— Я вже не думаю.
— Не думай.
— Мовчи.
— Тобі гарно?
— Сам знаєш.
— Ти певна?
— Мовчи. Мовчи.
«Так,— думав він.— Мовчи. Мовчи».
Вона мовчала. I він мовчав, і коли великий птах майнув за зачиненим вікном гондоли і зник удалині, обоє не сказали ні слова. Він обережно піддержував її голову здоровою рукою, а покаліченою тримався острівця.
— Поклади руку там, де вона повинна бути,— попросила дівчина.
— Спробуємо?
— Ні? Просто пригорни мене міцно і спробуй кохати по-справжньому.
— Я кохаю тебе по-справжньому, — сказав він.
I коли гондола круто повернула ліворуч, а вітер ударив йому в праву щоку, коли його старечі очі спіймали обриси Палацу дожів і усвідомили, що то він, полковник додав:
— Тепер ти з завітряного боку, доню.
— Надто швидко. Ти не знаєш, що почуває жінка?
— Ні. Тільки те, що ти мені кажеш.
— Дякую, що ти — це ти. Але ти справді не знаєш?
— Ні. Я ніколи не питав про це, тільки здогадувався.
— Здогадайся й тепер,— мовила вона.— I почекай, поки ми пропливемо під другим мостом.
— Випий вина, — сказав полковник, спритно беручи пляшку із ведерця з льодом та витягаючи корок — Gran Maestro відкоркував її для них, а потім заткнув звичайною затичкою.— Тобі це корисно, доню. Воно допомагає від усіх недуг, журби та страхів.
— У мене нічого такого немає,— сказала вона, старанно вимовляючи слова, як учила її гувернантка. — Я просто жінка, чи дівчина, байдуже хто, котра робить те, чого їй не слід робити. Спробуймо ще раз, прошу тебе, тепер, коли я з завітряного боку.
— Де той острівець і де та річка?
— Досліди. Я незнана земля.
— Не така вже й незнана,— мовив полковник.
— Не будь нахабою,— сказала дівчина.— I, прошу тебе, нападай легенько, як перше.
— Я не нападаю, — мовив полковник, — це щось інше.
— Що інше, що, коли я й досі з завітряного боку?
— Гаразд,— сказав полковник.— Гаразд, коли тобі хочеться чи ти піддаєшся з ласки.
— Обніми мене. Я ж прошу тебе.
Голос у неї був лагідний, як у кошеняти, думав полковник, дарма що бідолашні кошенята не вміють розмовляти. Але потім він перестав. думати і довго ні про що не думав.
Гондола пливла тепер одним з поперечних каналів. Коли вони виходили з Великого каналу, вітер так сильно нахилив її, що гондольєрові довелося налягти всім тілом на другий борт; полковник і дівчина теж змушені були пересунутись під ковдрою, і під неї вдерся шалений вітер.
Вони довго мовчали, і полковник відзначив про себе, що, коли гондола проходила під останнім мостом, верх її не діставав до мосту лише на кілька дюймів.
— Ну як, доню?
— Чудово!
— Ти любиш мене?
— Нащо питати такі дурниці?
— Вода сьогодні дуже висока, ми мало не черкнулися об міст.
— Я знаю, куди ми пливемо. Я ж тут народилася.
— А я, бувало, помилявся і в рідному місті,— сказав полковник. — Народитися — це ще не все.
— Ні, це дуже багато,— заперечила дівчина. — I ти це знаєш. Обніми мене міцно-міцно, так, щоб ми хоч на хвилинку стали ніби одне тіло.
— Ну що ж, спробуймо,— сказав полковник.
— I я зможу стати тобою?
— Це досить важко. Та ми постараємося.