— Капрі б'янка, — сказав полковник. — Сухе. I охолодіть його, як слід.
— Давно готове, — сказав Gran Maestro.
— От нам і весело,— сказала дівчина. — Нам знову весело, нітрішечки не сумно. А омар пречудовий, правда?
— Правда,— сказав полковник. — Та хай тільки спробує не бути смачним!
— Він буде смачний, — сказала дівчина. — Gran Maestro не бреше. Добре, що є люди, які не брешуть!
— Чудово, але вони трапляються дуже рідко,— сказав полковник. — Я оце згадав чоловіка на ім'я Джорджі Паттон, то він, певне, ніколи в житті не сказав правди.
— А ти коли-небудь кажеш неправду?
— Я брехав чотири рази. I щоразу — коли був стомлений до смерті. Хоч це, звичайно, не виправдання,— додав він.
— Я часто брехала, коли була маленька. Здебільшого вигадувала всілякі історії. Принаймні так мені тепер здається. Але я ніколи не брехала задля користі.
— А я брехав, — сказав полковник. — Чотири рази.
— А ти став би генералом, якби не брехав?
— Якби я брехав, як інші, то мав би вже три генеральські зірки..
— А ти був би щасливіший, якби мав оті три зірки?
— Ні,— сказав полковник. — Анітрохи.
— Засунь у кишеню праву руку, ту саму руку, і скажи, що ти відчуваєш.
Полковник послухався.
— Чудово! — сказав він.— Але, знаєш, я повинен повернути їх тобі.
— Не треба. Прошу тебе.
— Не будемо зараз говорити про це. В ту хвилину їм подали омара.
Омар був смачний, з якимсь особливо пружним м'якушем і чудовими клешнями, не дуже худими й не дуже м'ясистими.
— Омари відпасаються, коли місяць буває уповні,— сказав полковник. — Коли нема місяця, їх не варто й замовляти.
— А я й не знала.
— Це, мабуть, тому, що в місячні ночі вони весь час їдять. А може, тоді більше їжі.
— Їх привозять до нас із берегів Далмації, правда ж?
— Правда,— підтвердив полковник.— Там у вас найбагатші на рибу місця. А може, краще сказати — в нас.
— Кажи! — вигукнула дівчина.— Ти навіть не уявляєш собі, як іноді важливо щось висловити.
— Так, але багато важливіше написати його на папері.
— Ні,— заперечила дівчина. — Неправда. Папір нічого не вартий, якщо слова не йдуть від серця.
— А що, коли в тебе немає серця або серце твоє підле?
— У тебе є серце, і воно зовсім не підле.
«З якою радістю обміняв би я його на нове,— подумав полковник. — I чому з усіх моїх м'язів саме цей такий ненадійний?» Але вголос він нічого не сказав і засунув руку в кишеню.
— На дотик вони чудові, — сказав він.— I ти в мене просто диво.
— Дякую, — сказала вона. — Я згадуватиму це весь тиждень.
— Тобі досить поглянути в дзеркало.
— Я страх не люблю дивитися в дзеркало, — відповіла дівчина,— фарбувати губи, облизувати їх, щоб помада лягла рівненько, розчісувати таку кучму волосся — хіба ж це життя для жінки чи для закоханої дівчини? Не дуже весело дивитися в дзеркало і марнувати час на жіночі хитрощі, коли тобі хочеться бути місяцем або якоюсь зіркою і жити зі своїм чоловіком та народити йому п'ятьох синів!
— Тоді поберімось хоч зараз.
— Ні,— мовила вона. — З цим у мене вже все вирішено, як і з дечим іншим. Я ж маю цілий тиждень на роздуми.
— Я теж дещо вирішую,— сказав полковник. — Але твоє рішення мене просто вбиває.
— Тоді не говорімо по нього. У мене теж трошечки щемить серце. Краще запитаймо, що нам іще подасть Gran Maestro, і пий вино, ти ж навіть не покуштував його.
— Зараз покуштую, — сказав полковник.
Він відпив ковток, вино було холодне й прозоре, як усі грецькі вина, але не терпке, і таке приємне, духмяне, як шкіра Ренати.
— Воно схоже на тебе.
— Я знаю. Тому мені й хотілося, щоб ти його покуштував.
— Я п'ю, — сказав полковник. — I вип'ю цілий келих.