— Чудова робота. Я б не повірив.
Тоді він розповів мені, що працівники порту знають про мою методу. Кожна моя жертва попереджувала про мене іншу жертву або докера (вони всі пов'язані з педиками), розповідала про злощасну ніч. Я зажив гучної слави й наганяв страху на педиків. Арман нагодився саме вчасно, щоб оповістити мене про мою славу, яка могла обернутися для мене небезпекою. Сам він просвітився після свого повернення. Якщо Робер і Стілітано ще не знають про це, то незабаром довідаються.
— Чудово, що ти коло цього заходився, малий. Таке мені до вподоби.
— О, це було неважко. Вони перепудилися.
— Це добре, я тобі кажу. Я б не повірив. Гайда вип'ємо.
Коли ми повернулися, він нічого від мене не вимагав, і ми заснули. Найближчими днями ми зустрілися зі Стілітано. Арман познайомився з Робером і, щойно його побачив, одразу ж спалахнув до нього любов'ю, але хитрий хлопець вислизнув від нього. Якось він сказав, усміхаючись:
— Ти маєш Жанно, тобі цього не досить?
— Він — то зовсім інше.
Насправді, відтоді як він дізнався про мої нічні пустощі, Арман ставився до мене, як до побратима. Він розмовляв зі мною, давав поради. Його зневага зникла, поступившись місцем трохи зворушливій материнській турботі. Він мені радив, як вдягатися. А вечором, щойно ми викурювали свої цигарки, він давав мені добраніч і засинав. Поряд із ним, кого я тепер любив, я впадав у розпач, вигадуючи найвишуканіші пестощі. Форма дружби, яку він мені дарував, вимагала від мене вельми строгої поведінки. Хоч я й визнавав, що у моїх переступах шахрайства не уникнути, пересилюючи страх, я намагався в очах Армана виглядати справжнім чоловіком. З героїчними вчинками не повинні пов'язуватися рухи, казав я собі, здатні обернути їх на ніщо. Щиросердий Арман не допустив би, щоб я слугував його втіхам. Навіть його повага до мене не дозволяла скористатися моїм тілом, як раніше, хоча таке використання додало б мені ще більшої снаги та відваги.
Стілітано і Робер жили на утриманні Сільвії. Забувши, кінець кінцем, про наші потайні витівки з педиками, Робер удавав, ніби зневажає мою роботу.
— І ти називаєш це роботою? Нічого собі робота, — сказав він мені одного разу. — Ти нападаєш на стариганів, годних ще триматися на ногах завдяки своїм фальшивим комірцям та ціпкові.
— Він має рацію, перебірливість тут ні до чого.
Я й не здогадувався, що незабаром ця Арманова репліка призведе до наизухвалішого з переворотів у моралі. Не встиг Робер відповісти, як Арман уже трохи поважніше повів далі:
— А я, чим тоді, гадаєш, займаюся я, га? — і повернувшись до Стілітано: — Як ти на це дивишся? Коли я бачу користь для себе, ти чуєш мене, то нападаю не лише на стариганів, а й на літніх жінок. Не на чоловіків, а на жінок. Ще й вибираю найнемічніших. Бо мені до зарізу потрібне купило. Добра робота — це успіх. Коли ти змикитиш, що лицарство тут ні до чого, то зрозумієш багато чого. Він (Арман, який ніколи не називав мене на ім'я чи пестливим словом, показав на мене рукою), він ступає попереду вас і правильно робить.
Його голос не тремтів, але моє хвилювання було таке велике, що, охоплений ним, я боявся, щоб Арман не пішов на приголомшливе зізнання. Але його останні ваговиті слова мене заспокоїли. Він замовк. А я відчув, як у мені забила джерелом (розквітла серед моря нарікань) тьма-тьмуща думок, які гризли мене навперейми, що я скорився якійсь подобі чести. Арман уже ніколи не повертався до цього питання (ні Стілітано, ні Робер не відважувалися про це дискутувати), але воно впало зерням у мою свідомість. Своєрідний кодекс чести халамидників видався мені смішним. Мало-помалу Арман став Усемогутнім знавцем у питаннях моралі. Я вже не дивився на нього як на якусь брилу, за ним угадувався тягар гірких випробувань. Тим часом його тіло залишалося таким самим масивним, і мені подобалося бути під його ослоною. Знайшовши в людині, чий страх ніколи не вихлюпувався назовні — мені хочеться так думати, — таку владу, я відчув, що мої думки опосіла якась дивна й незнана досі веселість. Поза всяким сумнівом, трохи згодом я постановлю собі розвинути і видобути з них безліч двозначних почуттів, у яких би змішалася і моя втіха, я відкрию в собі осереддя суперечностей, цілий їхній клубок, але я вже уявляв, що нам доведеться проголосити, яких засад ми будемо дотримуватися. Незабаром свою волю, яка завдяки роздумам і Армановим вчинкам звільнилася від моральних шор, я застосую, коли оцінюватиму поліцію.
Саме в Марселі я зустрівся з Бернардіні. Коли я зійшовся з ним ближче, то став називати Бернаром. Лише французька поліція мала в моїх очах таку дивовижну міфічну владу. Мені було двадцять два роки, а Бернарові вже тридцять. Я хотів би достеменно передати його портрет, але моя пам'ять зберегла лише враження фізичної і моральної сили, яке він тоді в мене викликав. Якось ми сиділи в барі, що на вулиці Тюбано. Мені показав його один молодий араб. Це викінчений «кіт», — сказав він. — Довкола нього завжди ошиваються гарненькі дівчатка.
Та, що була з ним, видалася мені дуже вродливою. Можливо, я його й не помітив би, якби мені не сказали, що то лягавий. Поліція різних країн Європи будила в мені страх, як у будь-якого злодія, французька ж викликала ще й бентегу, була якимось жахом, пов'язаним радше з моїм природженим і неперехідним почуттям провини, ніж із небезпекою, на яку мене наражали випадкові помилки. Подібно до світу босяків, світ поліцаїв залишиться для мене неприступним, оскільки здоровий глузд (свідомість) не дозволить мені поєднатися з цим безформним, рухливим, туманним, здатним без кінця себе відтворювати, стихійним і загадковим світом, вісниками якого серед нас є мотоциклісти в однострої зі своїми атрибутами сили. Як жодна інша, французька поліція для мене означала саме це. Можливо, через уплив її мови, де мені відкривалися безодні. (Вона була не тільки суспільною інституцією, а й святою силою, яка безпосередньо гнітить мою душу, бентежить мене. Лише німці гітлерівської доби досягай того, аби бути водночас Поліцією і Злочином. Цей штудерний синтез суперечностей, ця брила істини були жахливі, наснажені магнетизмом, який ще довго зводитиме нас із глузду.)
Бернардіні був земним, видимим для моїх очей, можливо, перелітним об'явом демонічної організації, не менш огидної, як похоронні ритуали і траурні прикраси, але водночас не менш чарівливої, які королівська велич. Знаючи, що під цією шкірою, в цьому тілі криється часточка того, на що я ніколи не міг сподіватися, я споглядав його з душевним трепетом. Як колись Рудольф Валентіно, Бернардіні прилизував своє чорне лискуче волосся, розділяючи його з лівого боку рівним білим проділом. Він був дужий. Його обличчя здавалося мені шерехуватим, немов гранітовим, і я наділяв його брутальною і жорстокою душею.
Поволеньки я осягав його красу. Мені навіть здається, ніби я її творив, вирішивши, що вона ввійде в це обличчя і це тіло, відштовхуючись від ідеї поліції, яку вони мали означити. Народний вираз на означення цієї організації, загалом поглиблював мою тривогу:
«Таємна поліція. Він із Таємної поліції».
У подальші дні я почав крадькома ходити за ним, пас його очима здалеку. Я організував філігранне стеження. Він увійшов у моє життя, навіть не здогадуючись про це. Нарешті я покинув Марсель, зберігаючи десь глибоко в душі про Бернардіні болісно-ніжний спомин. Пізніше, через два роки, мене затримали на вокзалі Сен-Шарль. Наглядачі грубо поводилися зі мною, сподіваючись видобути з мене свідчення. Двері комісаріату розчахнулися навстіж, і я, приголомшений, побачив Бернардіні. Я злякався, що він теж кинеться на мене з кулаками, але той наказав своїм колегам припинити допит. Він жодного разу не помітив мене, коли я ходив за ним назирці, позираючи любосним оком. Якщо він і бачив моє обличчя двічі або тричі, то за два роки геть його забув. Не симпатія і не доброта примусили його зласкавитися наді мною. Він був не менша погань, як решта. Я не можу пояснити, чому він за мене заступився. Але коли через два дні мене звільнили, я поклав зустрітися з ним і подякувати.
— Ви принаймні були на висоті.
— О, це нормально. Навіщо знущатися з хлопців?
— Вип'єте зі мною склянку вина?
Він погодився. Наступного дня я знову з ним зустрівся. Тепер уже він мене запросив. У барі ми були самі. Мліючи серцем, я сказав:
— А я вас давно знаю.
— Так? І відколи?
Стішивши голос, боячися, що він розгнівається, я зізнався йому в любові та своїх хитрощах, коли вистежував його. Він усміхнувся:
— Отже, ти тоді був не байдужий до мене? А тепер?
— Є такий гріх.
Він звеселився іще більше: мабуть, чи не відчував себе підлещеним. (Жава нещодавно зізнався мені, що любов чи захоплення чоловіка дає йому підстави більше пишатися, ніж любов чи захоплення дівчини.) Я стояв поруч нього і, трохи блазнюючи, говорив про любов, бо побоювався, що поважність цього зізнання нагадає йому про поважність його обов'язків. Усміхаючись із виглядом малого розпусника, я сказав:
— Що вдієш, я люблю гарних хлопців.
Він поблажливо глянув на мене. Його мужність захищала його, стаючи на заваді жорстокості.
— А якби я тебе того дня віддубасив?
— Якщо відверто, це мене б дуже засмутило.
Але я більше не вів про це мови. Якби я таким тоном зізнався поліцаєві не в скороминущому кумедному захопленні, а в глибокому коханні, то це боляче вразило б його цноту.
— Це в тебе минеться, — сказав він мені з усміхом.
— Сподіваюся.
Проте він не знав, що коли я сидів біля нього за шинквасом, розчавлений його кремезною поставою та певністю, то найдужче мене хвилювала невидима присутність його поліційної бляхи. Цей металевий предмет здавався мені могутньою запальничкою в руках у робітника, застібкою від портупеї, стопорним вирізом, врешті дулом, де несамовито скупчується мужність самців. Наодинці з ним, у якомусь темному закутку, я, можливо, набрався б сміливості легенько доторкнутися до тканини і ковзнути рукою за вилогу піджака, де лягаві зазвичай чіпляють свої відзнаки. Вся його мужність скупчилася в цій блясі так само, як у його члені. Якби він здибився під моїми пальцями, то видобув би з неї снагу, завдяки якій, можливо, ще більше б набряк і сягнув дивовижних розмірів.
— Мені можна з вами ще раз зустрітися, га?
— Звичайно, заходь до мене потиснути руку.
Щоб не розгнівити його своєю нетерплячкою, я утримувався кілька днів від зустрічі з ним, і ось нарешті ми почали кохатися. Він познайомив мене зі своєю дружиною. Я був щасливий. Якось увечері, коли ми прогулювалися набережжям Жольєтт, самотність, яка нас раптом огорнула, близькість форту Сен-Жан, де роєм роїлися леґіонери, і жаска портова нудьга (це все вдатне було вкинути мене в більший розпач, ніж перебування з ним у цьому закутку) зненацька штовхнули мене на інші крайнощі. Я раптом помітив, що коли до нього наближаюся, він уповільнює ходу. Тремтячою рукою я незграбно торкнувся його кульші, потім, не знаючи, як повестися далі, машинально поставив запитання, яке завжди мав напохваті, при зустрічі зі сором'язливими педиками:
— Котра година? — запитав я.
Що? Поглянь, на моєму вже полудень.