— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.
— Ти справді любиш мене?
— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.
— Гаразд, тільки на хвилиночку.
— Добре,— сказав я,— Зачини двері.
— Не можна... Не треба...
— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди...
Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.
Вона запитала:
— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?
— О, ти моє серденько,— сказав я.— Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.
— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.
— Можна, вночі.
— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.
— Я стерегтимусь.
— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?
— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш...
— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.
— Зараз же приходь назад.
— Прийду як тільки зможу.
— До побачення.
— До побачення, любий.
Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.
— Лікар уже їде,— сказала вона.— Він дзвонив з озера Комо.
— Коли він буде тут?
— Десь на кінець дня.
До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.
На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore, і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.
— Оце ліва нога,— сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт.— А це права.
— Сховай їх,— сказав я, — і йди сюди.
— Не можу,— відказала вона.— Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.
Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.
Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.
— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.
— День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.
— Пов'язки знімемо? — запитав бородань.
— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка,— мовив наш лікар до міс Гейдж.
Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.
— Дуже чисте все,— сказав наш лікар.— Дуже чисте й у доброму стані.
— Гм, — сказав бородатий лікар.
Третій дивився через плече госпітального лікаря.
— Зробіть ласку, зігніть коліно,— сказав бородань.
— Не можу.
— Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана.