Блискавична чи некваплива медитація про планетарну систему, світила, туманності, галактики ніколи не дасть мені убгати в себе весь світ і втішитися: перед Усесвітом я ніяковію, але звичайна ознака могутньої мужності підбадьорює мене. Тривожні думки та страх щезають. Моя ніжність — найдивовижніше втілення її предмета у мармурі чи в золоті у підметки не годиться тілесній моделі — обтяжує цю силу браслетами із вівсюга. Страх — через моє спізнення — примушував мене майже здригатися і, поза всяким сумнівом, посилював моє хвилювання, даючи змогу проникнути в його, того страху суть. Химерне плетиво неприродних рук було не лише невідпорною зброєю цього оголеного вояка, а ще й несло в собі спомини про африканські походи. Кінець кінцем, його татуювання — мінарет із банею — бентежили мене, нагадуючи про розлуку зі Оплітано, коли я споглядав Кадисовів відсвіт у морі. Я пройшов перед його очима, Арман не ворухнувся.
— Я спізнився.
Я не смів дивитися на його руки. Вони були такі дужі, що я завагався, чи, бува, не дав маху, звертаючись до його очей та вуст. Реальним у цих руках чи в тому, що вони виражали, був тільки їхній несподіваний скульптурний візерунок проти тулуба борця. Щойно руки розімкнулися, як пощезне і найглибша й найдостеменніша Арманова реальність.
Сьогодні я розумію, чому на цей вузол м'язів мені було сором дивитися — у них відкривалася Арманова сутність. Якщо королівське знамено з'являється у вершника, який скаче чвалом сам, нас охоплює тривога і ми скидаємо шолом, а якщо король несе його власноруч, це гнітить наші душі. Найкоротший шлях, що нам пропонує символ у руках того, кого він мусить означувати, як створює, так і руйнує поняття та річ, яку воно означувало. (А тут усе поглиблювалося ще й тим, що звивистий візерунок лежав на тулубі!)
— Я робив усе, що можна, аби прибути вчасно і спізнився не з власної вини.
Арман не відповів. Він і далі стояв спершись об одвірок, повернувшись до мене, мов на осі, всією своєю масою. Стояв неначе ворота храму.
(Мета цієї оповіді — приоздобити мої минулі авантури, тобто видобути з них красу, відкрити в них те, що нині викликає пісню — єдиного свідка цієї краси.)
Його руки залишалися згорнутими. Арман завмер як бовван Байдужості. Провісники ще чудовішої зброї, яка нехтувала тим, щоб заявити про себе, ховаючись за блакитною тканиною штанів, його руки викликали у пам'яті одну ніч — їхній бурштиновий колір, їхня масть, еротична маса (якось увечері, коли він лежав у ліжку, я мазнув по його згорнутих руках своїм членом, як ото сліпий розпізнає навпомацки обличчя, і він не посмів розгніватися), надто ж упливало на мене блакитне татуювання, засвічуючи в небі перші зірки. Під мурами цієї мечеті, підпираючи похилену пальму, один леґіонер часто чекав на мене в сутінках у тій самій незворушній і владній позі. Здавалося, він охороняє невидимий скарб, а сьогодні мені навернулось на думку, що він оберігав, усупереч нашому коханню, свою бездоганну цноту. Він був старший за мене. Він завше приходив перший на побачення в сади Мекнеса. З блудним поглядом — або ж споглядаючи світлу мрію? — курив цигарку. Так, щоб він залишався незворушно стояти на місці (він завжди здоровкався зі мною крізь зуби і ніколи не подавав руки), я дарував йому втіху, якої він жадав, поправляв штани і йшов собі геть. Як би я хотів, щоб він стис мене у своїх обіймах! Він був вродливий, і коли б мені довелося згадувати його ім'я, найперше зринуло б у пам'яті, що він заслуговував бути названим сином ненажери.
Споглядання Арманових рук, гадається мені, було того вечора єдиною відповіддю на всі метафізичні хвилювання. Заступлений ними, Арман зникав, руйнувався і воднораз ставав реальніший і дійовіший, чого вимагала від нього така персоніфікація, оскільки він був головним носієм цього герба.
По суті я зберіг про нього самого не дуже ясні спогади, пам'ятав хіба що те, як Арман відважив мені два чи три ляпаси, що з мого боку було б нечесно від вас приховувати. Він терпіти не міг, щоб я його змушував чекати бодай хвильку. Може, він боявся, що я зникну назавжди. Кілька днів я вдавав, ніби поблажливо пантрую за його сварками з Робером, але я страждав від любови, досади і лютощів. Цієї туги я сьогодні, можливо, без вагань позбувся б, сприяючи зляганню двох чоловіків, яких я любив: одного — за його силу, другого — за вроду. Таке милосердя, тепер вельми близьке моїй душі, дозволило б мені ощасливити не двох чоловіків, а істот іще бездоганніших, втілень сили та краси. Якщо перше і друге не можуть об'єднатися в мені, тоді хай моя доброта, поза мною, вміло зав'яже досконалий вузол — кохання. Я мав певні заощадження. Нікого не попередивши, ні Стілітано, ні Армана — ні Сільвії, ні Робера — я сів на потяг і повернувся до Франції.
У лісах Мобежу я зрозумів, що країна, яку я з такими труднощами покидав, цей звабливий край, за яким я раптом відчув ностальгію, перетинаючи останній кордон, була близька осяйній Армановій доброті — сумі всіх тих складників, які, вивернуті навиворіт, утворювали його жорстокість.
Якщо тільки не станеться події такої ваги, що проти неї моя літературна творчість видасться безглуздою і мені доведеться вдатися до нової мови, щоб приборкати нове лихо, ця книжка буде останньою. Я чекаю, що небо звалиться мені на голову. Святість полягає в тому, щоб скористати із страждань. Щоб змусити диявола бути Богом. Щоб добитися вдячності від зла. Уже п'ять років я пишу книжки: я можу присягнути, що робив це з утіхою, але письменству я поклав край. Завдяки творчості я досяг того, чого шукав. Те, що стало для мене наукою і вказуватиме мені шлях, полягає не в тому, що я пережив, а в манері, в якій я те все переповів. Не у вигляді анекдотів, а у вигляді мистецького твору. Коли важить не власне життя, а його тлумачення. Саме це дарує мені мова: викликати його в пам'яті, розповісти про нього. Втілити в життя свою леґенду. Я знаю, чого хочу. Я знаю, куди йду. В подальших розділах (я вже зазначав, безліч їх утрачено) розповідь плинутиме безладно.
(Під леґендою я розумію не більш чи менш оманливе уявлення, яке матиме про мене загал, ознайомившись із моїм ім'ям, а відповідність мого майбутнього життя найзухвалішим уявленням, які я сам та інші можуть скласти про нього, прочитавши цю оповідь. Залишається з'ясувати, чи полягає здійснення моєї легенди у щонайризикованішому існуванні в злочинному середовищі.)
На вулиці я так боюся, що мене впізнає якийсь поліцай, що свідомо ховаюся в собі. Досить найголовнішій частці мого «я» заховатися в найпотаємнішому, в найвідлюднішому сховку (в якомусь затишному закутку мого тіла, де я завжди насторожі, звідки зорію мерехтливим вогником), як мені вже море по коліна. Я нерозважно гадаю, ніби моє тіло, очищене від будь-яких характерних прикмет, здається порожнім, і його неможливо розпізнати; все полишило мій образ: очі, пальці, з яких пощезли нервові судомні посіпування, — тож-бо поліцаї бачать, що поруч із ними хідником чимчикує лише порожня черепашка, позбавлена суті — людини. Але коли я ступаю тихою вулицею, полум'я розростається, проникає в мої кінцівки, піднімається до обличчя і забарвлює його схожістю зі мною.
Я нагромаджую нерозважливі вчинки: роз'їжджаю у крадених автомобілях, поминаю крамниці, які грабував, надто зухвало показую свій паспорт, тобто фальшиві документи. Я відчуваю, ще трохи — і все урветься. Мої неподобства надто серйозні, і я знаю: моя загибель надлетить на сяйливих крилах через найменшу помилку.[xxx] Але хоч я й звіряюся на нещастя як на ласку, та все ж докладаю всіх зусиль, аби пристосуватися до ігрищ, звичних у цьому світі. Я прагну втілитися в найрідкіснішій долі. Я невиразно бачу, яка вона буде, але я хочу, щоб вона поставала не у вигляді граційної кривої, ледь-ледь нахиленої в бік вечора, а у вигляді небаченої краси, розквітлої завдяки небезпеці, що мучить, виснажує, руйнує її. О, зробіть так, щоб я був суціль із краси! Я піду швидко чи повільно, але я зважуся на те, на що мушу зважитися. Я знищу всі свої подоби, покрівці впадуть і згорять у полум'ї, і якогось вечора я постану на долоні вашої руки, незворушний і прозорий, як скляна статуетка. Ви бачитимете лише мене. А довкруж усе пощезне.
З вагомості засобів, з пишноти матеріалів, до яких удався поет, аби наблизитися до людей, я суджу, наскільки він од них відійшов. Глибина мого падіння присилувала його до цієї каторжної праці. Так ось, моє падіння — то був мій відчай. А у відчаї зачаїлася знов сила — і водночас привід, щоб його знищити. Але якщо найпрекрасніше творіння потребує потуги найбільшого відчаю, то поет муситиме любити людей, щоб замахнутися на таке зусилля. І щоб він досяг успіху. Як відомо, люди цураються глибокого твору, якщо він є криком душі людини, потворно загрузлої у власному «я».
З огляду на вагу засобів, потрібних мені, щоб відкинути вас від себе, уявіть, яку ніжність я до вас відчуваю. Судіть про те самі, як я вас люблю, з отих барикад, які я звів у власному житті і творчості (позаяк мистецький твір мусить бути лише свідченням моєї святості, то байдуже, чи реальність цієї святості буде обов'язкова не лише для того, щоб запліднити твір, а й для того, щоб на цей твір, уже скріплений святістю, я міг спертися заради ще більшого стрибка в невідомість), щоб ваше дихання (я той, хто піддається крайньому зіпсуттю), не могло мене опоганити. Моя ніжність виліплена із крихкого тіста. А людське дихання затьмарює методи пошуків нового раю. Я примушу визнати зло у невинній подобі, навіть якщо ця подоба скрутить мені в'язи, позбавить мене чести і слави.
Творчість — то аж ніяк не легковажна гра. Творець вплутався в жахливу авантуру, поклавши йти до кінця крізь усі небезпеки, які випали на долю його творінням. Годі уявити собі твір без покладеної в його основу любови. Як можна ставати в ньому віч-на-віч із не менш потужною силою, яку треба зневажати чи ненавидіти? Адже тоді творець повинен перебрати на себе тягар гріхів своїх героїв. Ісус став людиною. Він відбуває спокуту. Потім, як і Бог, створивши людей, звільняє їх від гріхів: його батожать, плюють йому в обличчя, глузують із нього, розпинають. Ось у чому сенс вислову: «Він страждає у плоті своїй». Облишмо теологів. «Взяти на себе тягар людського гріха» насправді означає: відчути силу й наслідки всіх гріхів; погодитися зі злом. Будь-який творець мусить завдати його собі на плечі — ба більше — так поріднитися з ним, щоб створена ним субстанція циркулювала, мов кров, у його жилах — зло, яке він пропонує і яке його герої вибирають на власний розсуд. Ми прагнемо тут добачити один із численних об'явів благородного міфу про Сотворіння та Покуту. Даруючи своїм персонажам вільну волю, свободу розпоряджатися собою, будь-який творець у глибині душі сподівається, що вони виберуть Добро. Так само, як будь-який коханець плекає надію бути коханим.
Я хочу на мить загострити увагу на реальності найвищого щастя, присутнього у відчаї, коли людина зненацька залишається віч-на-віч із неминучістю своєї наглої загибелі, коли вона стає свідком безповоротного знищення свого твору та самої себе. Я віддав би всі скарби світу — воно й справді варте того, — аби пізнати стан відчаю і безвісти, — хай би ніхто не знав, що я витерпів. Самотній Гітлер у бункері свого палацу в останні хвилини розгрому Німеччини, напевняка пережив таку мить чистого осяяння — крихку і заразом тверду ясність — усвідомлення свого краху.
Моя гордість зашарілася рум'янцем мого сорому.
Хоча святість — моя мета, проте я не можу сказати, що це таке. Моєю відправною точкою є саме слово, яке визначає стан, якнайближчий до духовної довершеності. Про нього я не знаю нічого, крім хіба того, що без нього моє життя було б марнотне. Неспроможний дати вдале визначення святості — не більше ніж краси, — я щомиті прагну її творити, тобто робити так, щоб усі мої вчинки вели мене до неї — до незнаної мені мети. Хай кожна мить спрямовує моє прагнення святості доти, доки моє сяйво стане таке, що люди скажуть: «Це святий» або, радше всього: «То був святий». Я довго йду навпомацки. Методи ще нема. Навмання і без жодних інших підстав, окрім певності, що я досягну святості, що я роблю рухи, покликані привести мене до неї. Може, її досягають завдяки математиці, але я боюся, що в такий спосіб домагаються лише доступної, кастрованої святості, у випробуваних формах, як-то кажуть, — академічної. Це означає набути подоби святості. З огляду на найпростіші моральні та релігійні засади, святий досягає своєї мети, якщо він відкидає їх. Як краса, а також і поезія, з якими я її порівнюю, святість — це щось незвичайне. Її вираження самобутнє. Проте мені здається, що вона спирається виключно на зречення. Отже, я порівнюю її також зі свободою. Але особливо я хочу бути святим, бо це слово означає найвищий стан людини, і я зроблю все, щоб його досягти. У цьому разі я скористаюся зі своїх гордощів і пожертвую ними заради святості.
Трагедія — то радісна мить. Радісні почуття можуть бути виражені через усмішку, через тріумф усього тіла та обличчя. Герой не розуміє значущості трагічної теми. Він не повинен спозирати на неї, навіть якщо коли-небудь він її невиразно передбачив. Байдужістю його наділила природа. На балах у робітничих передмістях трапляються поважні молодики, байдужі до музики, здається, ніби вони радше диригують нею, ніж її сприймають. Інші весело поширюють серед дівчат пранці, схоплені в однієї з них: незворушно, з усмішкою на вустах, вони рухаються до розпаду своїх дивовижних тіл, про що сповіщають воскові фігури халуп. Якщо герой іде на смерть — до конечної розв'язки — він іде якщо не до щастя, то до найдосконалішого, тобто бездоганного самовиразу, іде з радісним серцем. Герой не буде ремствувати, йдучи на геройську смерть. Він стає героєм лише завдяки цій смерті, вона є станом, до якого так болісно рветься пересіч, вона — це слава, кінець кінцем вона (сама смерть і нагромадження видимих невдач, які до неї ведуть) є вінцем прихильного до неї життя, але насамперед — то погляд нашого власного образу, відбитий в ідеальному дзеркалі, яке являє нас в одвічному сяйві (доки не змерхне світло, назване нашим ім'ям).
Час кривавився. Двоє солдатів щойно почубилися через щось таке, про що давно вже забули, молодший упав із розсіченою залізним п'ястуком скронею, а другий дивився, як кров, стікаючи, перетворюється на букетики примул. Це цвітіння швидко поширювалося. Воно заполонило обличчя, яке вмить покрилося безліччю дрібнесеньких, щільно порослих квіточок, ніжних і фіялкових, як вино, що ним ригають солдати. Нарешті все юнакове тіло, яке звалилося в пилюгу, обернулося на зелений пагорбок, порослий такими великими примулами, що вони стали схожі на стокротки, між яких гуляє вітер. Лише самотня рука виднілася і посмикувалася, але вітер продовжував ворушити це зело. Незабаром переможець міг бачити лише зап'ясток руки, яка незграбно махала йому на знак прощення і безнадійно втраченої дружби. А там і зап'ясток зник, занурившись у розквітлий чорнозем. Вітер повагом і неохоче затих. Небо померкло, висвітивши спочатку око молодого жорстокого солдата-вбивці. Вій не плакав. Він усівся на горбок, на який обернувся його приятель. Подихи вітру ще відчувалися, але вже менше. Солдат різким рухом відкинув волосся, яке лізло в очі, і влігся відпочити. Він заснув.
Усмішка трагедії також викликана певного роду жартами про богів. Трагічний герой обережно глузує зі своєї долі. Він це робить напрочуд лагідно, але об'єктом його кпинів цього разу є не людина, а боги.
Уже засуджуваний за злодійство, я можу знову попасти в хурдигу ні за цапову душу, лише за одним якимось незначним звинуваченням чи підозрою. Закон вважає мене схильним до переступу. Небезпека чигає на мене не тільки під час крадіжки, а й щомиті впродовж усього життя, бо я крав. Невиразна тривога огортає моє життя туманом, обтяжує його і воднораз полегшує. Щоб зберегти ясність, гостроту погляду, моя свідомість мусить осягати до щирця кожен мій вчинок, аби можна було швидко його виправити, змінити його суть. Ця тривога змушує бути насторожі. Вона надала мені пози косулі, здивовано завмерлої на галявині. Але тривога ще й підхоплює мене, неначе вихор, забиває мені памороки, кидає мене в стихію мороку, де я припадаю до землі й усміхаюся, коли під листям земля відлунює чиїмись кроками.
Мені розповідали, що Меркурій у давнину був для старожитніх богом крадіїв, отже, вони знали, до кого звертатися. Але ми не маємо нікого. Тут би не гріх і на диявола молитися, проте наповажне жоден злодій на це не піде. Укласти з ним угоду — означає зайти надто далеко, оскільки він повстав супроти Бога, який, річ відома, зрештою вийшов переможцем. Навіть убивця не відважиться молитися дияволові.
Щоб відмовитися від Люсьєна, я так обставляю Цю відмову, щоб вона здавалася поглинутою лавинами катастроф. Він почуватиметься соломинкою серед виру торнадо. Навіть якщо він дізнається, що то я спричинився до цього лиха, він зненавидить мене, але ця ненависть не вразить мене. Докори сумління та осуд його чарівних очей не спроможуться мене схвилювати, оскільки я перебуватиму в самім осередді розпачливої туги. Я втрачу речі, які для мене набагато дорожчі, ніж Люсьєн, але не такі дорогі, як докори сумління. Ось чому я охоче вбив би Люсьєна, щоб утопити свій сором під розкішним запиналом переступу. На жаль, релігійний страх стримує мене від убивства, хоч і штовхає мене на нього. Він ризикує зробити з мене священика, жертву Бога. Щоб зруйнувати дійову силу вбивства, мені, можливо, досить довести її до краю, обґрунтувавши доцільність злочинства. Я зміг би вбити людину заради кількох мільйонів. Вага золота може переважити вагу вбивства.
Чи здогадувався про це бодай туманно колишній боксер Леду? Убивши спільника із помсти, він влаштовує в його кімнаті безлад, щоб створити позірність пограбування, забираючи зі столу п'яти-франкову купюру, і пояснює своїй зчудованій подрузі:
— Я збережу її як талісман. Ніхто не скаже, що я вбив не з корисливості.
Я досить швидко зміцню свій дух. Думаючи про це, не варто дозволяти своїм повікам чи там ніздрям трагічно морщитися, а треба обмірковувати сам задум злочину цілком невимушено, з широко розплющеними очима, наморщивши чоло ніби з простодушного подиву та захвату. Тоді жодна гризота, жодна передчасна журба не подужають оселитися в кутиках ваших очей чи захистити ґрунт під вашими ногами. Глузливої посмішки, ніжної мелодії, яку насвистують крізь зуби, дещиці іронії в пальцях, що беруть цигарку, стане, щоб відновити в мені зв'язок зі скорботою в моїй сатанинській самотності (якщо тільки я не покохаю якогось убивцю, якому притаманні і цей жест, і ця усмішка, і ця ніжна мелодія). Коли я поцупив перстень Б. P., мене почала діймати цікавість.
«Ану ж він про це дізнається? — запитував я себе, — ану ж я продав перстень комусь із його знайомих?!»
Я уявляв, оскільки Люсьєн любив мене, його страждання та мій сором. Так ось, я рокую найгірше: смерть. Вготовлюю її йому.
На бульварі Осеманна я бачив, як затримали громил. Тікаючи з крамниці, один із них спробував вискочити через вітрину. Нагромадивши довкола свого арешту цілу купу збитків, чи розраховував він у такий спосіб надати йому значущості, в якій буде відмовлено попередньому вчинку — пограбуванню? Він шукав нагоди оточити свою персону кривавою, дивовижною, жахливою помпезністю, в осередді якої він сам усе одно залишився б жалюгідним. Злочинець звеличує свій подвиг. Він намагається зникнути під цією пишнотою, за лаштунками цієї велетенської вистави, до якої спричинилася доля. Поки він розчленовує свій вчинок на жорсткі миті, той вчинок, навпаки, розкладає його.
«Що для мене людські образи, коли людська кров…»
Чи міг би я, не паленіючи на виду, захоплюватися прегарними злочинцями, якби я не знав їхньої вдачі? Якщо вони, на своє лихо, приоздобили стільки віршів, я хочу їм допомогти. Митець, який використовує злочин у власних цілях, чинить блюзнірство. Хтось ризикує своїм життям, славою, щоб стати облямівкою у твориві якогось дилетанта. Навіть якщо то йдеться про уявного героя, його образ, навіяний живою людиною. Я не хочу втішатися його стражданнями, якщо я їх із ним не поділяв. Насамперед я накличу на себе зневагу й осуд людського загалу. До святості Венсена де Поля я ставлюся з недовірою. Він мав би погодитися вчинити злочин замість невільника, в кайдани якого він себе закував.
Тон цієї книжки ризикує збурити найліпші, а не найгірші голови. Я не шукаю скандалу. Я укладаю ці записи для кількох молодиків. Я хотів би, щоб вони розглядали їх як підручник до найвитонченішої аскези. Мій досвід болісний, і він ще не завершений. Його відправною точкою була романтична мрія, але то байдуже: я опрацьовую його з неменшою докладністю, ніж якусь математичну задачу; і видобуваю з нього матеріали, конечні для створення твору мистецтва або ж для досягнення моральної досконалості (можливо, для знищення власне цих матеріалів, для їхнього розпорошення), близької до тієї святості, яка для мене й досі лишається найпрекраснішим словом людської мови.
Обмежений світом, супроти якого я повстаю, відтятий ним, я стану ще вродливішим, ще яскравішим, якщо кути, які мене ранять і надають мені форми, стануть ще гостріші й жахливіші, стануть для мене зубцями.
Мою боротьбу годиться продовжувати аж до її завершення. Хай би яка була відправна точка, кінець буде чудовий. Власне, будь-яка незавершена дія є ганебною.
Коли я повернув голову, мої очі засліпив сірий трикутник, утворений ногами вбивці: одна з них спиралася об невеличкий виступ стіни, а друга залишалася нерухомою в пилюці внутрішнього дворика. Обидві ноги були обіпнути грубою жорсткою тканиною жалоби. На якусь хвильку осліп, припинивши жувати стебло троянди, яке тримав у зубах, я випадково впустив її (а можливо, пожбурив ув обличчя якогось злодія), і вона з потайною вправністю зачепилася за матню — виразний кут із сірої тканини. Цей простий рух лишився непомічений для наглядача. Він вислизнув навіть від інших в'язнів і від убивці, котрий відчув лише легесенький доторк. Коли він глянув на свої штани, то зашарівся від сорому. Сприйняв він її як плювок чи як знак якоїсь насолоди, якою його нагородили лише тому, що саме в ту мить він перебував під безхмарним небом Франції? Одне слово, з обличчям, що набуло брунатної барви, він недбалим рухом, намагаючись це приховати, відірвав безглузду троянду, що крадькома зачепилася кінчиком шпичака, і засунув її до кишені.
Святістю я називаю не стан, а моральний вчинок, який до неї веде. Це ідеальна точка моралі, про яку мені нема що сказати, оскільки я її не помітив. Вона віддаляється, щойно я наближаюся до неї. Я жадаю і боюсь її. Цей вчинок може виявитися марним. Одначе, хоч він і болісний, проте веселий. Він божевільний. У безглуздий спосіб він обертається на Каролінку, яка задирає свої спідниці й верещить із радості.
Я підношу до найвищої чесноти не лише самотність, а й жертовність. Ця чеснота має переважно творчу основу. Очевидно, над нею тяжіє прокляття. Чи я здивую когось, заявляючи, що злочин може прислужитися утвердженню моєї моральної сили?
Коли я нарешті проникну в саме осердя образу, стану світлом, власне, тим, хто доносить його до ваших очей? Коли я опинюся в серці поезії?
Я ризикую заблукати, сплутавши святість із самотністю. Але завдяки цьому реченню чи не ризикую я знову надати святості християнського змісту, що його я прагну відокремити від неї?
Ці пошуки ясності, можливо, марні. Осягнення її віщує спокій. Усмішка, з якої зникнуть і «я», і «ви», обернеться на байдужу усмішку, яка споглядає речі.