— А може, ти чогось нанюхалася?
— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.
— А як поводилась рука?
— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.
— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.
— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?
— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.
— Неправда, Річарде,— заперечила дівчина.— Твоя рука чудово все відчуває.
— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?
— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?
— Ні. Мені сняться інші сни.
— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?
— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.
— Чудово! — мовила вона. — Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. I я, і ти.
— Гаразд,— відповів полковник.— Офіціанте! Ancora due Martini.
Йому не хотілося казати «Монтгомері», бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.
«А що, як цей англієць був поранений? — думав полковник. — Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати,— думав він,— Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов,— думав він, — і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні, — думав він, — це щастя, тобі дуже поталанило».
Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п'єсі Макса Рейнгардта «Диво». У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.
У другої жінки за тим столом волосся утричі біліше, ніж природна сивина, подумав полковник. У неї теж було приємне обличчя. Обличчя двох інших жінок нічого йому не промовляли.
— Як ти гадаєш, вони лесбіянки? — спитав він Ренату.
— Не знаю, — відказала вона. — Але вони дуже милі.
— Мабуть, лесбіянки. А може, просто подруги. А може, і те, і те. Мені байдуже, і я не збираюся їх гудити.
— Я люблю, коли ти чемний.
— А ти гадаєш, що як людина чемна, то вже й благородна?
— Не знаю, — відповіла дівчина й легенько погладила його скалічену руку. — Але я люблю, коли ти чемний.
— Тоді я постараюся бути чемним, — сказав полковник. — Як по-твоєму, що то за сучий син сидить позаду жінок?
— Ненадовго вистачило твоєї чемності,— сказала дівчина.— Спитаймо в Етторе.
Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої лисиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.
Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід — і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. «Цікавий тип,— подумав полковник.— Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так».
Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із «Журналу для жінок», думав полковник. «Журнал для жінок» регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. «Чудовий журнал,— думав він,— статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.
Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м'ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим»,— подумав полковник.
До них підійшов Етторе,— його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,— і полковник спитав:
— Що це за інтелектуал?
Етторе знизав плечима.
Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик,— подумав полковник.— Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Götterdämmerung». «Komm süsser Tod» — подумав він. — Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod».
— Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?
— Ні,— відказала дівчина.— Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.
— Та я ж не нападаюсь на Баха.
— Знаю.
— От тобі й на! — сказав полковник.— Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,— додав він.
— А на мене нащо нападатись?
— Доню, — сказав полковник, — коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?
— Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.
— Гаразд. Я теж затямив.