— Ще сеї ночі я розів'ю тобі віночок!
Я не міг стерпіти з легким серцем, щоб хтось когось любив поза мною.
(У виправній колонії Бель-Ісль зустрічаються Моріс Ж. і Роже Б. Їм по сімнадцять років. Я познайомився з ними в Парижі. З ними я не раз займався любов'ю, але в цьому вони не підозрювали один одного. І ось одного разу вони здибалися у Бель-Ісль, де пасли корів і овець. Я не знаю, як воно вийшло, але ведучи мову про Париж, вони найпершого згадали мене. Хлопці сміються, вони подивовані, дізнавшись, що обидвоє були моїми любчиками. Власне, Моріс і переповів мені ту розмову.
— Ми стали справжніми друзяками, згадуючи про тебе. Я страждав щовечора…
— Чому?
— За перегородкою, що розділяє чоловіків, я чув, як він стогне. Він був вродливіший за мене, і всі сміливці його лапали. Я нічим не міг зарадити.
Я бентежуся, коли дізнаюся, що, як і раніше, тривають солодкі страждання мого дитинства в Меттре.)
Блукаючи земними просторами, я проходив повз стрімчаки, що вп'ялися в небо, роздираючи блакить. Це суворе, сухе і злісне убозтво глузувало з моїх злиднів і людської ніжності. Та все-таки воно мене загартувало. Я почувався не таким самотнім, відкривши в природі одну зі своїх головних якостей: гордість. Я хотів обернутися на один із тих стрімчаків. Я був щасливий і гордий, відчуваючи схожість із ним. Завдяки цьому я міцно стояв на землі. Я мав своїх кумпанів. Я знав, що таке царство мінералів.
«Ми постанемо супроти вітрів, дощів і лиха».
Моя авантура зі Стілітано даленіла у моїй свідомості. Сам він зменшувався, доки обернувся на сяйливу цяточку дивовижної чистоти.
«То був справжній чоловік», — казав я собі.
Одного разу він висповідався мені, що під час служби в легіоні вбив людину, виправдовуючись у такий спосіб:
— Він погрожував мене вбити. Але вбив його я. Він мав потужнішу зброю, ніж у мене. Я не винний.
Я розрізняв притаманні лише йому чоловічі чесноти і рухи. Завмерлі навіки, заціпенілі в минулому, вони утворювали об'єкт міцний, незрушний, який став таким завдяки кільком незабутнім деталям.
Часом, у самім осерді цього гріховного життя, я дозволяв собі паскудні вчинки — приміром, обікрасти злидарів — тягар яких обкладав мене докорами сумління.
Пальми! Ранкове сонце їх позолотило. Світло тремтіло, але пальми стояли недвижні. То були найкращі з-поміж них. Вони облямували берег Середземного моря. Лисиці на шибі взимку відзначалися більшим розмаїттям, але, як і вони — а може, й дужче ніж вони — пальми втягували мене всередину різдвяного образу, в парадоксальний спосіб навіяного строфою про свято напередодні відходу Бога, про входження до Єрусалиму, про пальмові гілки, кинуті під ноги Ісусові. Моє дитинство мріяло про пальми. І ось вони переді мною. Мені розповідали, що у Віфлеємі ніколи не буває снігу. За назвою Аліканте мені відкривався Схід. Я опинився в самому серці свого дитинства, у його миті, що достеменно збереглася в первовічному вигляді. За першим закрутом дороги я побачу під трьома пальмами різдвяні ясла, де я, дитина, буду присутня на своєму різдві між биком і віслюком. Я був найсумирнішим у світі бідняком; знедолений, утомлений я плентався пилюгою, заслуживши врешті-решт пальму першенства, дозрівши для каторги, бриля та пальмових різок.
Для бідака монети не є більше ознакою багатства, а навпаки, чимось протилежним. Дорогою я, як звикле, грабував багатих ідальґо — зрідка, оскільки вони добре вміють убезпечити себе, — але такі крадіжки десь у глибині душі залишали мене байдужим. Я розповім про свої грабунки інших жебраків. Злочин в Аліканте буде для вас повчальним.
Пригадуєте, як у Барселоні Пепе, тікаючи, встиг передати мені гроші, вихоплені з пилюги. Переймаючись героїчною вірністю героєві, а водночас із остраху, що Пепе чи хтось інший з його друзів мене відшукають, я закопав ті гроші у невеличкому сквері поблизу Монхуча, під катальпою. Виявивши витримку, я ніколи не розповідав про те Стілітано, але коли ми з ним вирішили йти на південь, я відкопав ті гроші (дві чи три сотні песет) і надіслав їх на своє ім'я в Аліканте до запитання. Тут часто йшлося про те, як краєвид впливає на мої почуття, одначе жодного слова, як мені здається, не сказано про вплив цього вчинку на мою мораль. Дорогою до Мурсії я проходив пальмовим гаєм Ельче, і природа так стрясла мій розум і душу, що мої стосунки з людьми нагадували тепер звичне ставлення людини до речей. До Аліканте я добувся вночі. Я мусив переночувати на корабельні, а на ранок мені відкрилася таємниця міста і його назва: берег спокійного моря обступали білі гори, кілька пальм і кілька будинків, порт і промениста свіжа блакить осяяна вранішнім сонцем. (У Венеції мене очікувала схожа мить.) Стосунки між речами дихали радістю життя. Аби гідно ввійти у цей світ, мені довелося сумирно розлучитися з людьми й очиститись. Оскільки мене пов'язували з ними пута почуттів, я мусив їх без жодного галасу розірвати. Всю дорогу я тішився гіркою радістю, маючи намір забрати на пошті гроші й переслати їх Пепе до Монхучського криміналу. У якійсь крамничці, яка щойно відчинилася, я випив горнятко теплого молока і рушив до поштового віконця. Без зайвих клопотів мені вручили цінного листа. Гроші були на місці. Вийшовши на вулицю, я роздер купюри, щоб викинути їх у риштак, але щоб ефектніший був розрив із людьми, я посклеював на лавиці клапті банкнот і влаштував собі розкішний обід. Пепе, мабуть, конав із голоду десь у тюремній камері, але завдяки цьому злочинові я вважав себе звільненим від моральних клопотів.
Одначе я не вештався дорогами куди очі світять. Мій шлях — був шлях усіх злидарів, тож як і вони, я не міг оминути Ґібралтар. Нічний скелястий пагорб, що кишить солдатнечею та сонними гарматами, вся ота еротична навала туманили мені розум. Я прибився до села Ла Лінеа, цього неозорого борделю, і розпочав там період «консервної бляшанки». Усі жебраки світу — таких я бачив як у Центральній Європі, так і у Франції — тримають при собі одну чи кілька бляшанок (з-під горошку чи рагу), до яких приладнують дротяну шлейку. Вони вештаються дорогами та коліями з цими бляшанками через плече. Свою першу бляшанку я запопав у Ла Лінеа. Вона була як нова. Я вигріб цю бляшанку з ящика на сміття, куди її нещодавно викинули. Метал просто сяяв. За допомогою каменя я позагинав гострі краї, щоб вони не дряпалися, і подався до колючого дроту, яким був огороджений Ґібралтар, збирати недоїдки англійських солдатів. Ось до чого я докотився. Я вже циганив не дрібняки, а рештки щерби. До того ж, мені було соромно жебрати у солдатів. Я почувався нікчемою, коли врода котрогось із них чи особливість однострою хвилювали мене. Ночами я пробував торгувати своїм тілом і домагався свого завдяки темені провулків. Ближче до полудня прошаки могли розташовуватися під огорожею будь-де, але над вечір ми вишиковувались у чергу в проході поблизу казарми. Якось увечері в цій вервечці я вгледів Сальвадора.
За два роки в Антверпені я зустрів відгодованого Стілітано, який вів під руку розкішну кралю з довгими штучними віями, затягнуту в чорну єдвабну сукню. Як завжди, вродливий, незважаючи на грубі риси обличчя, зодягнений у дороге сукно, всі пальці в золотих каблучках, він ішов хвостом за кумедною білою мацюпісінькою, але злою сучкою. Саме тоді і розкусив я цього підара: він тримав на повідку власну глупоту, своє закручене кучерями, причепурене, випещене убозтво.
То вона, глупота, бігла видрібцем поперед нього, ведучи сумним містом, завжди мокрим від дощу. Я мешкав на вулиці Сак, поряд із доками. Вночі я тинявся по барах, набережжях Еско. Ця річка, це місто гранованих крадених діамантів пов'язувалися в мені з незабутніми витівками Манон Леско. Я відчував — ще трохи, і стану героєм роману, ввійду в образ, зідеалізую себе, стану живим утіленням каторги упереміш із любов'ю. У парі з молодим фламандцем, артистом ярмаркового манежу, ми крали велосипеди в місті, яке сяяло золотом, самоцвітами і морськими завоюваннями. Тут, де Стілітано пошився в багатії і де його любили, я ледь животітиму. Я ніколи не наважуся докоряти йому, що він здав Пепе поліції. Я навіть не знаю, що мене більше збуджувало — доказка Стілітано чи злочин цигана. Не маючи змоги докладно викласти подробиці — ця нерішучість, надаючи розповіді історичного відтінку, ще більше оздоблювала її, — Сальвадор був радий мені про це розповісти. Часом зриваючись, щоб не надто скидатися на світлу пісню жертви, його радісний п'яний голос свідчив про гіркоту і ненависть до Стілітано. Такі почуття, здається, надавали Стілітано ще більшої сили та величі. Ні Сальвадор, ні я не були здивовані з нашої зустрічі.
Оскільки серед старожитців у Ла Лінеа він числився одним із перших, я уник сплати данини, яку збирали двоє-троє грубих здоровенних жебраків. Я підійшов до нього.
— Я дізнався, як усе було, — сказав він мені.
— Що?
— Як що? Арешт Стілітано.
— Його заарештували? За що?
— Не грай вар'ята. Ти це знаєш ліпше за мене.
Уся Сальвадорова лагідність враз обернулася на якусь сварливість. Він заговорив зі мною злобливо, розповідаючи про арешт мого друга. Сталося те не через пелерину чи яку іншу крадіжку, а через убивство іспанця.
— То не він, — сказав я.
— Авжеж. Це всім відомо. То циган. Але саме Стілітано його заклав. Він знав його ім'я. Цигана розшукали в Альбасеті. Стілітано заарештували, щоб захистити його від циганових братів та поплічників.
Дорогою до Аліканте, через внутрішній спротив, який мені пощастило притлумити завдяки тому всьому, до чого мені довелося вдатися, аби позбутися так званих докорів серця, крадіж, який я здійснив, став у моїх очах дуже суворим, дуже чистим, майже блискучим вчинком, зрівнятися з яким може хіба що діамант. Тим самим я ще раз зруйнував — і, як я казав собі, раз і назавжди — святі братерські стосунки.
«Після цього, після такого злочину, на який рівень моральної досконалості я міг сподіватися?»
Той крадіж, який виявився незнищенним, я вирішив обернути на джерело моральної досконалості.
«Це боягузтво, легкодухість, паскудство, підлість… (я даю визначення своєму вчинку лише словами, якими характеризують безчестя), жоден із його складників не дає мені нагоди возвеличити цей вчинок. Я хочу заселити весь світ його мерзенними нащадками».
Але я не можу надто довго описувати цей відтинок мого життя. Моя пам'ять прагне його забути. Таке враження, що вона має намір розмити його обриси, присипати його тальком, запропонувати йому певну рідину, схожу на молочну купіль, яку чепурухи XVI сторіччя називали купіллю цноти.
Наповнивши рештками юшки свій солдатський казанок, я усамітнився в якомусь закутку, аби перекусити. На споді душі, ховаючи голову під крило, я зберіг спогад про Стілітано — величавого й мерзотного. Я пишався його силою і був переконаний У його зв'язках із поліцією. Всенький день я був сумний і вельми серйозний. Якесь невдоволення проймало найпростіший із моїх вчинків. Я волів, щоб зрима, осяйна слава спалахнула на моїх пучках, щоб моя сила піднесла мене над землею, вибухнула в мені й розчинила мене і розвіяла на чотирьох вітрах. Тоді б я пролився на землю дощем. Мій прах, мій пилок сягнули б зір. Я любив Стілітано. Проте любити його серед кам'янистої нужденності цього краю, під нещадним сонцем, яке обмережило вогнем мої вії, було виснажливо. Трішки поплакати б, щоб розважити душу. Або ж довго й невпинно, з блиском говорити перед уважливою і шанобливою авдиторією. Я залишився сам і без друзів.
Я перебув кілька днів у Ґібралтарі, переважно в Ла Лінеа. Під час сніданку, обіду й вечері ми зустрічалися зі Сальвадором біля англійської дротяної огорожі, геть чисто байдужі один до одного. Не раз я бачив звіддалік, як він пальцем чи порухом підборіддя показував на мене якомусь жебракові. Моє життя зі Стілітано інтригувало його. Він намагався надати йому містичної забарви. Оскільки воно спливало поряд із «чоловіком», чиє життя переплелося з його життям, то ця сторінка мого минулого, про яку розповів його очевидець, справжній страдник, в очах інших жебраків надавала мені дивної слави. Я дізнався про це з непохибних, хоч і ледь помітних прикмет, і без пихи ніс її тягар, а тим часом не переставав самотужки наздоганяти те, що як я гадав, указувало на Стілітано.
Мені хотілося дістатись до Танжера. Кінофільми та романи надали цьому місту жахливої слави казино, де гравці ставлять на карту найбільші таємниці всіх армій світу. З іспанського узбережжя Танжер видавався мені казковим містом. Воно було нестеменним символом зради.
Інколи я ходив пішки до Альхесираса, вештався портом, втопивши очі в далечінь, де на обрії бовваніло уславлене місто.
«До якої розпусти, зрадництва, гендлярства можна там дійти?» — запитував я себе.
Звичайно, мій розум відмовлявся вірити в те, що мене використовують як шпигуна, але моє жадання було таке велике, що завдяки йому я вважав себе осіянним, а своє життя пропащим. На своєму чолі я носив, видиме для всіх, викарбуване слово «зрадник». Зібравши трохи грошей, я сів на риболовецький човен, але негода змусила нас повернутися до Альхесираса. Іншого разу, домовившись із матросом, я пробрався на борт пасажирського судна. Але моє манаття, брудне обличчя, заяложений довгий чуб настрахали митників, і ті не дозволили мені висадитися на берег. Повертаючись до Іспанії, я вирішив заглянути в Саут, але по прибутті я відсидів там у буцегарні чотири дні, отож мусив відбути туди, звідки приїхав.
Звичайно, у Танжері, не більше, ніж деінде, мені не вдалося б здійснити авантуру, яку спланувала організація із власною штаб-квартирою, авантуру, зумовлену приписами міжнародної політичної стратегії, проте це місто так очевидно, так знаменито уособлювало для мене Зраду, що саме там, як мені здавалося, тільки там я зміг би прибитися до берега.
«Бо там я знайду пречудові зразки!»
Я шукатиму там Марка Обера, Стілітано та багатьох інших, позаяк маю підозру, не надто зважуючись у це вірити, у їхній байдужості до законів вірності і щирості. Кажучи про них: «Вони брехливі», я розчулювався. Інколи мене ще й досі ці слова розчулюють. Ці люди, я вірив, здатні на будь-який відчайдушний вчинок. Безліч моральних ліній, їхні звивини утворюють переплетені візерунки, які я називаю авантурою. Ці люди ухиляються від ваших приписів. Вони ненадійні. Головне — вони мають ваду, ґандж, схожий на виноградне гроно у шортах Стілітано. Нарешті, що більша буде моя провина у ваших очах, яка цілком і до решти лежить на мені, то більша буде моя свобода. То довершеніша моя самотність, моя виїмковість. Завдяки своїй провині я знову виборов право на розум. «Надто багато людей, — казав я собі, — думають, хоча не мають на це права. Вони не заплатили за нього ініціативою, оскільки думати стає необхідністю для вашого порятунку».