— Ви не могли прислати мені записку?
— Ні,— сказав я.— Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.
— Треба було сповістити мене, любий.
Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.
— Ми не могли б кудись піти?
— Ні,— відказала вона.— Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.
— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.
— I кохаєте мене?
— Так.
— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?
— Авжеж,— збрехав я,— кохаю — Нічого такого я не казав.
— I будете звати мене Кетрін?
— Кетрін...
Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.
— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін».
— Ось вечір — і я знову з Кетрін.
— Ой любий, ви й справді знову зі мною?
— Так.
— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене?
— Ні. Я завжди повертатимусь.
— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.
— Та я ж не забирав її.
Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло.
— Якби ж то нам кудись піти,— сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки.
— Нема куди,— відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим.
— А може, посидьмо трохи тут?
Ми сіли на пласку кам’яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала.
— Ви дуже стомилися? — запитала вона.
— Та ні.
Вона втупила очі в траву під ногами.
— Нечесну ми ведемо гру, правда ж?
— Яку гру?
— Не будьте дурним.
— Я не дурний, то я навмисне.
— Ви хороший хлопець, - сказала вона.— I граєте як умієте. Але це нечесна гра.
— Ви завжди вгадуєте чужі думки?
— Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?
— Але ж я справді кохаю вас.
— Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.
Я стиснув її руку.
— Кетрін, люба...
— Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.
— Так само каже й наш священик.
— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?