— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?
— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася.— Він пішов до перукаря;— сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.
Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.
— У чім річ? Невже немає новин?
— Яких новин?
— Та будь-яких. Що там у місті?
— Нині воєнний час,— сказав він,— Ворог скрізь має вуха.
Я подивився на нього.
— Зробіть ласку, не сіпайте головою,— мовив він, і далі орудуючи бритвою. — Я все одно нічого не скажу.
— Та що це з вами? — запитав я.
— Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом.
Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу.
— Стережіться, — сказав він.— Бритва в мене гостра.
Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші.
— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.
— Ну, то й катайте собі геть.
— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.
Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.
— Покличте, будь ласка, швейцара.
— Зараз.
Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.
— Той перукар божевільний?
— Ні, signorino. Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.
— Он як, — мовив я.
— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його...— Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го...— Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк... Го-го-го!..
— Го-го-го, — сердито мовив я.— Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.
— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка... Го-го-го!
— Го-го-го, — сказав я.— Ідіть геть.
Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.
Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.
— Здрастуйте, любий.
Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.
— Здрастуйте, — відповів я.
Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.
— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала!
— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.
— Ти доконче повинна залишитися,— сказав я.— Ти просто чудо...— Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.
— Не треба,— сказала вона.— Ти ж іще не одужав.
— Та одужав, одужав. Іди сюди.
— Ні. Ти ще кволий.
— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!
— А ти любиш мене?
— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!
— Чуєш, як б'ються наші серця?