Він засміявся.
Я часто з ним зустрічався. На вулиці я йшов опліч Нього, підлаштовуючись під його крок. Якщо це було серед білого дня, я намагався ступати так, щоб на мене падала його тінь. Ця проста гра справляла мені втіху.
Я не полишав злодійського ремесла, патраючи ночами гомиків, які попадалися під руку. Повії з вулиці Бютрі (цей квартал тоді ще не був зруйнований) скуповували в мене крадені речі. Я залишався таким, як і раніше. Мабуть, я трохи передавав куті меду, дістаючи при кожній зустрічі з лягавими новісіньку посвідку, вимахуючи нею перед їхніми очима, на якій Бернар власноруч поставив печатку префектури. Він відав про моє життя і ніколи не докоряв ним мені. Та все ж одного разу, пробуючи виправдатися, що він лягавий, завів зі мною мову про мораль. Навіть із погляду естетики будь-якого вчинку я не міг його збагнути. Добра воля всіх моралістів розбивається об те, що вони називають моєю несумлінністю. Якщо вони доведуть мені, що вчинок огидний через зло, яке він спричиняє, то я сам потім суджу, за допомогою пісні, яку воно видобуває з мене, про його красу і вишуканість; себто я сам вирішую, відкидати його чи приймати. Нікому не навернути мене на праведний шлях. Ба більше, вони, либонь, можуть знову заходитися мене перевиховувати естетично, але для вихователя це все-таки ризиково — дати себе переконати і стати на мій бік, якщо обидві сторони підносять красу до ранґу найвищої влади.
— Я не дорікаю тобі, що ти фараон, сам знаєш.
— Тебе від цього не нудить?
Я розумів, що йому не поясниш, яке запаморочливе почуття вабить мене до нього, і мене охопило лукаве бажання трохи йому дошкулити.
— Це мене трохи дратує.
— Гадаєш, аби бути поліцаєм, не потрібна сміливість? Це ще небезпечніше, ніж уявляють.
Але він говорив про фізичну сміливість і небезпеку. А втім, його це мало обходило. Окрім декотрих (Пілоржа, Жави, Соклая, чиї обличчя виказують сувору мужність, але приховують багнисті болота на кшталт тропічних районів, званих тремтячими саванами), герої моїх книжок і чоловіки, яких я шукав для кохання, виглядали такими самими кремезними, лишаючись до непристойності безтурботними. Бернар був схожий на них. Одягнений у костюм масового виробництва, він був виклично елегантний, — як марсельці, що з них він глузував. Він був узутий в жовті із трохи зависокими підборами черевики, і все це надавало його тілу стрункості. То був найвродливіший серед італійців, яких я знав. У його душі я відкрив, на щастя, якості, несумісні з чесністю та незламністю, якими наділяють у кінофільмах лягавих. То був паскудник. Але попри всі свої вади, яким чудовим серцеїдом міг би він стати, та ще й добродієм, якби трохи помудрішав!
Я уявляв, як він переслідує небезпечного злочинця і на повному бігу хапає його, як декотрі регбісти кидаються на прудконогого суперника з м'ячем, стискають його в обіймах і притискаються головою до ворожої кульші чи матні. Злодій триматиме свій скарб, боронитиме його, трохи побундючиться, а потім двоє чоловіків, збагнувши, що володіють кремезними тілами, і бувши готові на будь-яке зухвальство, ці двоє чоловіків, двоє споріднених душ, обміняються дружніми усмішками. Накидаючи цій короткій драмі своє продовження, я здавав бандита поліцаєві.
Наполягаючи (та ще й як заповзято!) на тому, що кожен із моїх друзів мав свого двійника-поліцая, чи не скорявся я якомусь темному бажанню? Ні злодія, ні лягавого я не збирався прикрашати лицарськими доблестями, якими щедро наділяють героїв. Жоден із них не був тінню іншого, але оскільки як один, так і другий, на мою думку, були поза суспільством, яке відлучило їх і прокляло, то я, можливо, прагнув їх злити водно, щоб виразніше побачити плутанину, з якою їх змішує людський загал, коли каже:
«Поліцаїв вербують ще з півчих дитячого хору».
Як би я хотів, щоб поліцаї та злодії були красюками, щоб їхні сяйливі тіла помстилися вам за вашу зневагу до них. Міцні м'язи і поправні риси обличчя мусили б оспівати і прославити нечисті заняття моїх друзів, викликати у вас повагу до них. Коли мені трапляв на очі гожий хлопчак, мене охоплював дрож на думку, що, можливо, його душа благородна, але я страждав, якщо у хирлявому тілі жила шахраювата нікчемна душа. Чесність була на вашому боці, а отже, я відкидав її, проте я часто розпізнавав у собі її ностальгійні гуки. Я мусив боротися з цією спокусою. Поліцаї і злочинці — наймужніша еманація сього світу. На неї накидають запинало. Вона є вашими сороміцькими місцями, які я разом з вами все ж називаю благородними. Прокляття, якими обмінюються вороги, виказують удавану ненависть, яка, як на мене, свідчить про ніжність.
Інколи я зустрічався з ним у барі, прогулювався з ним вулицею. Я міг тоді уявити себе таким собі підступним злодійчуком, який грає «з відкритими картами» із нишпоркою, фліртує з ним, обережно кпить із нього, чекаючи, що той образиться. Ніколи ми не шпетили один одного, не обмінювалися зухвалими чи іронічними погрозами, крім однієї: зненацька він хапав мене за руку і рішучим тоном казав:
— Ходімо, я відведу тебе…
І лагідним голосом, ледве стримуючи сміх, додавав:
— … випити склянку.
Поліцаї часто вдаються до таких грубих жартів, і Бернардіні дозволяв собі їх зі мною. Тож і йдучи від нього, я кидав:
— Я йду геть.
Для нього ця гра, можливо, була мимовільною, але мене вона бентежила. Мені здавалося, ніби я засягаю в найпотаємнішу суть поліції. Очевидно, я й справді засягнув у неї глибоченько, оскільки один із поліцаїв іронізував зі мною з приводу своєї професії. Проте, як мені здавалося, ця гра вказувала нам на сміховинність нашого спільного становища, і ми тікали від нього, щоб скрасити усмішкою нашу дружбу. У наших стосунках не було місця для чварів. Я був його другом, а прагнув бути найближчою йому істотою, і якщо я відчував, що ми не любимо один одного в наших основних образах: поліцая і злодія (саме це нас єднало), то ми розуміємо, що це чимось схоже на протилежні електричні заряди, спалах від зудару яких годі з чимось порівняти. Звичайно, я міг би закохатися в чоловіка, не згірш чарівного, як Бернар, але маючи вибір, я віддав би радше перевагу не злодієві, а поліцаю. Перебуваючи поруч із ним, я був заполонений його чарівною ходою, грою його м'язів, що вгадувалися під його одягом, його поглядом, нарешті його особливими якостями, але коли я залишався наодинці з собою і роздумував над нашим коханням, наді мною починала панувати нічна влада всієї поліції («Нічна» або «Присмеркова» — слова, які насамперед спадань на думку, коли говорити про неї. Як і решта всі, поліцаї вдягаються в різні кольори, а все ж, коли я думаю про них, їхні обличчя та одяг ніби нагадують якусь тінь.)
Одного разу він попросив мене «здати» йому приятелів. Погодившись це зробити, я розумів, що відтепер мої почуття до нього будуть ще глибші, але вам не доведеться дізнатися чогось більшого про цю розмову.
Про суддю зазвичай кажуть, ніби він витає в повітрі. У символіці Візантійської імперії, яка копіює небесний лад, євнухи, як відомо, є втіленнями янголів. Мантії надають суддям якоїсь двозначності, яка є ознакою православного ангелізму. Крім того, я говорив про тривожні почуття, що їх викликають у мене ці небесні істоти. Так само і судді. Їхній одяг сміховинний. Їхня мораль комічна. Міркуючи про них, я їм ухвалюю вирок; мене хвилює їхній розум. Одного разу на судовому засіданні, де я постав перед судом за крадіжку, я сказав голові Рею:
— Чи не були б ви ласкаві уточнити (йшлося про те, щоб довести деякі провокації з боку декотрих платних поліційних інформаторів), про що заборонено говорити в суді й, насамперед, чи не дозволили б ви мені поставити вам запитання?
— Що? У жодному разі. Кодекс…
Він відчув небезпеку надто гуманного ставлення. Його чесності було б завдано удару. Я розреготався, коли побачив, як суддя уникає прямих висловів, ховаючись під свою мантію. Із суддів можна поглузувати, але не з поліцаїв, у яких руки на те, щоб міцно скручувати злочинців, а ноги, щоб осідлувати й приборкувати могутні мотоцикли. Я шаную поліцію. Вона зугарна вбити. Не на відстані чи за дорученням, а знічев'я власноруч. Ці вбивства, навіть учинені за наказом, усе ж диктуються своєю власною волею, передбачаючи разом із рішенцем і відповідальність убивці. Поліцаїв навчають убивати. Я люблю ці зловісні, хоч і усміхнені машини, призначені для найважчого вчинку — вбивства. Саме так тренували Жава у Waffen CC. Щоб зробити його надійним охоронцем — а він став потім охоронцем одного німецького генерала — його навчили, як він розповідав, вправно орудувати кинджалом, деяких прийомів дзюдо, мистецтва користуватися ласо й ручної боротьби. Поліцаї виходять із таких самих шкіл, як юні Діккенсові герої зі шкіл кишенькових злодіїв. Часто маючи справу із загонами для боротьби з наркотиками і дорожньою поліцією, я спізнав на собі всю тупість інспекторів, і мене вона не бентежить. Ані жалюгідна мерзотність більшості з них. Вони ще не поліцаї, а лише незграбні намагання бодай трохи наблизитися до бездоганної комахи. Ці кумедні й гидкі істоти, можливо, є незліченними перевтіленнями на шляху до досконалішого виду, представленого лише кількома рідкісними особинами. Одначе я ніжно любив поліцаїв не за їхні геройські вчинки — небезпечні переслідування злочинців, жертовність, певні дії, які додають їм популярності; а за те, що вони сидять по своїх кабінетах, вивчаючи особові справи і досьє. Слідчі зведення, вивішені на стінах, фотографії та прикмети злочинців на втеках, вміст картотек, запечатані речові докази — це все створює атмосферу потайної злоби, паплюжої підлоти, якою, і мені це подобається Усвідомлювати, дихають ці розбещені нею зухи, зі злісно роз'їденим нею розумом. Саме цю поліцію — завважте, що мені потрібні її найкращі представники — я обожнюю. Їхні широкі грубі руки є продовженням їхніх гнучких і дужих тіл, звичних до бійок, могли перебирати — зі зворушливо-брутальною незграбністю — особові справи, обтяжені проникливими запитаннями. Із тих злочинів, які вони в собі містять, я хотів би дізнатися не про найблискучіші, а про найтемніші, про які кажуть, що вони мерзенні, а герої їхні — безбарвні. Завдяки моральним зрушенням, до яких вони спричиняються, злочини породжують феєрії: один близнюк — вбивця, другий помирає, коли його брата ґільйотинують; новонароджені діти, задушені гарячим хлібом; яка-не-будь чудова знахідка у похмурій виставі, із затяжним розкриттям убивства; заціпеніння злочинця, який заблукав у дорозі й повертається до самого себе, повертається на місце злочину, де його заарештовують; милосердя снігу, що падає, сприяючи втечі злодія; вітер, що замітає сліди; грандіозні докази, роздобуті завдяки щасливому випадку, мета яких відітнути людині голову; шаленство речей супроти вас; ваша хитромудрість, щоб їх здолати; не менше таємниць зберігають у собі в'язниці, але тут вони вирвані з душ, повільно, шматочок по шматочку погрозами та залякуванням. Я заздрив інспекторові Бернардіні. Він міг витягти з шафи якесь убивство чи зґвалтування і, наситившись ним, розбухнувши від нього, піти собі додому. Я не хочу сказати, що так він може розважатися, наче під час читання якогось детективу. Тут не йдеться про забаву — навпаки. Йдеться про те, щоб узяти на себе найнесподіваніші найнещасливіші ситуації, завдати на свої плечі найпринизливіші зізнання, які є найбагатші. Але ніколи не кепкуйте з них: з тих людей, погорда до яких здатна творити найбільші чудеса. Здавалося, що тверезий і симпатичний свідок стількох важких зізнань мав би бути наділений велетенським розумом. Можливо, власне, пошуки того розуму і ведуть мене до цих неймовірних галантних авантур. Чого тільки не зустрінеш у марсельській поліції! Проте я ніколи не наважувався просити в Бернара дозволу проникнути в них разом з ним, а також дозволити мені прочитати його доноси. Я знав, що він водився з декотрими ґанґстерами із кварталу поблизу Опера, а також із ґанґстерами барів, що на вулиці Сен-Санса. Не бувши певний у мені, він не познайомив мене з жодним із них. Я ніколи не переймався бажанням дізнатися, чи погано любити фараона.
У кімнаті одного приятеля я думав, дивлячись на його ліжко та на все буржуазне начиння:
«Тут я запевне не зміг би віддаватися любощам». Таке місце викликає в мене заціпеніння. Щоб зупинитися на ньому, я мусив би вдаватися до таких якостей, перейматися такими далекими від любови клопотами, що розчарувався б у своєму житті. Любити чоловіка — то не лише впадати в сум'яття через якісь подробиці, які я називаю нічними, оскільки вони зроджують у мені темряву, серед якої я тремчу (чуб, очі, усмішка, великий палець, кульша, шерсть тощо), а й спонукати ці потробиці повивати тінню все, що тільки можна, розгортати тінь тіні, тобто згущувати цей морок, розширювати його володіння і заселяти його чорнотою. Мене хвилюють не лише тіло з його прикрасами, не самі лише любовні ігри, а й продовження кожної з цих еротичних якостей. Так ось, ці якості можуть утворюватися лише з того, що їм дають пригоди, пережиті тим, хто ними, цими якостями, позначений, хто чутливий до цих подробиць, у яких, як мені здається, я відкриваю зародок подібних авантур.
Отже, з кожної смуги темноти, із кожного хлопця я видобував найбентежніший образ, щоб моє хвилювання зростало, а з усіх смуг темряви — нічний усесвіт, у який поринав мій коханець. Отже, той, у кого цих подробиць удосталь, надить мене до себе дужче за інших. А я, видобуваючи з них усе, що вони можуть дати, продовжую їх завдяки зухвалим авантурам, які є свідченням їхнього заряду любовної снаги. Отже, йдеться про вироблення еротичного церемоніалу, своєрідного, подеколи дуже тривалого парування завдяки цим нічним і небезпечним авантурам, у які я дам себе втягти згаданим похмурим героям.
Бернадіні відзначався багатьма такими подробицями, чий розквіт, очевидно, і спричинився до його дивовижної кар'єри поліцая, яка, власне, і надавала їм сенсу та виправдовувала подібні подробиці. За декілька тижнів я покинув Марсель із безліччю жертв, які мені погрожували і ремствували на мене. Мені загрожувала небезпека.
— Якби тобі наказали заарештувати мене, ти послухався б? — запитав я в Бернара.
Він вагався не більше шести секунд. Відтак, прискаливши око, відповів:
— Я влаштував би так, щоб це зробив не я. Я попросив би про це свого приятеля.
Така ницість не викликала в мене обурення, а радше поглибила мою любов до нього. Однак я його покинув і подався до Парижа. Я почувався спокійним. Цей короткий зв'язок із поліцаєм, моя любов до нього, а його — до мене, любовне переплетіння наших таких протилежних доль — це все мене очистило. Перепочивши, звільнившись на якийсь час від усіляких шлаків, здатних розпалити жадання, я відчув себе обмитим, очищеним, готовим до найлегшого стрибка. Згодом, років за п'ятнадцять-шістнадцять, коли я втьопався у сина одного лягавого, я спробую зробити з нього злочинця.
(Хлопцеві двадцять років. Звати його П'єр Ф'євр. Він написав мені, щоб я купив йому мотоцикла. Трохи далі я розповім вам про його роль.)
Тепер, за його допомогою, Арман відлдвав мені половину нашої здобичі. Він наполягав, щоб я користувався певною незалежністю, і хотів, аби я мав окрему кімнату. Можливо, з обережности, оскільки хоч він мене й оберігав, грозові хмари все ж згущалися над моєю головою, він вибрав кімнату в іншому готелі, на іншій вулиці. Десь ополудні я приходив до нього, і ми розробляли план нічного пограбування. Потім обідали. Він усе так само торгував наркотою, з чого Стілітано мав свою частку.
Я був би щасливий, якби моя любов до Армана не набула такої ваги, тож я запитую себе, чи він помічав її бодай колись? Його присутність зводила мене з розуму. Його відсутність мене хвилювала. Пограбувавши якусь жертву, ми сиділи вдвох десь із годину в барі, але що було потім? Я зеленого уявлення не мав, що він робив уночі. Я почав ревнувати до всієї портової босоти. Нарешті одного разу, на довершення всього і на мій жах, просто на моїх очах, Робер, посміхаючись, грубо заявив Арманові:
— Гадаєш, мені нема чого розповісти про тебе?
— Що ти цим хочеш сказати?
— Як то що, адже, я теж маю на тебе якісь права.
— Ти, шльондрочко?
Робер вибухнув сміхом.
— Власне. Це тому, що я — шльондрочка. Я твоя жінка, отак-то.
Він це сказав без ніяковості і без фанфаронства, кинувши лукавий, сповнений ніжності погляд у мій бік. Я думав, Арман його телепне або заткне губу надміру пихатому Роберові якоюсь реплікою, але він лише усміхнувся. Здавалося, його не бридили ні хлопцева фамільярність, ні його пасивність. Якби я так повівся, то певен, це розлютило б його не на жарт. Так я дізнався про їхні амури. Можливо, Арман цінував мене як товариша, але, на жаль, я прагнув стати його любкою.
Якось увечері Арман чекав на мене, прихилившись до одвірка у позі яничара, охоронця садів. Я затримався на годину і був певен, що він вибештає мене, а то й стусоне; мені було жаско. Знизу, з останньої чи з передостанньої приступки сходів, я побачив Армана голим по пояс, його широкі штани з голубого полотна, що спадали на стопи, здавалося, правили за основу не для Арманового погруддя, а для його складених навхрест рук. Можливо, вище стриміла голова, не знаю, але я бачив лише його міцні, м'язисті руки, їхню важку рельєфну брунатну плоть, і одну з них прикрашало вишукане татуювання із зображенням мечеті з мінаретом, банею та пальмами, похиленими від самуму. На руки з шиї, певніше, з самої потилиці просто звисав, спадав, ринув довгий мусліновий бежевий шарф, яким обмотують голову легіонери чи солдати колоніальних військ, для захисту від піску. Його біцепси, притискаючись до грудних м'язів і цілком затуляючи їх, рельєфно випиналися. Ці руки жили своїм окремішнім життям, тобто, лежачи перед Арманом, вони правили йому за гербовий щит і скульптурну зброю.