— Ми завжди будемо разом.
— Так, якби не те, що сьогодні опівночі я від'їжджаю.
— А ти не думай про це, любий.
Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті.
— Ти не стомився? — запитала Кетрін.
— А ти?
— Я ні. Так приємно гуляти пішки.
— Тільки не будемо надто довго.
— Ні.
Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він, укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни.
— Ходім кудись, — мовив я.
— Ходім,— озвалася Кетрін.
Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст.
— Біля мосту можна взяти візника, — сказав я.
Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку.
— Ходім пішки або сядьмо в трамвай,— сказала Кетрін.
— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Вони тут часто їздять.
— Онде їде, — сказала вона.
Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом.
— Куди ти сказав йому їхати?
— До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти.
— Отак як є? Без поклажі?
— Еге ж, — сказав я.
Дорога до вокзалу була довга, бічними вуличками, під дощем.
— А чи не повечеряти нам? — спитала Кетрін.— Боюся, що я захочу їсти.
— Повечеряємо в готелі.
— Я не маю в що перевдягтися. Навіть нічної сорочки не взяла.
— То купимо, — сказав я і гукнув до візника. — Їдьте на Віа Мандзоні!
Він кивнув головою і на другому розі повернув ліворуч. На тій великій вулиці Кетрін почала виглядати потрібну крамницю.
— Отут,— сказала вона.
Я звелів візникові спинитись. Кетрін вийшла, перебігла тротуар і зникла в крамниці. Я сидів у екіпажі й чекав на неї. Дощ усе йшов, і я чув дух мокрої вулиці та пари, що здіймалася від коня під дощовими бризками. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми поїхали далі.
— Я така марнотратка, любий, — сказала вона, — зате сорочка дуже гарна.
Біля готелю я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, а сам пішов домовлятися з управителем. Кімнат було скільки хочеш. Потім я повернувся до екіпажа, заплатив візникові, і ми з Кетрін зайшли до готелю. Хлопчисько у лівреї з блискучими гудзиками ніс за нами пакунок. Управитель вклонився і провів нас до ліфта. Там було багато червоного плюшу та бронзи. Управитель поїхав нагору разом з нами.
— Мосьє і мадам повечеряють у номері?
— Так. Пришліть нам, будь ласка, меню.
— Чи не зволите щось на окреме замовлення? Якусь дичину, м'ясне суфле?
Ліфт поминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді клацнув ще раз і спинився.
— Що ви маєте з дичини?
— Можу замовити фазана чи вальдшнепа.
— Вальдшнепа,— сказав я.
Ми пішли коридором. Килим на підлозі був потертий. Обабіч були двері, багато дверей. Управитель зупинився перед одними, відімкнув і розчинив їх.
— Прошу. Дуже мила кімната.
Хлопець в лівреї поклав пакунок на стіл, що стояв посеред кімнати. Управитель розсунув віконні штори.
— Туман надворі,— сказав він.