— Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном.
— Рада за нього,— сказала Кетрін.— Ото, мабуть, тішиться.
— А ти не хотіла б, щоб і я мав трохи вищий чин?
— Ні, любий. З мене досить, щоб ти мав такий чин, з яким дозволено ходити в добрі ресторани.
— Ну, такий чин я й тепер маю.
— От і чудово. Більшого мені й не треба. Бо ще, гляди, запишаєшся. Знаєш, любий, я страшенно рада, що в тобі нема отієї пихи. Я, звісно, пішла б за тебе, коли б ти навіть і пишався, та все ж куди спокійніше мати чоловіка, що не дере носа.
Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив; а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені.
— Кого ще ти бачив? — запитала Кетрін.
— Містера і місіс Маєрс.
— Ото дивна пара.
— Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку.
— То тепер він щасливо живе собі в Мілані.
— Не знаю, чи щасливо.
— Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо.
— Вона збирається сюди, привезе гостинці.
— Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик?
— Один з багатьох.
— Ви всі її любі хлоп'ята, — сказала Кетрін.— Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ.
— Справжня злива.
— Ти завжди мене кохатимеш?
— Завжди.
— I дощ нічого не завадить?
— Ні.
— От і добре. А то я боюся дощу.
— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ.
— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.
— А я люблю дощ.
— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.
— Я завжди кохатиму тебе.
— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град... Як там далі?
— Не знаю. Здається, я от-от засну.
— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.
— Невже ти справді боїшся дощу?
— З тобою — ні.
— I чого ти його боїшся?
— Не знаю.
— Скажи.
— Не треба.
— Скажи.
— Ні.
— Скажи.
— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.
— Не може бути.
— А іноді ввижається, що й ти помираєш.