— Цілком досить, щоб мудрі зарахували мене до дурнів,
— Розкажи.
— Коли я був іще хлопчаком, я бився проти Ервіна Роммеля на півдорозі між Кортіною й Граппою, де ми тоді втримували позиції. Він був іще капітаном, а я виконував обов'язки капітана, хоч і мав тільки чин молодшого лейтенанта.
— Ти знав його?
— Ні. Я познайомився з ним уже після війни, коли нам можна було поговорити. Він виявився приємною людиною і навіть сподобався мені. Ми разом ходили на лижах.
— А ти знав багато німців, які тобі подобалися?
— Багато. Та найбільше мені подобався Ернст Удет.
— Вони ж так підло поводилися!
— Так. А ми хіба завжди поводилися благородно?
— Я не можу ставитися до них терпимо, як ти,— вони вбили мого батька і спалили нашу віллу на Бренті. Мені вони ніколи не подобались. Особливо після тога, як німецький офіцер у мене на очах стріляв з дробовика по голубах на площі Святого Марка.
— Я розумію тебе, — сказав полковник. — Але, будь ласка, доню, зрозумій і ти мене. Коли уб'єш так багато ворогів, можна дозволити собі деяку поблажливість.
— А скільки ж ти вбив?
— Сто двадцять два — напевно. А може, ще більше.
— I сумління тебе не мучить?
— Ніколи.
— I сни погані не сняться?
— Ні, погані — ніколи. Але дивні інколи сняться. Після бою я завжди б'юся й уві сні. Найчастіше бачу якусь місцевість. Адже для нашого брата головне — це рельєф. От про це й думаєш уві сні.
— А мене ти ніколи не бачиш уві сні?
— Силкуюся, але не можу!
— Сподіваюся, портрет допоможе тобі.
— Дай боже, — сказав полковник.— Будь ласка, нагадай мені, щоб я повернув тобі самоцвіти.
— Ти навмисне хочеш мене засмутити?
— У мене своє скромне розуміння честі, яка мені так само дорога, як і обом нам наше кохання. Одне неможливе без другого.
— Але ти міг би іноді робити мені якусь поступку.
— Я вже зробив одну, — сказав полковник. — Адже самоцвіти у мене в кишені.
З'явився Gran Maestro з біфштексом, ескалопом і овочами. їх приніс хлопчина з гладенько прилизаним волоссям, він не вірив ні в бога, ні в чорта, проте аж із шкури вилазив, щоб стати хорошим молодшим офіціантом. Його вже прийняли в члени Ордену. Gran Maestro спритно розіклав їжу, з повагою і до їжі, і до тих, хто її споживатиме.
— Їжте на здоров'я, — сказав він.— Відкоркуй їм оцю пляшку вальполічелли, — звернувся він до хлопчини, який дивився на них очима недовірливого спанієля.
— Чим вам не до вподоби отой чолов'яга? — спитав полковник, киваючи в бік свого рябого земляка, який жадібно уминав їжу; його літня супутниця їла з манірністю провінціалки.
— Швидше я мав би вас про це запитати. А не ви мене.
— Я ніколи досі його не бачив, — сказав полковник. — Але він псує мені апетит.
— Він ставиться до мене зверхньо. Вперто не хоче говорити по-англійському, а по-італійському й двох слів не вміє зв'язати. Оглядає в місті геть усе, як радить путівник Бедекера, їсть і п'є що попало. Жінка досить симпатична. Здається, вона його тітка, хоч я не певен.
— Ми цілком могли б без нього обійтися.
— Я теж так гадаю. Любісінько обійшлися б.
— А він про нас не розпитував?
— Запитав, хто ви такі. Ім'я графині він знає з путівника — там зазначені палаци, що колись належали її родині. Ваше ім'я, ласкава пані, справило на нього величезне враження, тому-то я вас і назвав.
— Як ви гадаєте, він опише нас у своїй книжці?
— Атож. Він описує все підряд.
— Нас варто було б описати в книжці,— сказав полковник. — Ти, доню, не заперечуєш?
— Звичайно, ні,— сказала дівчина. — Тільки краще б її написав Данте.
— Данте щось давно не показується.
— Розкажи мені про війну,— попросила дівчина. — Таке, що мені можна знати.
— Гаразд. Усе, що хочеш.
— Що за людина генерал Ейзенхауер?
— Втілення добропорядності. Хоч я, можливо, і несправедливий до нього. Таж він і не завжди сам собі хазяїн. Спритний політик. Політичний генерал. Це він уміє.