— Гаразд, — сказала вона.
Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю.
— Я тут ніколи не була.
— Цією дорогою я ходив до госпіталю, — пояснив я.
Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею.
— Зайдемо на хвилину. Мені треба купити зброю.
— Яку зброю?
— Пістолет.
Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів.
— Треба, щоб підійшов сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті.
— Тут є добрі пістолети? — запитала Кетрін.
— Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? — спитав я жінку.
— У нас тепер нема де стріляти,— відказала вона. — Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його.
Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок.
— Він не новий,— сказала жінка. — Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем.
— Він купив його у вас?
— Так.
— А як же він знов потрапив сюди?
— Продав його ординарець.
— Може, і мій десь тут у вас, — сказав я.— Скільки за цей?
— П'ятдесят лір. Дуже дешево.
— Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів.
Вона дістала те і те з-під прилавка.
— А шабля вам не потрібна? — спитала вона. — Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам.
— Я їду на фронт, — сказав я.
— Ну, тоді шабля вам ні до чого.
Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. I все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони.
— Ну от, тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це єдине, про що ніяк не можна було забути. Мій пістолет хтось поцупив дорогою до госпіталю.
— Сподіваюся, це справді добрий пістолет,— сказала Кетрін.
— Чи не треба вам ще чого? — спитала жінка.
— Та начебто ні.
— При пістолеті є шнур,— сказала вона.
— Еге ж, я бачив.
Жінці хотілося продати ще щось.
— А свисток вам не потрібен?
— Та ні.
Жінка попрощалася з нами, і ми вийшли на тротуар. Кетрін позирнула на вітрину. Жінка глянула і вклонилася нам.
— А навіщо оті маленькі дзеркальця, вправлені в дерево?
— Приманювати птахів. Їх розкладають серед поля, і жайворонки злітаються туди, а італійці стріляють їх.
— Ач які вигадливі,— сказала Кетрін.— А ти у себе в Америці не стріляєш жайворонків, любий?
— Зумисне — ні.
Ми перейшли вулицю і рушили далі протилежним тротуаром.
— Тепер мені трохи полегшало, — сказала Кетрін.— А то було страх як погано, коли ми пішли.
— Нам завжди буде добре, коли ми разом.