— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.
— А ви давно у госпіталі?
— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.
— Романтичний фронт тут, де ми.
— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.
Я нічого не сказав.
— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?
— Ні.
— А що ж його спинить?
— Десь зломиться.
— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.
— А тут вони не зломляться,— сказав я.
— Гадаєте, ні?
— Ні. Минулого літа їм добре велося.
— Можуть зломитися,— сказала вона.— Всі можуть зломитися.
— I німці теж.
— Ні,— сказала вона.— Думаю, що ні.
Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон.
— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському.
— Тут незле.
— Не зрозумів,— похитав головою Рінальді.
— Abbastanza bene,— переклав я.
Він похитав головою.
— Недобре. Ви любите Англію?
— Не дуже. Адже я шотландка.
Рінальді безпорадно подивився на мене.
— Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію,— сказав я по-італійському.
— Але ж Шотландія — це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон.
— Pas encore, — сказала міс Ферігюсон.
— Не зовсім?
— Аж ніяк. Ми не любимо англійців.
— Не любите англійців? I міс Барклі не любите?
— Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно.
Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав:
— Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила.
— Дуже,— сказав я. Сам я її навіть не розглядів.— Вона вам подобається?
— Ні,— відповів Рінальді.
Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув до бічних дверей відлли, де спинялися санітарні машини. За дверима побачив старшу сестру, і вона сказала мені, що міс Барклі на чергуванні — «адже тепер війна, знаєте». Я сказав, що знаю.
— Це ви той американець, що служить в італійській армії? — запитала вона.
— Так, мем.
— Як же ви так утрапили? Чому не вступили до нас?
— Не знаю,— сказав я.— А тепер я міг би це зробити?
— Боюся, тепер уже ні. Скажіть, чому ви пішли до італійців?
— Я жив в Італії,— відповів я,— говорю по-італійському.