— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти.
— Хороший ви хлопець, друже.
— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.
— Ви слинько.
— Ні. Просто я сердечніший.— Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще.— Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.
I він пішов.
Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.
Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.
— Добре, отче.
Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.
— Я тільки на хвилину,— сказав він.— Уже пізно.
— Не пізно. Як там у нашій їдальні?
Він усміхнувся.
— Так само беруть мене на глузи.— Голос у нього теж був стомлений.— Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?
Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.
— Ні, вже не болить.
— Мені бракує вас за столом,
— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.
— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки.— Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.
— Розгорніть, будь ласка.
Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд».
— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.
— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?
— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.
— Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту?
— Дякую, не треба. Це для вас.
— Ні, випийте скляночку.
— Гаразд. Тоді я принесу вам ще.
Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:
— Дарма. То пусте.
— За ваше здоров'я, отче.
— За те, щоб ви швидше одужали.
Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.
— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.
— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.
— То спека винна.
— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.
— Вам обридла війна.
— Ні. Хоч війну я ненавиджу.
— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.
Він похитав головою і поглянув у вікно.
— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.
— Це просто нещасливий випадок.