, я відчув його доброту. Завдяки їм, він мені нагадував виліпленого чи випиляного хлопчика-мазунчика, і я відчував до нього ту саму любов, з якою матерія ставиться до людини, що так радо надає їй форми.
— Що ти робиш із моєю щокою?
Моє запитання лине десь іздалеку. Де я? Що діється тут, у цьому готельному покої, на мідяному ліжку? Де я? До того, що він робить, мені байдуже. Мій розум відпочиває. Зараз цей літак, що гуде, розіб'ється об землю. Я залишуся тут, нарешті уткнувшись обличчям у його шию. Він не ворушитиметься. Я зав'язну в коханні, як у снігу, болоті чи страху.
Люсьєн обмацує мою шкіру, вії, підборіддя, щоку. Я розплющив очі ширше, подивився на нього і без усмішки, оскільки мені забракло на неї снаги, сказав йому з сумом (я не мав більше сили змінити тон):
— Що ти робиш із моєю щокою?
— В'яжу на ній вузлики.
Він відповів щиро, як говорять про щось звичайне з тим, хто може зрозуміти або ніяк не може збагнути такої простої і такої загадкової речі. Голос його був глухуватий. Коли він знову підняв мої вії, щоб їх розім'яти, я трохи відхилив голову вбік. Він сягнув рукою, щоб знову взяти її і наблизити до себе. Я відхилився ще далі. Він простяг руки і жалібно покликав, майже, як немовля:
— Жане, благаю тебе, поступися.
— Ти мені завдаєш болю.
— Бодай трішечки, мій любий Жане. Дай торкнутися до твоїх милих вій.
Я розумію, що пов'язує скульптора з глиною, маляра — з фарбами, кожного робітника — з матеріалом, який він обробляє, і відчуваю покірність, податливість матерії під рухами того, хто її оживляє, і знаю, яка любов передається через ці пальці оцим бганкам, оцим западинам, оцим пагоркам.
Чи покину я його? Люсьєн заважатиме мені жити. Якщо тільки його спокійна ніжність і потривожена чеснота не обернуться під сонцем моєї любови на тигра чи лева. Якщо він мене любить, чи піде слідом за мною?
«Що буде з ним без мене?»
Пиха не дасть йому повернутися до своєї родини. Поряд зі мною він звик до лінощів та розкошів. Чи піде він по барах? Він стане лихий і жорстокий із помсти, з виклику, з ненависті до всіх чоловіків. Мені байдужі нещастя всього світу, але я страждаю на саму думку, що цей хлопчина ступить на слизький шлях. На межі його падіння моя любов спалахує. Насамкінець вона щовечора влаштовує апофеоз сонця на спаді.
«Що буде з ним?»
Біль накочується й затоплює мене. Переді мною постає Люсьєн, його задубілі, сині, розбухлі, уразливі, промерзлі до самих кісток пальці, ледве розігнуті, щоб заховатись до кишень із зашмульганими краями пом'ятих штанів; я бачу, як він тупцяє на місці, від лютого холоду, перед кав'ярнею, не наважуючись туди ввійти; можливо, завдяки його натрудженим ногам народиться новий танок чи бодай якась пародія на нього. Він відкочує комір свого піджака. Незважаючи на вітер, од якого порепалися губи, він усміхатиметься старим педикам. Біль накочується на мене, але яке духмяне щастя розливається по всьому моєму тілу, виповнюючи моє серце, коли я усвідомлюю: та сама думка, що примушує мене його покинути, рятує його від того всього зла, на яке його прирікаю? Він не зненавидить мене. Нудотний сморід моєї Іспанії шибає мені в носа.
Чи маю я змогу зробити ліпше, аніж ставити його упродовж кількох сторінок в одну з найганебніших, знаних мені поз? Наївне, дитяче, а можливо, гордовите почуття спокути змушує мене думати, що я зазнавав такої ганьби заради того, щоб він сам звільнився від неї. Але для того, щоб експеримент виявився дійовішим, я примушую Люсьєна бодай на якусь мить опинитися в моїй нещасній шкурі. У книжці під назвою «Диво про Троянду», де йдеться про молодого невільника, якому його товариші плюють в обличчя і межи очі, я приймаю його ганебний стан на свій рахунок,і, розповідаючи про нього, кажу: «Я…» Але тут навпаки. Дощило. Присівши навпочіпки з іншими безрідними клошарами, Люсьєн притулився до кам'яної брили на пустищі поблизу порту, де до злидарів нікому не було ніякого діла. Кожен збирав собі там гілочки і розводив невеличке багаттячко, підігріваючи на ньому рис та квасолю, які перепадали їм під час роздання неподалік казарм і які вони приносили у бляшанках. Недоїдки гожих солдатів, поміж яких він був би найвродливіший, упереміш із їхньою жалістю або їхньою зневагою, це їдло, ця нечувана зупа перетворювалися на каміння і ставали поперек горла. Серце його стискалося. Тамовані сльози робили його вії кам'яними. Від вогнищ лишився жаристий присок — їх загасив дощ. Злидарі якомога оберігали свою юшку, ховаючи бляшанки під поли піджаків, під торби, накинуті на плечі. Пустка розкинулася біля муру, простягненого вздовж бульвару, що сполучається з Рамбласом, і перед відпочивальниками, що там прогулюються чи стоять, спираючись на парапет, відкривався справжній Двір Чудес, де вони щомиті ставали свідками дрібних суперечок, сутичок та жалюгідних оборудок. Кожна їхня дія скидалася на пародію. Злидарям був притаманний ґротеск. Те, що вони тут робили, було лише спотвореним відбиттям дивовижних пригод, можливого, мавпуванням життя багатих осель та гідних уваги достойників. Злидарі, які билися і сварилися між собою, злагоджували лють своїх рухів та криків, щоб уникнути будь-якої ознаки шляхетности, призначеної для вашого світу. Решта злидарів, спостерігаючи за цими сутичками, кидали на них легковажні погляди, оскільки їхні погляди, можливо, теж лише якесь відбиття. На дотепний випад, на гучний насміх, на раптовий напад велемовности, як і на майстерний, надто вправно завданий удар, вони відповідали не сміхом чи вигуками нестямного захвату. Навпаки — сприймали все мовчки, гудячи в душі такі об'яви почуттів, немов би ті були якоюсь непристойністю. Власне, давалася взнаки їхня соромливість. Приміром, жоден бідняк не сказав би іншому жалісливим тоном: «А що, старий бідаче, все гаразд. Усе минеться». Ці панове мали почуття такту. Заради своєї безпеки, щоб уникнути будь-якого психічного розламу, кудою могла б прослизнуги скорбота, вони споглядали світ із якоюсь байдужістю, що межує з безмежною ввічливістю. Їхня мова зберігала стриманість класиків. Знаючи, що вони лише деформовані й нещасні тіні чи відблиски, бідаки побожно працювали, щоб набути нещасної стриманості рухів та почуттів. Вони говорили не тихо і не голосно, а якимось проміжним тоном. Сцена, яку я хочу описати, відбувалася в дощ, але навіть ополудні під липневим сонцем, здавалося, на них стиха сіється мжичка і змушує їх тремтіти. Інколи з'являвся якийсь солдат. Він кидав кілька слів іспанською, і п'ятеро чи шестеро найупослідженіших, найстаріших і найпотворніших догідливо кидалися до нього: солдат відводив двох із них до пральні, де вони заходжувалися викручувати і розвішувати білизну. На ці виклики Люсьєн не відповідав ніколи. Із глибини своєї вартівні печалі він дивився просто себе, туди, де море вдалині зрошувалося слізьми. Його очі прикипали до однієї точки. Він був певний, що ніколи не вибереться з цього сну. Бруд чітко окреслював його риси. Від поту його лице робилось масне і лискуче, просто бездоганне для об'єктива. Він голився зрідка і погано, намилюючи щетину руками. Не розірвавши, як я в ту пору, зв'язків, які тримали в полоні тих, чий єдиний шанс — це зречення, він залишався залежним від вашого світу завдяки своїй молодості, вроді, турботі про свою вишуканість, голодові, потребі земної слави. Мені прикро його упосліджувати. Моя радість була б безмежною, якби я зміг назвати його шахраєм, пройдисвітом, потолоччю, негідником, злодієм, крутієм — чудовими іменами, покликаними оживляти в пам'яті те, що ви жартома називаєте дивовижним світом. Так ось, ці слова співають. Вони муркочуть. Вони викликають у вашій пам'яті також найсолодші, найлегковажніші втіхи, бо ви нашіптуєте їх тишком-нишком перед або слідом за словами: «ніжний», «любий», «жаданий» чи «коханий», які вони спритно з вас видобувають, а ви їх мурмочете своїм коханцям. Тож нехай Люсьєн впадає в розпач, а я від цього страждатиму! Зірвавши покров чесноти, оголивши сороміцькі місця, я зашарівся і відчув потребу сховатися або померти, але, гадаю, що, зустрівшись із цими стомливими тривогами саме тут, тепер, я завдяки безсоромності довідаюся про дивовижні красоти. (Я вживаю це слово про всяк випадок, оскільки сподіваюся відкрити світ світліший, де, не обмежуючи себе в почуттях, любові, можна буде вільно сміятися сміхом стриманим — і пустопорожнім.) Люсьєн страждав, але потаймиру, позаяк він умертвляв плоть. Дивлячись на свої брудні руки, він часом підскакував від несамовитого сказу і біг стрімголов до фонтана. Там він відважно обмивав свій тулуб, потім ноги, руки, вмивався і зачісувався беззубим гребінцем. Таке прагнення зрівнятися з вами було марне. За кілька день бруд знову роз'їдав його відвагу. Усе більше й більше він мерз на північних вітрах, хляв од голоду — не шляхетною кволістю від хворобливої млявості: його тіло залишалося так само вродливе, але він не міг ним навіть попишатися, бо то було б нахабство — огидний запах змушував його триматися осторонь від вас.
Я розповів досить про те, що з ним коїлося. Одного разу французькі туристи перехилилися мимохідь через парапет. Їхній пароплав зайшов у гавань Барселони, і вони на кілька годин зійшли на берег. Чужинці в цій країні, виряджені в чудові Габардинові плащі багатії, вони застерегли за собою право розглядати цей мальовничий архіпелаг убозтва, відвідини якого, можливо, були потаємною, прихованою метою їхніх круїзів. Не клопочучи собі голову тим, що можуть завдати болю жебракам, вони завели над їхніми головами короткий діалог, вдаючись до влучних, майже фахових термінів.
— Гармонія між відтінком неба і зеленкавими барвами їхнього лахміття просто чудова.
— …це справжній Ґойя…
— Бачите гурт по ліву руку? За ним дуже цікаво спостерігати. У Ґюстава Доре є сцени, композиція яких…
— Вони щасливіші за нас.
— У них набагато відразливіший вигляд, ніж у злидарів, що живуть у нетрищах Бланки, пригадуєте? Цікаво, що марокканський костюм надає простому бідоласі певної гідності, про який європеєць може тільки мріяти.
— Ми їх заскочили у повному заціпенінні. От би поглянути на них за сонячної погоди!
— Навпаки, оригінальність поз…
Із глибини своїх шовкових охлопків, натовп погуляльників розглядав цих зіщулених, скулених, згорнутих у клубок людей, безборонних перед вітрами та водами. Я ніколи не мав у своєму серці ні ненависте, ні заздрощів до панства, що бридливо сахалося від нас. Життєва мудрість радила нам притлумити свої почуття — лише покора і плазування. Багаті підвладні законам багатства. Коли Люсьєн побачив, що вони наближаються, то відчув у душі якусь тривогу. Вперше він побачив тих, хто прибув досліджувати його моральні якості, збочення, дивацтва. Одним ударом його скинуто в нечувану захлань, і це запаморочливе падіння, від якого йому зайняло дух, змусило його серце закалатати. Він бачив, як у руках цих людей, зодягнених у рукавички, злобливо виблискували хижі об'єктиви фотоапаратів. Дехто із знедолених розумів французьку, але тільки він один розрізняв відтінки нахабства, змішані із вельможною доброзичливістю. Кожен бідак догадливо скинув своє покривало чи дрантя і ледь вистромив голову.
— Хочете заробити?
Як і решта, Люсьєн підводився, спирався ліктями, присідав навпочіпки залежно від того, яку сценку хотіли сфотографувати туристи. Він навіть усміхнувся, коли йому загадали це зробити, до старого жебрака, і не пручався, коли з його мокрого лоба відкинули брудні патли. Позування затяглося, позаяк година стояла похмура. Нарікання на світло не заважало туристам вихваляти якість своєї плівки. Коли інші небораки наївно гонорилися тим, що прислужилися мальовничості краєвиду, без якого Іспанія була б не така приваблива, то Люсьєн відчував, як його виповнює і заливає сором. Усі вони були лишень часткою славнозвісного краєвиду. У Марселі, коли мені було шістнадцять років, я сам серед інших хлопчаків чекав на панство, яке нас вибере для знімків, — чи розумів я тоді, утворюючи композиційну групу з п'ятнадцяти чи двадцяти злодійчуків, на яких приїжджають подивитися з другого кінця світу, і які є тяглим, але посутнім елементом, що творить любе серцю педиків місто? Декотрі мої однолітки і досі при зустрічі зі мною ляскають себе по лобі:
«О, так, пригадую, я бачив тебе на вулиці Бугрі». Або: «Я зустрічав тебе на бульварі Бельзюнс».
На додачу до своєї брутальності, волоцюги розташувалися в найбрудніших закапелках, байдужісінькі до свого здоров'я; Люсьєн і собі вмостився на мокрій приступці, втелющивши ноги в калюжу. Він не докладав жодних зусиль, щоб повернутися у ваш світ, він втратив надію. Його жалюгідний образ був призначений для ілюстрації мандрівки якогось мільйонера-аматора.
— Вас я сфотографував п'ять разів, — вирік пан. — А відтак простяг Люсьєнові десять песет, за що той подякував по-іспанському.
Сірома виказала стриману вдячність і радощі. Одні одразу ж подалися пиячити, а інші знову завмерли в зігнутих позах: здавалося вони сплять, але насправді творили своєрідну істину, яка належатиме лише їм і яка їх порятує: нужда у чистому вигляді.