— Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? — знову спитав Сіммонс.
— А звідки мені, в біса, знати? — відказав Етторе. — Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв — боявся схибити.
— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я.
— Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах?
— Третій рік минає.
— Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід італійської мови, — сказав Етторе. — Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії?
— Може, й перейду.
— Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові?
— Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят.
— Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете.
— Гаразд.
— По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському.
— Бути вам генералом, — сказав Сіммонс.
— Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала.
— Мені, хвалити бога, капралом бути не доведеться, — сказав Сіммонс.
— А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! I Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку.
— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що мілітарист.
— До кінця війни я буду полковником, — заявив Етторе.
— Якщо не загинете.
— Ні, не загину. — Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі.— Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель.
— Ходім, Сіме,— сказав Сандерс, підводячись.
— Ходім.
— До побачення,— сказав я.— Мені теж час іти.— Годинник у барі показував за чверть шосту. — Чао, Етторе.
— Чао, Фреде,— відказав Етторе. — Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль.
— Не знаю, чи дадуть.
— Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати.
— Ну, бувайте, — сказав я.— Не вскочте в якусь халепу, Етторе.
— Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба.
— Бувайте, — сказав я.— Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана.
— Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе.
— На все добре.
— На все добре. Коли вам назад на фронт?
— Скоро вже.
— Ну, десь іще стрінемось.
— До побачення.
— До побачення. Бережіть себе.
Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру, яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла.
— У нас теж є герої, любий,— сказала вона. — Та здебільшого вони куди скромніші.
— А я нічого проти нього не маю.
— I я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить.
— Мене теж нудить.
— Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути.
— Я знаю.
— Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно.