За допомогою цієї сцени, лише однією з-поміж багатьох інших, я хотів би очистити уявлення про Люсьєна, щоб воно досягло довершеності і було гідне щастя, яке я йому тоді виковував.
Його добре знані мені риси: ніжність, привабливість, вразливість — були радше вадами, а не чеснотами (як-то кажуть, уразливим місцем), пропонуючи мені його в таких позах, без яких його страждання було б таке велике, що він наклав би на себе руки. Одначе, щоб полюбити його дужче за самого себе, треба, щоб я усвідомив його немічним, тендітним, аби ніколи не піддатися спокусі (всупереч самому собі) його покинути. Мої авантури стануть йому в пригоді. Я їх пережив. Тому образові Люсьєна, яким він мені уявлявся, я жорстоко даю пройти через ті самі випробування. Якщо не брати до уваги, що те все вистраждало моє власне тіло і мій розум. Потім, виходячи з них, я виліплю з нього такий образ, який він буде наслідувати.
Я щойно якось незугарно описав своє намагання звалити на себе чужу біду, та ба, нічого не вдієш: одне те, що я досить туманно уявляю собі механізм такого звалювання, а друге — вже запізно, я надто стомився, аби спробувати змалювати це ще ліпше.
Щоб Люсьєн не лише розкошував у щасті, а й випромінював його, я хочу виліпити його, взоруючись на заздалегідь підготовлену, витворену моїми власними пригодами, виразно окреслену модель. Себто мало-помалу я привчу його розуміти ті пригоди й усвідомлювати, що я виліплений з їхнього тіста, змушуючи самого себе говорити про них не червоніючи, не нарікаючи на себе і не розчулюючись, — хай він затямить, що від мене залежить, аби він мав із них користь. Ось чому я вимагаю, щоб він дізнався про мою проституцію і визнав її. Хай він дізнається до найменших подробиць про мої наймерзенніші крадіжки, хай він страждає від цього і хай змириться з цим. Хай він також дізнається про моє походження та мою педерастію, про мою підлоту, а також дивовижну уяву, яка підсовує мені в матері стару злодійку з пожухлим і потайним обличчям; про мої звички просити милостиню; про мій голос, що його я міняв і приглушував, як це заведено серед злидарів та міщан; про Дотепний спосіб залицятися до педиків мого власного винаходу; про мої заведенції нервового гомика; про мою сором'язливість перед вродливими хлопцями; про той випадок, коли один із них, відкинувши мою ніжність, віддав перевагу нахабному і сподобному пройдисвітові; про те, як французький консул, побачивши мене, затулив собі носа і наказав спровадити мене за двері; і, нарешті, про мої нескінченні мандри Європою у незмінному рам'ї, в супроводі голоду, зневаги, втоми та гріховного кохання.
Коли Стілітано покинув мене поблизу Сан-Фернандо, моя тута стала ще нестерпнішою, а відчуття власного убозтва ще глибшим. (Кажучи про бідних, араби вживають слово «meskine». Я був жалюгідний.) То був навіть не спогад про нього, що я зберігав у собі, а образ казкової істоти, яка стала першопричиною і приводом для всіляких бажань, істоти грізної і лагідної, далекої і близької, що оселилася в мені, бо, ставши тепер мрією, вона набула, сама брутальна і жорстока, мінливості деяких газових туманностей, їхніх велетенських розмірів, їхнього сяйва у небі, ба навіть їхніх імен. Виснажений сонцем і втомою, я топтав Стілітано ногами; і здійнята пилюга була невідчутна на дотик, а тим часом мої завогнені очі намагалися вихопити найдорогоцінніші деталі з його тепер більш людського й водночас недосяжного образу.
Щоб досягти у цій книжці поезії, тобто передати читачеві ще невідоме мені тоді, - як, зрештою, і тепер — почуття, мої слова волають до хтивої розкоші й до пишних обрядів цього світу, але, на жаль, не до раціонального укладу нашого сьогодення, а до краси минулих або мрущих епох. Я сподівався, виражаючи цю поезію, звільнити її від впливу, що чинять на неї предмети, органи, речовини, метали, настрої, з яких іздавна творили культ (діаманти, пурпур, кров, сперма, квіти, орифлами, очі, нігті, золото, корони, намиста, зброя, сльози, осінь, вітер, химери, моряки, дощ, жалоба), і в такий спосіб здихатися світу, який вони звістують (не від того, який вони називають, а від того, який вони воскрешають у пам'яті і в якому я грузну), але будь-які мої намагання марні. Я постійно вдаюся до цих слів. Вони множаться і пожирають мене. Завдяки їм я перетинаю генеалогічні шари, Відродження, Середньовіччя, добу Каролінґів та Меровінґів, добу Візантії та Стародавнього Риму, епопеї, навали, щоб добутися часів міфології, де можливе будь-яке творіння.
Я запитую себе, що може ховатися під запиналом цієї слини, мене хвилював потаємний сенс її клейкого і білого плювка, не хворобливого, а навпаки, наділеного неймовірною силою, здатного викликати величезну енергію розпусти. (Схвильований читанням навмання, наштовхуючись на терміни, пов'язані з релігійністю, я, природно, використовував їх у мріях про свої любовні пристрасті, які, діставши у такий спосіб імена, навдивовижу розросталися. Разом з ними мене поглинула первісна авантура, керована стихійними силами. Можливо, щоб створити мене наново і на ліпший лад, любов відсилала мене до основ, здатних викликати бентежні слова, якими ті основи називають: богослужіння, церемонії, явлення, літанії, королівська влада, магія… Завдяки такій сукупності слів, завдяки недосконалому Всесвітові, який вона, любов, пропонує і який я тримаю в собі, я почувався розпорошеним і знищеним.) У цьому безладові, у цій несосвітенності я жебракував, мандруючи від села до села.
Уздовж іспанського узбережжя через кожні три-чотири кілометри митники порозставляли невеличкі курені, звідки можна було зорити море. Якось увечері хтось увійшов до куреня, де я влаштувався на ночівлю. Коли я був злидарем, який продирався крізь дощ і крізь вітер, найменша заглибника, найменший прихисток ставали для мене житлом. Інколи я опоряджав його із вигадливим комфортом — як до його особливостей: то як театральну ложу, то як капличку на цвинтарі, то як печеру, то як покинуту каменярню, то як товарний вагон — як усе, де я бував. Переслідуваний невідчепною думкою про житло, я подумки, залежно від його архітектурного стилю, прикрашав свій щойно знайдений дім. Коли я не надибував на прихисток, то ладен був обернутися на канелюри псевдоколон, що прикрашали фасади з кариатидами, балконами, різьбленим камінням, — незграбним буржуазним гараздом, вираженим у цих деталях.
«Я мушу їх полюбити, — казав я собі, — я мушу їх пестити, я мушу їм належати, як і вони мені, і щоб порядок, який вони підтримують, став і моїм».
На жаль, я ще не доріс до них. Щось мене тримало від них на віддалі, заважало цій любові. Я знеохотився до земного щастя. Нині, коли я багатий, але стомлений, я прошу Люсьєна посісти моє місце.
Зігнувшись у три погибелі, зіщулившись у своєму пальті, щоб захиститися від морської вологи, я забував про своє тіло та втому, уявляючи для куреня з очерету і тростини ці всі прикраси, які перетворили б його на чудову оселю, зведену, власне, для того, щоб дати притулок чоловікові, яким я ставав у ці хвилини, для того, щоб моя душа гармонійно зливалася з ландшафтом — морем, небом, скелями, ландами — і хисткою будівлею. Якийсь чоловік перечепився об мене. Він лайнувся. Я вже не боявся ночей, а навпаки. То був митник років на тридцять. Озброєний рушницею, він прийшов вистежувати рибалок та моряків, які промишляють контрабандою між Марокко та Іспанією. Спочатку він хотів мене витурити, але потім, посвітивши в обличчя ліхтариком і розгледівши, що я молодий, дозволив залишитися. Він поділився зі мною своєю вечерею: хлібом, оливками, кількома оселедцями, а також вином. Ми трохи побазікали, потім він мене приголубив. Чоловік назвався андалузцем. Я вже не пригадую, чи був він вродливий. Через отвір видніло море. Ми не помітили ніякого човна, але чули, як весла б'ють об воду, і голоси людей. Він спробував вийти, але я вдався до ще вишуканіших пестощів. Він не зміг від них відірватися, і контрабандисти спокійно причалили.
Скоряючись примхливим бажанням митника, я корився авторитарному орденові, не годити якому було зась, — поліції. На якусь хвильку я забув про те, що я голодний, обідраний волоцюга, цькований собаками і переслідуваний дітьми; я вже не був колишнім відважним злодієм, який глузував із лягавих, а фавориткою під нічним зоряним небом, яка заколисувала переможця. Коли я зрозумів, що тільки від мене залежить, аби контрабандисти щасливо висадилися на берег, я відчув відповідальність не лише за них, а й за тих усіх, хто діяв поза законом. До того ж я відчував їхні погляди і не міг їх покинути напризволяще. Гордість була моїм опертям. І, нарешті, Удаючи із себе закоханого, я затримував поліцая, а стримуватиму його запевне, — казав я собі, — якщо моя любов буде ще палкішою, і, не вигадавши нічого іншого, я кохав його з усіх сил. Я подарував йому найчудовішу з моїх ночей. Не на те, щоб ущасливити його, а щоб звалити на себе — а його тим самим звільнити — від його власної ганьби.
Зрада, крадіжка та гомосексуалізм — ось головні теми цієї книжки. Між ними існує — хоч вона й не завжди очевидна — єдність, принаймні, мені здається, ніби я розпізнаю щось схоже на кровообіг між своїм нахилом до зради, крадіжками та своїми пасіями.
Коли я вгонобив його, митник запитав мене, чи не почув я чогось дивного. Таїна сеї ночі та сього моря, яким сновигали невидимі злочинці, мене збентежили.
Вельми своєрідне почуття, яке я навмання назвав поезією, залишило в моїй душі тривожний слід, який незабаром зник. Якийсь шепіт уночі, а в морі сплески невидимих весел, на тлі моєї своєрідної обстави, приголомшили мене. Я завжди завмирав, силкуючись утримати ці блудні миті, що, як мені здавалося, на манір душі, визволеної від тіла, шукали свідомості, яка могла б їх помітити і відчути. Знайшовши її, вони щезають: поет вичерпує світ. Але якщо натомість він пропонує інший, то це може бути лише його власна вигадка. Коли в Санте я взявся до писання, то ніколи не намагався ще раз пережити свої почуття чи передати їх будь-кому, а лише хотів виразити те, що вони мені накинули, з чого я створив якийсь невідомий (моральний) лад (насамперед самого себе).
— Так, — сказав я.
Він запитав мене, де вони могли висадитися. Його погляд нишпорив у темряві. З рушницею навпереваги, він був готовий першої-ліпшої хвилини вистрелити. Так от, оскільки точність — моя струнка, я ледве показав йому правильний напрямок: але здоровий глузд зупинив мене й порятував пачкарів. Удвох, немовби я був його псом, ми трохи повешталися по скалах і повернулися до куреня задля нових утіх.
Я продовжував свої мандри надбережним шляхом, ідучи то поночі, то вдень. Мені ввижалися химерні примари. Втома, сором і злидні примушували мене шукати притулку лише в тому світі, де кожна подія мала якийсь сенс, незбагненний для мене, але вочевидячки не той, що його пропонує реальний світ. Вечорами я слухав співи: селяни збирали врожай помаранчів. Удень я заходив до церкви перепочити. Оскільки моральний уклад бере свій початок від християнських заповідей, то я жадав злитися з думкою про Бога: під час ранкової меси, бувши великим грішником, я причащався. Священик брав проскуру із дароносиці (іспанський кюре)!
«У якому ж соусі вони змочені?» — запитував я себе. Соусом була солодкава маса на блідих пальцях священика. Щоб роз'єднати проскури, з яких він брав лише одну, він намацував їх зворушливим рухом, буцім сколочував густу рідину в золотій посудині. Так ось, знаючи, що проскури випечені з тонесенького білого сухого тіста, я дивувався з його рухів. Відмовляючись визнати Бога як світло, відповідно до пояснень теологів, я відчув Бога — або, радше не його, а нудотне враження таїни — завдяки кільком мерзенним бридким деталям (що залишилися від дитячого уявлення) католицької літургії.
«Із цієї нудоти, — казав я собі, — й постала чудова структура законів, бранцем якої я є».
У похмурій церкві, перед священиком у ризі, мене поймав страх. Та що ідальґо, які стояли навколішки поруч зі мною, не сахалися мого лахміття, беручи на кінчик язика таку саму проскуру, та добре знаючи, що її могутність виявляється всередині нашої душі, а не деінде, я, щоб схопити її на місці злочину та обману і зробити з неї свою спільницю, подумки шпетячи, пережовував її. Бувало, я посилався не на Бога, а на оту нудоту, яку викликали в мене церковні відправи, сутінки каплиць, де на тебе чатують богоматері та воскові свічки, причепурені для балу, співи мертвих або звичайний гасильник для свічок. Я пригадую те дивне враження, оскільки щось таке мені доводилося відчувати весь свій вік за обставин, дуже далеких від тих, що я описую. Армія, поліційні відділки та їхні господарі, в'язниці, пограбовані помешкання, душа лісу, душа ріки (небезпека як докір або співучасть уночі) та кожна подія, свідком якої я був, дедалі більше утверджували в мені те саме відчуття огиди і страху, переконання, що думка про Бога перетравлюється у моїх кишках.
Покинувши південь, як завжди пішки, я знову почимчикував у напрямку Франції. Все, що я звідав у Севільї, Тріані, Аліканте, Мурсії та Кордові, зводилося, головно, до нічліжок і чашки рису, які нам подавали. Проте я розпізнавав під мішурою лахміття — безглуздою позолотою — кутасті м'язи, які, зненацька напружуючись, за кілька років прорвуть її. У глибині свого відчаю я не забував про насолоду та шпичаки шалу.
(Із якогось комуністичного видання я витнув вірша, який батожив воїнів Леґіона Азюль,[xxvii] фашистів-гітлерівців. Скерований проти них, цей вірш водночас їх і оспівує. Цитую:
Написаний іспанським пересічним віршомазом, цей вірш гудить Іспанію. Леґіон Азюль був командою вбивць, яких скерували до Росії на допомогу Гітлерові. Небесна барва в поміч дияволові!)
Ні карабінери, ні аґенти муніципальної поліції мене не затримували. Вони бачили в мені не людину, а дивний плід нещастя, до якого не можна прикласти закону. Я перейшов усі межі пристойності. Наприклад, ніхто б не здивувався, якби я приймав якогось чистокровного принца чи іспанського гранда, називаючи його своїм кузеном і розмовляючи з ним найвишуканішою мовою. Це не було б дивним.
— Приймати іспанського ґранда. Але в якому палаці?
Аби ви ліпше зрозуміли, до якої межі самотності джерела моєї незалежності я дійшов, я вдаюся до цього риторичного прийому, до якого мене змушують обставини та успіх, що виражаються словами, гідними бути виразниками тріумфу сторіччя. Словесна спорідненість передає спорідненість моєї слави з дворянською. Я породичався із принцами та королями завдяки своєрідному, таємному, не знаному людям зв'язку, який дозволяє пастушці бути на «ти» з королем Франції. Палац, про який я розповідаю (оскільки іншого слова не доберу), — то архітектурний ансамбль вишуканих, ба більше, витончених почуттів, які видобувають гордість із моєї самоти. Юпітер викрадає Ганімеда і цілує його: я теж міг собі дозволити будь-яку розпусту. Я відзначався звичайною витонченістю і невимушеністю відчайдухів. Моя відвага зводилася до руйнації всіх звичних життєвих засад і відкриття інших. Відкриття здійснювалося повільно.
Спостерігаючи за дисципліною — а не за внутрішнім розпорядком виправної в'язниці — у Меттре, я згодом відкрию для себе її чесноти. Щоб стати колоністом, я силував себе. Як і більшість неповнолітніх харцизяк, я міг би мимохіть, не роздумуючи, здійснювати безліч вчинків, які творять колоніста. Я пізнав би злигодні та нехитрі радощі, і життя пропонувало б мені лише банальні думки, які може висловити будь-хто. Меттре, який щедро обдаровував мої любовні потяги, постійно ранив мої почуття. Я страждав. Я відчував жаский сором від наголо остриженої голови, ганебного вбрання та ув'язнення в цьому мерзосвітньому місці, я зазнавав зневаги інших колоністів, дужчих за мене або жорстокіших. Аби пережити своє горе, я дедалі більше замикався в собі, виробляв сувору дисципліну. Її механізм нагадував щось схоже (відтепер я буду до неї вдаватися): на всяке несправедливе звинувачення, висунуте проти мене, я від щирого серця відповідав ствердно «так». Ледве я встигав вимовити це слово — чи відповідне речення — як одразу відчував у собі потребу зробитися тим самим мерзотником, за якого мене вважали. Мені тоді було шістнадцять років. Ви мене зрозуміли: у своєму серці я не зберіг жодного закутка — криївки для своєї цноти. Я визнавав себе боягузом, зрадником, злодієм, гомиком, якого вбачали в мені. Звинувачення могло бути висунуте бездоказово, і, щоб видатися винним, я мусив, очевидно, вдатися до дій, властивих зрадникам, злодіям, боягузам, але це виявилося зайвим: набравшись трохи терпцю, зібравши думки, я відкрив у собі досить підстав для того, щоб до мене прикладали такі прозвиська. Мені заціпило, коли я дізнався, з яких нечистот я складаюся. Я зробився паскудним. Мало-помалу я звикся з таким станом. Я спокійно міг зізнатися в ньому. Зневага, з якою до мене ставилися, обернулася на ненависть: я досяг успіху. Але яких душевних гризот я зазнав![xxviii]
За два роки я став дужим. Тренування, до якого я вдався, схоже на духовні вправи, допомогло мені піднести бідність до чесноти. Одначе я досяг перемоги лише над самим собою. Навіть коли я стикався зі зневагою дітей або чоловіків, то мені самотужки доводилося переборювати лише себе, бо йшлося не про зміну інших, а про зміну самого себе. Моя влада над собою стала великою, але, пануючи в такий спосіб над своєю внутрішньою сутністю, я ставав надто незграбним проти інших людей. Ні Стілітано, ні решта моїх друзів не зможуть тут стати мені у пригоді, позаяк поруч із ними я буду надто заклопотаний власним образом бездоганного коханця. Мої мандри Європою, можливо, додали б мені бодай дещицю хисту, якби я не відкидав щоденних потреб на користь певного роду споглядання. Перед тим, про що я збираюся вам розповісти, я зробив кілька вчинків, але жодного з них я не досліджував з такою пильністю, як своє моральне життя. Я спізнав легке сп'яніння від випадку в Антверпені, коли одного вечора мені вдалося скрутити чоловіка, який завів мене на набережжя. Стілітано з Робером подалися на танці. Я залишився сам, охоплений сумом та ревнощами. На хвильку мені забаглося розшукати обох своїх друзів, але сама думка про пошуки свідчила, що я їх втратив назавжди. Прокурені й галасливі бари, де вони пили і танцювали, були земним утіленням духовного простору, в якому вони перебували, ізольовані,»від мене та від решти світу навіть уранці, коли я міг бачити, ввійшовши до кімнати, як Стілітано, готовий у новий похід, простягує руку в рукавичці, трохи звівши її вгору, а Робер усміхаючись, ледь торкається її, застібуючи на ній кнопку. Я вже не був правою рукою Стілітано.
Якийсь гладкий чолов'яга попросив у мене прикурити і запропонував випити. Коли ми вийшли з бару, він хотів повести мене до себе додому, але я відмовився. Повагавшись, він одважився піти зі мною до доків. Я примітив у нього золотого годинника, обручку та гаманець. Я знав, він не кликатиме на допомогу, але він, здавався моцаком. Отже, я зможу досягти мети, лише вдавшись до хитрощів. Усе вийшло якось несподівано. Раптом мені спало на думку скористатися з мотузки, яку мені дав Стілітано. Коли ми нагледіли затишну місцину, чоловік запропонував мені покохатися.
— Гаразд.
Я почекав, доки він спустить свої штани аж донизу, сподіваючись, що він заплутається в них, як тільки захоче бігти.
— Розсунь…
Орудуючи обома руками, він виконав мій наказ, і я вмить зв'язав їх у нього за спиною.
— Що ти робиш?
— Ти що, не бачиш, телепню!
Я вдався до тих самих слів та інтонації голосу, які я почув від Стілітано того дня, коли нас схопили під час крадіжки велосипеда.
Від вигляду найнікчемніших речей погляд Стілітано злагоджувався і ставав ґречним: його єдина рука добродушно брала з ресторанного столика засмальцьоване меню. Предмети могли прихилятися до нього, оскільки він не чув до них жодної зневаги. Торкаючись до одного з них, Стілітано негайно ж виявляв головну його властивість і видобував із нього найкраще його зерня. Усміхаючись, він поєднувався з тим предметом.
Мене зачаровують не гримаси хлопчаків, а їхні Усмішки. Інколи я довго споглядаю їх: вони мене заворожують. Їхня усмішка стає чимось таким, що відокремлюється від обличчя, в що ніби вдихнули своєрідну душу. Радше вона стає рідкісним звіром із важким і водночас недовговічним життям, це чарівна химера. Якби я зумів її вирізати, зняти з обличчя, де вона грає і, поклавши собі до кишені, забрати з собою, то, відчуваючи її ущипливу іронію, я творив би чудеса. Інколи я пробую її приміряти — це також бажання захиститися від неї — але даремно. Бо саме ця усмішка і є справжня злодійка.
— Нащо ти мене зв'язуєш? Послухай, я тобі дам…
— Заткни пельку, я сам візьму.
Страх бути заскоченим або що цей товстун розірве мотузку, робив мене збіса вигадливим, і я зав'язував щонайміцніші вузли. Я обшукав його кишені. З тією самою пронизливою радістю мої пальці намацали банкноти і документи. Тремтячи зі страху, він зважився ворухнутися.
— Залиш мені трохи…
— Стули писок!