— Не можеш! — сказала дівчина. — Мене ти не скинеш із кручі.
— Не скину, — признався полковник. — Пробач мені за ці злісні слова.
— Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, — сказала дівчина.— Скажи краще, куди мені піти розчесатися — до жіночої кімнати чи до тебе?
— Куди хочеш.
— Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.
— А що скажуть у готелі?
— У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. I що ти — це ти, а я — це я. Ми ще не втратили їхнього довір'я.
— Гаразд,— погодився полковник.— Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?
— Ліфтом,— сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. — Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.
— Самі,— сказав полковник. — Я давно навчився керувати ліфтом.
Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: «Оце так навчився! Треба ще підучитись!»
Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.
— Заходь,— сказав полковник, відчиняючи двері.— Отак я й живу.
— Чудесно! — сказала дівчина,— Але тут страшенно холодно — у тебе ж відчинені вікна.
— Зараз позачиняю.
— Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще. Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.
Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.
— Ох! — зітхнула дівчина. I знову: — Ох!
— Не охай. Нема чого!
— Ти одружишся зі мною, і в нас буде п'ятеро синів?
— Так! Так!
— А ти цього хочеш?
— Звичайно, хочу.
— Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.
Отак вони стояли й цілувалися.
— Річарде, я в усьому розчаровуюсь... — сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.
— Геть у всьому?
— Так.
— Сердешна моя доню.
Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту,— вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.
— Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо,— додав він.
— Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.
— Я люблю вас, — церемонно сказав полковник.
А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як, бувало, шептав, коли до ворога лишалося всього шість-сім кроків, а сам він був молодим лейтенантом у дозорі.
— Я люблю тільки тебе, моя найщиріша, моя єдина й остання любове.
— Добре,— сказала вона і поцілувала його так міцно, що він відчув солонуватий присмак крові.
«А гарно!» — подумав він.
— Тепер я причешуся і підмалюю губи, а ти дивись на мене.
— Хочеш, я зачиню вікно?
— Ні,— заперечила вона.— Холод нам не завадить.
— Кого ти любиш?
— Тебе,— сказала вона.— Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?
— Не знаю,— сказав полковник.— Швиденько причісуйся!
Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею. В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. «Грітті» був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували кінці коридора, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.