«Такі не вдавляться,— подумав він,— Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?
Я не можу ненавидіти фашистів,— подумав він,— і фриців теж, бо я, на лихо, солдат».
— Слухай, портрете,— сказав він,— Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.
Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.
Слухай, портрете, — сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.
Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і, можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?
Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний».
Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.
Він знав, що хоч уже настав ранок і на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом навпроти вікон його кімнати,— телефонного дзвінка він іще довго не почує.
«Молоді люди міцно сплять,— думав він.— Їм так і належить».
— Чому ми старіємо? — спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.
— Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.
— Мабуть, що так. Чай і яєчню з грінками.
— А може, щось американське?
— Нехай воно западеться,— звичайно, крім мене. А Gran Maestro вже прийшов?
— Він дістав для вас вальполічеллу в обплетених дволітрових флягах; ось я приніс вам трохи в карафці.
— От молодець! — сказав полковник.— Господи, як би я хотів дати йому полк.
— Навряд чи він візьме.
— Авжеж,— сказав полковник. — Мені й самому він ні до чого.
Полковник поснідав, не поспішаючи, наче боксер, який після страшного удару чує рахунок «чотири» і вміє за п'ять секунд дати перепочинок м'язам.
— Портрете,— сказав він,— тобі теж не завадило б трохи розслабитись. Але боюся, що нічого в тебе не вийде. Це називається статичним елементом у живопису. Ти ж знаєш, портрете, що в жодній картині немає руху. Лише декому з художників вдається досягти цього. Дуже небагатьом.
Я хотів би, щоб твоя хазяйка була тут і принесла з собою рух. Звідки дівчата, як ти й вона, знають так багато змалечку і чому ви такі вродливі?
У нас, в Америці, коли дівчина вродлива, вона напевне з Техасу і, якщо тобі пощастить, знає, який тепер місяць. А от рахувати вони всі добре вміють.
Їх навчають рахувати, тримати коліна стулені й накручувати волосся на бігуді. За свої гріхи,— якщо в тебе є гріхи,— поспав би ти колись, портрете, в одному ліжку з дівчиною, яка накрутила волосся на бігуді, щоб завтра бути гарною! Не сьогодні, а саме завтра. Сьогодні вони ніколи не стараються бути гарними. А от завтра — інша річ. Завтра треба витримати конкуренцію.
А Рената, — тобто ти сама, — спить собі, нітрохи не дбаючи про волосся. Воно розсипалося по подушці, її пишне темне шовковисте волосся — скільки з ним мороки — його завжди забуваєш розчесати, незважаючи на всі повчання гувернантки.
Я немов бачу, як вона йде вулицею легким, широким кроком, вітер вільно куйовдить її волосся, а груди випинаються під светром, і потім я бачу ночі в Техасі, гнітючі, ніби накручені на металеві бігуді.
Не коли мене тими залізячками, моя кохана,— сказав він портретові, — а я вже відплачу круглими, повноцінними срібними доларами або ще чимось.
«Знов грубіяниш»,— подумав він.
I раптом заговорив до портрета вже зовсім по-панібратському:
— Ти така з біса гарна, що аж моторошно. Та через тебе ще й за грати потрапиш. Рената все-таки старша за тебе на два роки. А тобі ж нема ще й сімнадцяти.
Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п'ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?
Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. I я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще,— сказав він портретові, але той лишався незворушний.
Портрете,— сказав він,— відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити,— а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.
I він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.
Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.
— Ех ти, нікчемне старе луб'я,— сказав він дзеркалу. Портрет — це було минуле, а дзеркало — реальність, сьогоднішній день.
«Черево не відвисле,— сказав він подумки.— Груди теж нічого, як не рахувати хворого м'яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе — там буде видно.
Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день».
Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.
— Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?
— Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.
— Дякую. Не треба,— сказав полковник і поклав адресований на своє ім'я конверт з емблемою «Грітті», де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.
— У нас тут тепер не буває великих крадіжок,— сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. — Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.
— А як вам теперішня політика? — спитав полковник; він теж почував себе самотнім.