Він подивився на себе в дзеркало, вставлене у напіввідчинені двері ванної кімнати: зображення було трохи зміщене, наче снаряд, що відхилився від мети. I не влучив. «Ех ти, з'їжджена стара шкапо,— сказав він собі.— А тепер поголися — нічого, подивишся трохи на свою пику. Та й підстригтися не завадило б. Тут, у місті, це не важко. Ти ж полковник піхоти Сполучених Штатів. Тобі не годиться розгулювати з довгими патлами, як Жанна д'Арк, або той красень кавалерист, генерал Джордж Армстронг Кастер. А добре, мабуть, бути таким красунчиком і мати віддану дружину й полову замість мозку. Певне, він зрозумів, що невдало вибрав професію, як їм прийшов кінець на тій висоті біля Літл-Біг-Горну, коли круг них у хмарі куряви гарцювали ворожі коні й толочили копитами польову шавлію, а від життя не лишилося вже нічого крім знайомого, улюбленого запаху чорного пороху та солдатів, що стріляли у себе та один в одного, щоб не попастися у руки індіанкам.
Труп його був спотворений до невпізнання, як писалося тоді в цій же таки газеті. Так, лише тоді він, певне, зрозумів, що зробив непоправну помилку — раз і назавжди. Бідолашний кавалерист. Всі його надії враз розвіялися. Піхота теж має свої переваги. Піхотинцеві годі чогось сподіватися.
Ну от,— сказав він собі,— ми з цим упорались, а скоро настане світанок, і я знов побачу портрет. Чорта лисого я його віддам, ні, його я залишу собі».
— Господи,— сказав він,— от би подивитися, яка вона зараз уві сні. Знаю яка, —сказав він собі. — Диво ти моє! Навіть непомітно, що спить. Наче просто лягла відпочити. Дай їй, боже, як слід відпочити. Як я кохаю її і як боюся завдати їй хоч найменшого болю.
Тільки-но почало розвиднюватися, полковник побачив портрет. Він побачив його зразу — кожна цивілізована людина, що звикла переглядати й підписувати папери, в які сама вона не вірить, схоплює все з першого погляду. «Так,— сказав він собі,— очі в мене ще й досі зіркі, а колись було й честолюбство. Я повів тоді своїх шибайголів у таке місце, де їм добряче перепало. Із двохсот п'ятдесяти лишилося тільки троє, та й ті до самої смерті проситимуть милостині десь на околиці міста».
— Це Шекспір,— пояснив він портрету,— Переможець і досі ніким не перевершений чемпіон. Може, колись його хто-небудь і подолає. Але я можу схилятися лише перед ним, Ти читала «Короля Ліра», доню? Містер Джін Танней читав і став чемпіоном світу. Я теж читав. Солдати, як не дивно, люблять містера Шекспіра.
Що ти можеш сказати на своє виправдання? Хоча б закинь голову назад! — звернувся він до портрета.— Хочеш, я тобі ще розповідатиму про Шекспіра?
Тобі нема чого виправдовуватися. Відпочивай, і хай буде, що буде. Все одно справи наші кепські. Хоч би скільки ми з тобою виправдовувалися, нічогісінько у нас не вийде. Хто ж примушував тебе лізти в зашморг, як ми це робимо?
Ніхто,— відповів він собі й портрету.— В кожному разі, не я».
Він простяг здорову руку і намацав поряд із пляшкою вальполічелли іще одну — коридорний поставив її там на всякий випадок.
«Коли ти любиш якусь країну,— подумав полковник,— не бійся в цьому признатися. Признавайся!
Я люблю три країни і тричі втрачав їх. Ні, чого ж? Дві з них ми відібрали назад.
I третю відвоюємо, чуєш ти, товстозадий генерале Франко? Ти сидиш на мисливському стільчику і з дозволу лікаря стріляєш свійських качок під захистом мавританської кавалерії».
— Так,— сказав він тихенько, звертаючись до дівчини; її обличчя чітко виступало в перших ясних променях сонця.
Ми відвоюємо її і повісимо всіх вас догори ногами коло заправочних станцій. Ми вас чесно попередили,— Додав він.
Портрете, — сказав він,— чого б тобі не лежати зі мною, замість того щоб ховатися за вісімнадцять кварталів звідси? А може, й ще далі. Я ж уже не вмію рахувати так швидко, як колись.
Портрете,— сказав він, звертаючись і до самої дівчини, і до портрета; але дівчини не було, а портрет лишався таким, як його намалювали.
Портрете, підніми своє кляте підборіддя, щоб у мене розбилося серце!
«I все ж таки це чудовий дарунок»,— подумав полковник.
— А чи вмієш ти маневрувати? — спитав він портрета.— Швидко і спритно?
Портрет нічого не сказав, і полковник відповів сам:
— Ти ж і так знаєш, що вміє! Вона легко обійде тебе в твій найщасливіший день, займе позицію й битиметься там, де ти тільки накладеш у штани.
Портрете,— сказав він,— сину, чи доню, чи моя єдина справжня любове, чи хто б ти там не був. Ти ж сам знаєш, хто ти.
Але портрет так нічого й не відповів. А полковник знову був генералом і цього ранку, та ще з допомогою вальполічелли, знав геть усе, знав, ніби тричі перевіряв за Вассерманом, що в портреті немає підлоти, і йому стало соромно, що він так безцеремонно розмовляв з портретом.
— Чуєш, портрете, я буду сьогодні такий з біса лагідний, яким ти мене ще ніколи не бачив. Можеш сказати про це свій хазяйці.
Але портрет, за своїм звичаєм, мовчав.
«З кавалеристом вона, напевне, заговорила б»,— думав генерал. Тепер у нього були вже дві зірки, вони муляли його плечі й біліли на каламутно-червоній табличці його віліса. Він ніколи не їздив ні штабною машиною, ні легким броньовиком, обкладеними зсередини мішками з піском.
— А йди ти к бісу, портрете! I хай тобі відпустить гріхи вселенський піп, на всі релігії майстер.
— Іди сам до біса, — сказав йому портрет, не розтуляючи уст.— Жалюгідний солдате!
— Що правда то правда,— сказав полковник, який знову став полковником, відмовившись від колишніх чинів і відзнак.— Я дуже люблю тебе за твою красу. Проте дівчину я кохаю більше, в мільйон разів більше, чуєш?
Але дівчина на полотні лишилася незворушна, і нарешті це йому надокучило.
— Ти скутий, портрете,— сказав він.— У рамі і без рами. А я ще маневруватиму.
Портрет мовчав так само, як і тоді, коли портьє приніс його і з допомогою молодшого офіціанта показував полковникові й дівчині.
Полковник поглянув на портрет і тепер, коли зовсім чи майже зовсім розвиднілося, побачив, який він безпорадний.
Він побачив, що це портрет його єдиної справжньої любові, і сказав:
— Пробач мені за всі дурниці, що я тобі наговорив. Мені й самому не хочеться бути неввічливим. Давай іще трохи поспимо, а там, дивись, і твоя хазяйка подзвонить нам по телефону.
«Може, вона нарешті подзвонить», — подумав він.
Розсильний підсунув під двері «Gazzettino», і полковник безгучно підняв її, тільки-но вона прослизнула в шпарину.
Він вихопив газету мало не з рук розсильного. Цього чоловіка він не зносив, відколи застукав його біля своєї валізи, вернувшись несподівано в номер. Полковник забув пляшечку з ліками і вернувся по неї, а розсильний порпався в його валізі.
— В такому готелі якось незручно кричати: «Руки вгору!»— сказав полковник,— але ви завдаєте ганьби своєму місту.
Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:
— Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці...
Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті — безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.
— Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо,— сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори.— А бодай ти вдавився!