Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:
— Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.
— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.
— Скільки тобі років?
— Скоро дев'ятнадцять. А що?
— I ти ще не знаєш, що це означає?
— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.
— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.
— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.
— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!
— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».
— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.
— Хочу, — сказала вона.
Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.
— Що ти без мене робила?
— Нічого. Чекала початку занять.
— А де ти будеш учитися?
— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.
— Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.
— Ти не жартуєш?
— Ні, не жартую.
Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.
— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.
— Це просто блюзнірство.
— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.
— Річарде...— почала вона. — Ні. Не скажу.
— Скажи!
— Не хочу.
Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» I вона сказала:
— Не смій так дивитися на мене!
— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.
— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?
— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.
— Ні з ким?
— З особами твоєї статі — ні.
— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.
— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?
— От бачиш, — сказала вона,— ти знову берешся за своє ремесло.
— Гаразд,— сказав він,— Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.
— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.
— Спасибі,— сказав полковник.
— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.
— Казна-що! Таке не повинно снитися.
— Авжеж. Але ж то був тільки сон.