— Тепер я — це ти,— мовила вона.— Я щойно взяла Париж.
— Господи, доню, — сказав він. — У тебе ж тепер повно клопоту! Дивись, он виводять на парад Двадцять восьму дивізію!
— А мені байдуже!
— А мені ні.
— Хіба вона така вже погана?
— Та ні. Й командири добрі. Справжні національні гвардійці, тільки їм, бідолахам, страшенно не щастило. Просто якась проклята богом дивізія! Покутники, та й годі!
— Я зовсім не розуміюся на таких речах.
— Не варто й пояснювати,— сказав полковник.
— А ти не розкажеш мені якусь правдиву історію про Париж? Я так його люблю, і коли думаю, що ти його брав, мені здається, ніби я пливу в гондолі із самим маршалом Неєм.
— Велике щастя! — сказав полковник. — Особливо після того, як він витримав стільки ар'єргардних боїв, тікаючи з якогось російського міста. Йому доводилось битися по десять, по дванадцять, по п'ятнадцять разів на день, а може, й більше. Після того він нікого не впізнавав. Навіть не думай кататися з ним у гондолі!
— Він завжди був одним з найулюбленіших моїх героїв.
— I моїх теж. До Катр-Бра. А може, то було й не під Катр-Бра, а десь-інде. Пам'ять мене зраджує. Назвемо це краще Ватерлоо.
— Хіба він так погано бився?
— Жахливо,— сказав полковник.— Забудьмо про це. Надто багато було в нього ар'єргардних боїв після відступу з Москви.
— Його ж називали найхоробрішим з хоробрих.
— Ну то й що? На цьому далеко не заїдеш. Хоробрим треба бути все життя, та ще — найрозумнішим із розумних. А на додачу потрібне добре постачання.
— Розкажи мені, будь ласка, про Париж. Я бачу, що ми більше не повинні кохатися.
— Не знаю, хто сказав, що не повинні.
— Я сама, бо я люблю тебе.
— Гаразд. Ти сама, і ти мене любиш. Не повинні, то й не повинні, хай йому чорт.
— А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?
— Зашкодить мені? — спитав полковник. — Коли в біса мені щось шкодило?
— Прошу тебе, не гнівайся,— попросила вона, натягаючи ковдру їм на плечі.— Випий зі мною. Ти ж хворий.
— Так. Тільки краще не згадуймо про це.
— Слухаю! — сказала вона.— Це я від тебе навчилася. Бачиш, ми вже більше не згадуємо.
— Чому тобі так подобається ця рука? — спитав полковник, кладучи руку туди, де їй хотілося лежати.
— Будь ласка, не вдавай із себе дурника і не думай ні про що, ці про що в світі!
— Я справді дурний,— сказав полковник.— Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.
— Прошу тебе, будь добрий і лагідний.
— Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.
— Ти дуже люб'язний. I так мило це сказав.
— Ніякий я не люб'язний,— мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним.— Це перше, що люди в мені помічають.
— Завжди я не так висловлююсь, — сказала дівчина. — Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе.
— Але ж ти любиш.
— Люблю,— відповіла вона. — Цілим серцем.
Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.
— Ти думаєш...
— Я ні про що не думаю,— відказала дівчина.
— А ти спробуй подумати.
— Гаразд.
— Випий вина.
— Охоче. Воно дуже смачне.
Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.
— Можна мені лишитися в «Грітті»?