— Ви бачилися з міс Барклі?
— Я приведу її сюди. Ось зараз же піду й приведу.
— Не треба, — мовив я. — Розкажіть краще, що діється в Горіції. Як там дівчатка?
— Нема більш дівчаток. Ось уже два тижні їх не змінюють. Я перестав туди ходити. Це ж просто казна-що. Вони вже не дівчатка, а давні фронтові товариші.
— Зовсім не ходите?
— Тільки вряди-годи навідуюсь дізнатися, чи нема яких новин. Заглядаю дорогою. I всі розпитують про вас. Просто неподобство, що їх так довго держать на одному місці й починаєш з ними приятелювати.
— Може, нема вже дівчат, що хочуть на фронт?
— Та де там нема. Дівчат не бракує. В усьому винне начальство. Держать їх на втіху тим, що окопалися в тилу.
— Бідолашний Рінальді,— сказав я.— Сам-один на війні, і нема йому нових дівчаток.
Рінальді налив собі ще коньяку.
— Думаю, що й вам воно не зашкодить. Пийте, малюк. Я вихилив коньяк і відчув, як він теплою хвилею пішов униз по тілу. Рінальді знов налив у склянку. Тепер він був спокійніший. Він підніс склянку.
— За ваші доблесні рани. За срібну медаль. А скажіть, малюк, вас не дратує, що ви мусите цілими днями, та ще й у спеку, отак лежати?
— Часом дратує.
— Не уявляю собі, як би я оце влежав. Певно, схибнувся б.
— Ви й так схибнутий.
— Повертайтеся скоріш. А то ніхто не приходить опівночі з побачення. Нема з кого позбиткуватися. Нема в кого позичити грошей. Нема побратима й найближчого сусіда. I на біса вам ті рани?
— Можете збиткуватися із священика.
— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується...
— Мені він теж подобається.
— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє... Ну, ви розумієте.
— Нічого ви не думаєте.
— Ні, часом думаю. Трохи теє... як ото було в першому полку Анконської бригади.
— Ет, ідіть ви к бісу.
Він підвівся й натягнув рукавички.
— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я.
— Неправда.
— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного.
— Шануйтеся там без мене,— сказав я.
— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший.
— Ідіть ви к бісу.
— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки?
— Ви дурний чорноротий циган.
— Хто-то?
— Дурний макаронник.
— Макаронник? Самі ви макаронник... з мороженою пикою.
— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак.
— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку.— Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби.
— А ви не зліться.
— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту.
— I оце єдина різниця?
— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають.
— Добре, що ви мені сказали.
— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем.
— Ні. Я буду мудрий, як ви.