— Ти добрий.
— Спасибі,— сказав полковник. — Я згадуватиму це цілий тиждень і цілий тиждень намагатимусь бути добрим.— Потім він гукнув Gran Maestro.
Той підійшов до них із змовницьким виглядом, зовсім забувши про свою виразку.
— Ну що там у вас іще є добренького? — спитав полковник.
— Треба подумати,— сказав Gran Maestro,— Піду запитаю. Ваш земляк сидить поруч, йому все чути. Він не схотів сісти десь далі в кутку.
— Нічого, — сказав полковник, — ми вже подбаємо, щоб йому було про що писати.
— Він пише щоночі! Мені розповів мій товариш з того готелю.
— Чудово, — сказав полковник. — Це свідчить про його старанність, хай він навіть уже й геть виписався.
— Усі ми старанні люди,— сказав Gran Maestro.
— Тільки в іншому.
— Я піду глянути, які в нас сьогодні м'ясні страви.
— Авжеж, постарайтесь.
— На те ж я й старанний.
— Та ще й з біса статечний.
Коли Gran Maestro пішов, дівчина сказала:
— Він приємний чоловік, я рада, що він тебе любить.
— Ми з ним добрі друзі,— відказав полковник. — Сподіваюся, в нього знайдеться для тебе добрий біфштекс.
— Є один чудовий біфштекс, — повідомив Gran Maestro, знову підійшовши до них.
— Візьми його, доню. Мене весь час годують біфштексами в офіцерській їдальні. Хочеш з кров'ю?
— Так. Будь ласка, з кров'ю.
— Al sangue,— звелів полковник. — Як казав Джон, розмовляючи з офіціантом по-французькому: crudo, bleu, тобто по-простому — недосмажений.
— Отже, з кров'ю, — повторив Gran Maestro.— А вам що, полковнику?
— Ескалоп у винній підливі і цвітну капусту з маслом. А коли знайдеться, то подайте ще артишок, з кислою підливою. А що тобі, доню, до м'яса?
— Картопляне пюре і звичайний салат.
— Пам'ятай, що ти ростеш.
— Так, але я не хочу рости занадто або там, де не слід.
— Тоді, мабуть, усе,— сказав полковник. — А як із fiasco вальполічелли?
— Ми не тримаємо вина у fiaschi. Адже у нас першорядний готель. Вино нам доставляють у пляшках.
— Я зовсім забув, — сказав полковник. — А пам'ятаєте, літр його коштував тридцять чентезімі?
— А пам'ятаєте, як ми на станціях шпурляли з вагонів порожніми флягами в жандармів?
— А повертаючися з Граппи, покидали з гори всі гранати, які в нас лишилися?
— I ті, хто бачив вибухи, подумали, що то австрійці прорвали фронт! I як ви, перестали голитися, і ми носили fiamme nere на сірих тужурках, а під тужуркою сірий светр?
— I як я жлуктив граппу, навіть не відчуваючи її смаку? Ну й хвацькі ж ми були хлопці,— сказав полковник.
— Ще й які хвацькі, — підхопив Gran Maestro.— Просто шибайголови, та й годі, а ви були найвідчайдушніший з усіх.
— Еге ж, — сказав полковник. — Справжні шибайголови. Ти вже пробач нам, доню.
— А в тебе нема фото тих років?
— Ні. Ми тоді не фотографувалися, крім того разу, з паном д'Аннунціо. До того ж більшості хлопців не повелося.
— Крім нас двох,— сказав Gran Maestro.— Піду подивлюся, що там з біфштексом.
Полковник замислився — тепер він знову був молодшим лейтенантом і їхав на ваговозі, весь у пилюзі, на обличчі його блищали тільки сіро-сталеві очі, повіки були червоні, запалені.
«Три вузлових позиції, — пригадував він.— Масив Граппи з Ассалоне і Пертікою та висотою праворуч, не пам'ятаю її назви. Там я змужнів; щоночі прокидався, облитий холодним потом,— мені все снилося, ніби я не зможу примусити своїх солдатів вилізти з машин. I краще б вони не вилазили! Ну й ремесло!»
— У нашій армії, — сказав він дівчині, — жоден генерал, по суті, ніколи не воював. Для них це незвичне заняття, тому вище начальство й не любить тих, хто воював.
— А генерали взагалі воюють?
— Воюють, поки вони капітани або лейтенанти. Потім це виглядало б якось по-дурному, крім хіба тих випадків, коли армія відступає, тоді хоч-не-хоч доводиться битись.
— А тобі багато доводилось воювати? Я знаю, що багато. Але скажи мені сам.