— Мабуть, усе-таки мені не слід їх брати.
— Ні, візьми, я дуже тебе прошу.
— Хіба ж це порядно?
— Це все одно, якби я сумнівалася, чи я дівчина! Все, що приємно для того, кого любиш,— завжди порядно.
— Гаразд,— сказав полковник.— Я беру їх, і хай буде що буде.
— Ну, а тепер скажи «дякую»,— мовила дівчина і спритно, мов злодій, засунула йому в кишеню смарагди.— Я взяла їх із собою, бо ще на тому тижні надумала віддати їх тобі.
— А кажеш, що думала про мою руку.
— Не чіпляйся до слів, Річарде. Сором бути таким недотепою! Адже ти мацаєш їх рукою. Невже ти одразу не здогадався?
— Ні, не здогадався. Твоя правда: я недотепа. А що б ти хотіла з цієї вітрини?
— Оте негренятко з чорного дерева в тюрбані з дрібних діамантів із маленьким рубіном посередині. Я носитиму його замість брошки. Колись усі жінки в нашому місті носили такі прикраси: за модель правило улюблене арапеня. Я вже давно мрію про нього і хочу, щоб саме ти подарував його мені.
— Я пришлю його тобі вранці.
— Ні. Подаруй мені його за обідом, перед від'їздом.
— Гаразд.
— Ну, а тепер ходімо, а то спізнимося на вечерю.
Вони пішли рука в руці, і, коли сходили на перший міст, в обличчя їм ударив лютий вітер.
Відчувши біль, полковник подумав: «Ну й біс із ним!»
— Річарде, — попросила дівчина,— будь ласка, засунь руку в кишеню й помацай їх.
Він послухався.
— О, вони дуже приємні на дотик! — сказав він.
З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля «Грітті-паласу».
— Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! — привітав їх портьє.— Сьогодні, здається, дуже холодно?
— Так, — відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.
Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.
На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:
— Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!
— Здрастуйте, Gran Maestro! — відповів полковник.
Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:
— У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.
— А він свіжий?
— Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.
— Хочеш на закуску омара, доню?
Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово прозвучало по-різному.
— Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pescecani. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.
— Я охоче з'їм омара,— сказала дівчина.— Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий.— Вона сказала це по-італійському. — А омар — це дуже дорого? — заклопотано спитала вона полковника.
— Ay hija mia.
— Ану помацай у правій кишені!
— Я догляну, щоб він був не дуже дорогий,— сказав Gran Maestro.— А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.
— Ні, його вже закупив Трест, — сказав полковник. «Трест» була кодова назва військ, що окупували Трієст. — Мені на це вистачить денної платні.
— Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий,— сказала дівчина.
Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.
— Я дуже багатий,— сказав полковник, — але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.
Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.
— Не віддаси! — сказала вона. — Ти вже їх полюбив.
— Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!