— Буду.
— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено.— Вона встала й подала мені руку.— На добраніч.
Я хотів поцілувати її.
— Ні,— мовила вона.— Я так стомилася...
— Поцілуйте мене, прошу,— сказав я.
— Я страшенно стомлена, любий.
— Поцілуйте.
— Ви дуже хочете?
— Дуже.
Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.
— Ні... На добраніч, любий, ну будь ласка...
Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.
Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.
— Ага!— мовив він.— Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.
— Де ви були?
— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?
— Навідав англійок.
— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.
Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento, де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.
То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.
— Що сталося?
Він поглянув на мене, тоді підвівся.
— Зараз іду.
— Щось негаразд?
— Та війна ж, розтуди її...
— Що з вашою ногою?
— З ногою нічого. В мене грижа.
— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?
— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.
— Ану дайте я помацаю.
— Та вона вилазить.
— З якого боку?
— Отут.
Я обмацав грижу.
— Ану покашляйте,— сказав йому.
— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.
— Сідайте в машину,— сказав я.— Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.
— Вони скажуть, що я зробив це навмисне.
— Нічого вам не буде,— сказав я.— Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?
— Але я загубив бандаж.
— Вас пошлють у госпіталь.
— А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?
— Ні, я ж не маю ваших паперів.
З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині.