«Коли я бачу шмаття, обшите блискітками, мене огортає туга! Мені здається, наче я входжу до ризниці й готуюся відспівувати мерців. Усі ці лахи відгонять попівщиною. Ладаном. Сечею! Я запитую себе, у який спосіб мені вдасться нап'ясти на себе оці тельбухи!
І це лахміття мені носити? Можливо, мені навіть доведеться самому його кроїти і шити за допомогою мого чоловіка. І чіпляти бант чи кілька бантів на голову».
Із жахом я уявляв себе вичепуреним велетенськими, із капустину, бантами не зі стрічок, а з непристойних бодрюж.
«То буде приношений бант, — діймав мене глузливий внутрішній голос. — Зужитий старечий бант. Зужитий бант — крутій! Та ще й у якому чубі? У штучній перуці або ж у моїх зашмульганих кучерявих кудлах?»
Щодо свого туалету, то я волів скромно носити дуже просте вбрання, тимчасом як єдиним способом для мене виплутатися з цієї халепи була вкрай несамовита екстравагантність. Одначе я плекав мрію вишити на своїй вдяганці троянду. Вона зіпсує сукню і стане предметом, схожим на жіночий, на кшталт Стілітанового виноградного кетяга.
(Набагато пізніше, після того, як я опинився в Антверпені, я повів мову зі Стілітано про штучний кетяг, який він ховав у своїх ногавках. Тоді він розповів мені про одну іспанську шльондру, яка носила під своєю сукнею серпанкову троянду, пришпилену на відповідному місці.
«На місці зів'ялої квітки», — сказав він мені.)
У Педровій кімнаті я зажурено розглядав сукні. Він дав мені кілька адрес панянок, які начебто гендлювали одягом, де я й дібрав сукні на свій зріст.
— Жене, ти матимеш власний туалет.
Мене вернуло від цього бидлячого слова (мені здавалося, ніби слово «туалет» — це ще й жирова тканина, яка огортає нутрощі в череві тварин). Саме тоді Стілітано, якому, можливо, завдавала болю думка, що його друг буде переряджений, відмовився від цього задуму.
— Це не конечно, — сказав він, — ти й так здатен підчепити хлопців.
На жаль, хазяїн «Кріолли» вимагав, щоб я вирядився дівахою.
Дівахою!
Я — діваха,
Я кладу на свою кульшу…
Отоді-то я й зрозумів, як важко пробитися до світла, розтинаючи гноянку осороми. Перебраний, я зміг лише єдиний раз з'явитися з Педро, виставляючи себе напоказ у парі з ним. Якось увечері нас запросив гурт французьких офіцерів. За їхнім столом сиділа пані років на п'ятдесят. Вона до мене ґречно, поблажливо всміхнулася і, не стримавшись, запитала:
— Ви любите чоловіків?
— Так, пані.
— І… коли саме це почалося?
Я нікому не відважив ляпаса, але голос у мене був такий схвильований, що, чуючи його, я зрозумів свій гнів і осорому. Щоб якось позбутися цих почуттів, тої ж таки ночі мені довелося обібрати одного з офіцерів.
«Принаймні, — втішав я себе, — якщо моя осорома справжня, то вона приховує щось гостріше, небезпечніше, на кшталт жала, яке довічно погрожуватиме тим, хто цю осорому викликає. Можливо, ці тенета осороми не були розставлені на мене, як пастка, можливо, осорома не була зумисною, але бувши тим самим, що й вона, я хочу заховатися під нею і сочити».
Під час карнавалу було неважко перебратися, і я поцупив із готельної кімнати андалузьку спідницю з корсажем. Прикриваючись мантильєю та вахлярем, якось увечері я хутенько перетнув місто, у напрямку до «Кріолли». Щоб не таким різким видавався мій розрив із вашим світом, я залишив під спідницею штани. Щойно я добрався до прилавка, як шлейф моєї спідниці затріщав. Я озирнувся, розлючений.
— Даруйте. Перепрошую.
Нога білявого молодика заплуталася у моєму мереживі. Я ледь спромігся промурмотіти: «Обережно». Обличчя незграби, — той вибачливо осміхався — було таке бліде, що я зашарівся. Хтось біля мене кинув стиха:
— Вибачте йому, сеньйоро, він кульгає.
«Шкутильгайте собі на здоров'ячко, але ж не по моїй спідниці!», — зарепетувала в мені ув'язнена трагічка. Але довкола нас загиготіли. «Не шкутильгайте по моїх туалетах», — волав я у глибині душі. Перетравлюючись усередині, у шлунку чи кишках, огорнутих словом «туалет», ця фраза, як мені здавалося, передавалась через жаский погляд. Розлючений і споневажений, я вилетів під регіт чоловіків і Каролінок. Я добіг до моря і втопив у ньому спідницю, мантилью та вахляр. Усеньке місто було веселе і п'яне від цього карнавалу; відірване від землі, воно опинилося одне серед океану.[xix] Я виглядав жалюгідним і сумним.
(«Бракує смаку…» Я вже його зрікався. Я забороняв його собі. Природно, я б ним ускрізь хизувався. Я знав, що якби я мав таке виховання, то воно не ушляхетнило б мене, а обернуло на квашу. Сам Стілітано дивувався з того, що я такий нерозвинений. Я хотів, щоб мої пальці задубіли: я забороняв собі вчитися шити.)
Разом зі Стілітано я поїхав до Кадиса. Пересідаючи з одного товарняка на інший, ми добулися околиць Сан Фернандо і вирішили продовжувати свій шлях піхтурою. Але Стілітано десь запропастився. Ми домовилися зустрітися на вокзалі. Його там не було. Я довго чекав, я ходив на двірець два дні поспіль, хоча й був певний, що він мене покинув. Я залишився один і без грошей. Коли я втямив це, то знову відчув присутність вошви, їхню надокучливу і водночас приємну кумпанію у рубцях моїх сорочки та штанів: Стілітано і я, ми обидва уперто лишалися отими черницями з От-Тебаїда, які ніколи не миють ніг і чиї сорочки відгонять тлінню.
Сан-Фернандо розкинувся на морському березі. Я вирішив добутися Кадиса, який височів, омитий водами, але сполучений із материком довжелезною греблею. Коли я ступив на неї, то вже вечоріло. Переді мною здіймалися високі соляні піраміди солончаків Сан-Фернандо, а ще далі, в морі, у промінні призахідного сонця вимальовувалося місто бань та мінаретів: на прузі західної землі я раптом уздрів узагальнений образ Сходу. Вперше у своєму житті я знехтував людину заради речей. Я забув про Стілітано.
Щоб якось прожити, я ходив рано-вранці в порт, до пескаторії, де рибалки зазвичай завжди викидають із баркасів трохи риби, спійманої вночі. Усі жебраки знають про цей звичай. Замість готувати її на вогнищі, як у Малазі вкупі з іншими голодранцями, я повертався звідти одинцем до скель, які виходили до Порто-Реале. Уже благословлялося на світ, коли моя риба підсмажувалася. Майже завжди я споживав її без хліба й соли. Стоячи, лежачи чи сидячи на скелях, на східному краю острова, обличчям до берега, я був першою людиною, яку осявав і зігрівав перший промінь. Власне, він був першим об'явом життя. Я збирав рибу на прилавках ще в темряві. У темені повертався і до своїх скель. Схід сонця мене приголомшував. Я обожнював його. Якісь інтимні таємні стосунки зав'язалися між ним і мною. Звісно, я вшановував його, уникаючи складних обрядів, я не міг і думкою здумати, щоб наслідувати первісних людей, але я знаю, що це світило стало моїм богом. Саме в моєму тілі воно сходило, окреслювало дуту й заходило. Якщо я спостерігав за ним на небі, парафії астрономів, то саме воно було зухвалим відбиттям того, що я зберіг у собі. Можливо, я навіть підсвідомо плутав його зі Стілітано, який зник.
У такий спосіб я намагаюся вам пояснити, якою була моя форма сприйнятливості. Природа мене бентежила. Моя любов до Стілітано, грім його раптового впаду в мою убогість і ще не знати що кинули мене на поталу стихій. Але стихії злі. Щоб їх приручити, я захотів усотати їх у себе. Я не тільки облишив заперечувати їхню жорстокість, а навпаки, вітав її, заволодівши стихіями, я їм потурав.
Оскільки така поведенція не могла бути успішною через діалектику, то я вдався до магії, тобто до своєрідного жаданого нахилу, інтуїтивної злагоди з природою. Мова не годна була мені прислужитися. Отоді-то предмети та обставини, у яких, як бджолине жало, все-таки чаїлась колючка пихи, стали для мене по-материнському рідними. (По-материнському: тобто засадничий їхній елемент — жіночність. Згадуючи про це, я не прагнув робити жодного натяку чи посилання, на маздакізм: я лише зазначаю, що моя чутливість вимагала бачити довкола себе жіночий настрій. Вона мала на це право, по-заяк спромоглась оволодіти чоловічими чеснотами: твердістю, жорстокістю, байдужістю.)
Якщо я спробую словами описати тодішню свою поведінку, читач, як і я, буде ошуканий. Ми знаємо, Що наша мова не здатна відтворити навіть відсвіту тих чужих далеких станів, які вже давно відійшли в небуття. Те саме сталося б і з цим щоденником, якби він описав мене таким, як я був. Так от, я уточнюю: він розповідає про те, який я є сьогодні, коли це пишу. Він — не пошуки минулого, а мистецький твір, темою-приводом якого є моє минуле життя. Він стане теперішністю, закарбованістю за допомогою минувшини, а не навпаки. Отже, хай вам буде відомо, що факти чинять так, як я їм наказую, але тлумачення — це те, що я виснував, те, що я є — ким став.
Уночі я блукав містом. Я спав, притулившись до стіни, ховаючись од вітру. Я мріяв про місто Танжер, близькість якого та слава кубла лиходіїв манили мене. Щоб вирватися зі своїх злиднів, я вигадував найзухваліші зради і вчиняв би їх із холодним серцем. Нині я знаю, що із Францією мене єднає лише любов до французької мови, але тоді!..
Цей смак до зради найліпше виявиться на допиті у зв'язку з арештом Стілітано.
«Заради грошей, — запитував я себе, — і під загрозою бути відлупцьованим, невже я накапаю на Стілітано?» Я ще люблю його, і відповідаю «ні», але чи повинен я виказувати Пепе, який убив гравця у віст на Параллело? Можливо, я погодився б, але ціною якої осороми, адже прогнила оболонка моєї душі, ширила б такий сморід, що люди затискували б носи. Так от, читач, можливо, пригадує, що моє життя-буття у шкурі жебрака та лахудри стало для мене школою, де я навчився користати з основ паскудства і вдаватися до них, зрештою, тішитися зі свого вибору. Я вчинив би так само (бувши сильний у своїй майстерності мати вигоду з осороми) зі своєю душею, спотвореною зрадою. Долі забаглося, щоб це питання постало переді мною у той час, коли тулонський морський трибунал засудив до кари на горло молодого лейтенанта з військового корабля. Той виказав ворогові чи то розташування вогневих точок, чи то карту військового порту, чи то конструкцію якогось корабля. Я кажу не про зраду, що через неї було б програно якусь ефемерну морську сутичку, із розпростертими крилами вітрильних шхун, а про загибель у бою сталевих потвор, гордості народу вже не простакуватого, а суворого, підсиленої, підпертої математично точними розрахунками фахівців. Словом, ішлося про зраду новочасну. Газета, повідомляючи ці факти (а я надибав на неї в Кадисі), розповідала, як звикле, по-дурному, бо звідки їй про це знати: «…через потяг до зради». Супроводжувала статтю світлина молодого, напрочуд вродливого офіцера. Я закохався в його образ і відтоді завжди ношу його з собою. Любов, спалахуючи в обставинах ризикових, міцніша, і глибоко в душі я запропонував засланцеві поділити його Сибірі. Морський трибунал, стаючи на заваді моїм замірам, полегшував моє натужне просування до того, до кого душа линула, як на крилах. Його звали Марк Обер. «Я поїду до Танжера», — казав я собі, сподіваючись, що мене заберуть до війська зрадників, і я стану одним із них.
Покинувши Кадис, я перебрався до Уельви. Вигнаний звідти міською охороною, я повернувся до Хереса, а відтак морським узбережжям — до Аліканте. Я мандрував одинцем. Інколи я зустрічав або випереджав іншого галайду. Навіть не сівши на купу каміння, ми розповідали один одному, в якому селі ставляться найдоброзичливіше до злидарів, який алкальд людяніший, і верстали свою путь далі — знову самотою. Кепкуючи з наших торб, про нас тоді подейкували: «Він вирушив на полювання з полотняною рушницею». Я був один. Я покірно простував узбіччям доріг уздовж рівчаків, ступаючи по траві, сірі порохи якої вкривали мої ноги. Через цю кораблетрощу і всі лиха земні, що вкинули мене в океан відчаю, мені ще була відома лагідність сили, що давала мені змогу зачепитися за жаску і могутню гілку якогось мурина. Дужча за всі течії на світі, галузка була певніша, втішніша і гідніша мого останнього подиху, ніж усі ваші материки. Надвечір мої ноги пріли, тож-бо літніми вечорами я вже був весь у багні. Коли у мороці моя голова виповнювалася оливом, що правило мені за мізки, то сонце її спорожняло. Андалузія була чудова, палюча і безплідна. Я обходив її вздовж і впоперек. У тому віці я не відчував утоми. Я пер на собі таку важку ношу біди, що все моє життя, я був певен, минатиме у мандрах. Власне, з дрібниці, яка мала прикрасити моє життя, бурлакування обернулося на реальність. Я вже не знаю, про що я тоді думав, але пригадую, що саме Богові я звірився зі всіма своїми нещастями. На самоті, одаль від людей, я був ущерть виповнений любов'ю та побожністю.
«Я так далеко від них, — либонь, казав я собі, — що вже втратив надію прибитися до них. Хай би я відірвався від них назавжди. Тоді між ними і мною зв'язки майже зникнуть, а останній урветься, коли їхній зневазі я протиставлю свою любов до них»…
Отак, переборюючи нездужання, я дарував вам свою жалість. Мій відчай, поза всяким сумнівом, знаходив свій вираз не в такий спосіб. Насправді, у моїй голові все переплуталося, але ці жалощі, про які я казав, мусили викристалізуватися в чіткі думки, які, пряжені сонцем, набували у моїй голові викінченої і невідчепної форми. Моя нудьга — я не думав, що то була втома — не давала мені спокою. Я вже не ходив до джерел, щоб утамувати спрагу. Моє горло пересохло. Мої очі блищали. Мене діймав голод. Сонце кидало на моє обличчя, поросле жорсткою бородою, мідяні відблиски. Я був виснажений, жовтий, сумний. Я вчився усміхатися речам і міркувати про них. Із моєї присутності — присутності молодого француза на цьому березі, із моєї самотности, із мого злиденного існування, із рівчакових порохів, що здіймалися крихітною окремішньою хмаринкою довкола моїх ніг, хмаринкою, що відроджувалася з кожним новим кроком, моя гордість мала користь: її тішила своєрідність такого існування, суперечна банальному паскудству мого кумедного вбрання. Ніколи ні мої подерті черевики, ні мої брудні шкарпетки не мали гідности, яка підносить і несе по пилюзі сандалі кармеліток, ніколи мій зашмульганий піджак не дозволяв моїм рухам виявити найменше благородство. Протягом літа 1934 року я блукав андалузькими путівцями. Вночі, випросивши кілька дрібняків у якомусь селі, я вибирався у поле і засинав де-небудь у рівчаку. Мене винюхали собаки — я й досі мав особливий запах — вони валували, коли я підходив до ферми чи коли покидав її.
«Йти чи не йти?» — діймав я себе думкою, минаючи білий будиночок, оперезаний побіленими мурами.
Мої вагання тривали недовго. Припнутий до дверей пес без угаву дзявкотів. Я підходив усе ближче. Він задзявкав іще гучніше. На порозі з'явилася жінка, і я попросив дрібняків ламаною іспанською мовою — те, що я чужоземець, мене трохи підтримувало — відтак верстав свою дорогу далі, понуривши голову, із застиглим обличчям, коли мені відмовляли в милостині.
Навіть красу цього куточка землі я не зважувався помічати. Хіба тільки задля того, щоб віднайти таємницю цієї краси, викрити за нею оману, жертвою якої буде той, хто на неї покладеться. Відкидаючи красу, я відкривав поезію.
«Проте скільки ж бо краси створено для мене! Я її помічаю і знаю, що вона так вочевидь оточує мене, аби увиразнити мою скорботу».
Мандруючи берегами Атлантики і Середземного моря, я проходив через рибальські порти, вишукана бідність яких ображала мою злиденність. Я підходив до чоловіків та жінок, які стояли в холодку, і до дітей, що бавилися на майданчику, так, щоб вони мене не примітили. Любов, яку люди, здавалося, виказували одне до одного, тоді мене роз'ятрювала. Досить було мені вгледіти, як двоє хлопчаків обмінюються вітаннями чи усмішками, як мене відкидало на край світу. Погляди двох друзів — інколи їхні слова — були найневловимішою еманацією любовних променів, що струменіли з двох сердець. Променів дуже лагідного й обережно сповитого світла: променів, зітканих з любови. Мене дивувало, що стільки ніжності, цього виплоду такої тонкої, такої цнотливої і коштовної матерії як любов, виковується у такій похмурій кузні, як м'язисте тіло цих самців, які постійно розточують ці ніжні промені, подеколи облизані краплинками блискучої таємничої роси. Мені вчувалося, як старший казав молодшому, уже не мені, ведучи мову про ту частину тіла, яку він, мабуть, ніжно любив: