Скорчинський. Космічний гість?
Званцев. Так! Пригадай, як описує жрець його появу: страшний гуркіт і спалах на безхмарному небі, ніби промчала колісниця легендарного Фаетона. Дуже схоже на приземлення космічного корабля!
Скорчинський. Та не міг же він висадитися сам. Куди поділись інші?
Званцев. Загинули, потрапили в полон до таврів, відлетіли в аварійному порядку, забувши про нього, коли почався землетрус, — звідки я знаю? Треба шукати, копати далі, йти його слідами! До речі, де дріт, що ти знайшов у печері?
Скорчинський. Тиж знаєш: віддав у міліцію.
Званцев. Молодець! Треба його негайно звідти визволити. Мені чомусь здається, що він якоюсь мірою зв'язаний з цим Сином Неба…
Скорчинський. Мені теж. Я ж тобі розповідав, що в цього скелета була дуже незвичайна, лобаста голова. Та ось тобі фотознімок, поглянь сам.
Званцев. Повністю співпадає з описом жерця. І пам'ятаєш: жрець пише, що Уранід ховався для роздумів у печерах? Можливо, це ти його череп знайшов у печері й зробив з нього купу пороху, розтелепа?! Тепер дріт не загуби. Як тільки приїдеш, забери його з міліції та надсилай мені. Ми тут зробимо аналізи. А сам не займай, боронь тебе боже!..
Скорчинський. Гаразд.
Званцев. А мені, щоб тут не нудьгувати, дай іще черепків з твоїх колекцій.
Скорчинський. Можеш ти, врешті, сказати, навіщо вони тобі?
Званцев. Я ж казав: удосконалюємо метод палеомагнетизму. Ясно? А докладніше пояснювати — однак не зрозумієш, голова в тебе надто гуманітарна.
Скорчинський. Годі, годі… А ти не міг би експериментувати з якимись іншими матеріалами? Нащо тобі здалися зразки саме з наших колекцій? Їх же мало.
Званцев. Слухай, не будь таким Плюшкіним у квадраті. І це після того, як ми допомогли тобі розшифрувати такий унікальний рукопис. О чорна невдячність!
З Мишком я не дуже ділився думками, що обступили мене, бо остерігався його глузувань. «А, то ти відмовляєшся від своїх попередніх заперечень? І так люто сперечався! Де ж твоя принциповість, учений кроте?»
Невже це був небесний захожий? Що більше я вчитувався в рукопис жерця та розмірковував над ним, то частіше повертався до думки, яка спершу здавалася зовсім неймовірною.
Справді: казкова поява чужинця, як її описав жрець, вельми нагадувала картину приземлення якогось космічного корабля. Він опустився вдало, висадив розвідників. І треба ж було статися цьому злополучному землетрусу: звичайно, корабель був вимушений в аварійному порядку швидко злетіти знову, залишивши напризволяще свого відважного й жадібного до знань розвідника, який раптом став самотнім полоненим на чужій планеті — й без усякої надії на повернення додому!
Можна собі уявити, яку бурю почуттів пережив у цю справді трагічну мить Син Неба, коли під ногами в нього враз заходила ходором земля, він почув раптом ревіння двигунів і побачив, як рідний корабель, який проніс його неушкодженим серед зірок, набираючи швидкість, шугнув без нього в голубе небо… Яка разюча, безглузда, коли вдуматись, випадковість: благополучно подолати мільйони кілометрів міжпланетних просторів, де, здавалось, на кожному кроці підстерігає набагато більше різних небезпек — і метеори, й космічне випромінювання, й поля радіації,— та вибрати для посадки фатальний час землетрусу.
Мало не загинути у хвилюючу й урочисту мить зустрічі з невідомою цивілізацією!
Звичайно, Син Неба міг залишитися самотнім. І яка страшенна, справді трагічна доля, якщо вдуматися, випала йому! Промчати між зорями — й опинитися самому на невідомій планеті. Мати дивовижні здібності — а бути зустрінутим, як чарівник, пройдисвіт, яких чимало водилося в ті часи. Палко прагнути допомогти людям — і наштовхнутися на повне, цілковите нерозуміння.
Ось яке міркування підтверджувало мої думки. На перший погляд воно може здатися парадоксальним, але, якщо вдуматися, — дуже важливе: саме те, що Син Неба залишив так мало помітних слідів свого перебування на Землі, й переконувало мене в можливості висадки з космічного корабля. Адже що твердили автори різних гіпотез про космічних прихідців, які я завжди повністю відкидав і висміював? Що ці небесні гості, відвідавши нашу планету, одним махом створювали нові цивілізації, були навіть мало не засновниками всього роду людського. З точки зору серйозної науки це, звичайно, дурниця.
Але ось так — без особливого галасу, без якихось помітних змін у давно налагодженому побуті місцевих народів, які мали свою стародавню культуру, — так, мабуть, цілком міг здійснитися епізодичний візит на Землю гостей з інших світів. І не багатьох гостей, а лише одного, — в тім-то й річ!
Мені спали на думку останні рядки лермонтовської чудової «Тамані». Пригадайте, як розмірковував Печорін над своєю пригодою серед «чесних контрабандистів»: «Неначе камінь, кинутий в тихе джерело, я розтривожив їхній спокій, і, немов камінь, мало сам не пішов на дно!» Так і з Сином Неба: кола швидко розійшлися, й вода знову стала спокійна та гладенька. Як тепер в її глибині відшукати його сліди?
Я думав про це по дорозі в Крим, а діставшись до бази, всупереч усім своїм давнім звичкам не пішов на розкопки, а спершу завітав до міліції,
— Добре, що ви приїхали, — сказав мені слідчий, виймаючи з шафи досить тоненьку папку. — Вже кілька повісток вам надсилали. Маєте протокол підписати, ви ж перші знайшли цей скелет і повідомили про нього. А через це я ніяк справу закрити не можу.
— Ну, а щось з'ясувати вдалося? Лейтенант меланхолійно знизав плечима.
— Після того, як очистили від вапняку остеологічний матеріал, вияснилось, що людина загинула не менше десяти років тому. Можливо, ще під час Вітчизняної війни, тоді багато хто переховувався в печерах. Давно це було, зараз важко дізнатись.
— Ви його там і залишили?
— Кого?
— Та скелет.
— Ні. Скелет просто розсипався в руках. Довелося скріплювати кістки особливою речовиною. Після дослідження експертом остеологічний матеріал поховали як належить.
Отже, від дивовижного скелета з потворним черепом тепер нічого не залишилось, крім цих фотознімків…
На душі зробилось тривожно й гірко.
Я побіжно переглянув протокол: «18 вересня цього року в РВ міліції прийшов гр. Скорчинський О. М., який назвався начальником археологічної експедиції Інституту археології Академії наук, і зробив таку заяву:
Напередодні, тобто 17 вересня цього року, оглядаючи з науковою метою одну з печер на березі моря на південний захід, недалеко від селища, ним був знайдений скелет невідомої людини. Тут же виявлено металевий стержень, що нагадував ручку саморобного ножа, обмотаного дротом…»
— До речі, а де цей дріт? — запитав я.
— У мене, серед речових доказів.
— Мене просили надіслати його в Москву для аналізу в один науковий інститут.
— Криміналістичний?
— Так, вони займаються й криміналістикою, — туманно відповів я.
— Від них повинен бути запит.
— Ну, не будемо такими формалістами. Вони запит потім пришлють, я ж не знав, що так треба.
— Взагалі-то не дозволяється, — нерішуче сказав лейтенант.
— А що ви з ним збираєтесь робити, коли закриєте справу?