«Добре. Але є ще одне. Треба, щоб ти допоміг нам знайти Майю. Вона зовсім не зрозуміла наших цілей, і здається, втекла. Якщо вона нас вислухає, то я не сумніваюсь, що вона приєднається.»
Ґреґ глянув на пошукову історію кандидата.
«Може, й приєднається.» — відповів він.
Новий склад Конгресу потратив 11 робочих днів на ухвалення „Закону про захист і облік цифрового зв’язку і гіпертексту у США“. Цей закон дозволяв МНБ і АНБ залучати приватних підрядників для здійснення аж до 80% розслідувань та аналітичної роботи. Теоретично контракти мали укладатись в результаті відкритого тендера, проте за захищеними стінами Ґуґлівського Комплексу №49 ні в кого не виникало питань, хто буде переможцем. Аби то Google потратив 15 мільярдів на програму для відлову негідників на кордоні, то можна було б битись об заклад, що негідників зловили би, — а уряд просто не був готовий „шукати як годиться“.
Наступного ранку Ґреґ, поголившись, зі всією уважністю оглянув себе (охоронці не любили гакерської щетини і не соромились йому про це казати), і зрозумів, що сьогодні де-факто його перший день у якості агента розвідки США. Як воно буде, наскільки погано? Хіба ж не краще, що цим займається Google, а не якийсь лантух, що просиджує штани в МНБ?
На той момент, коли він паркувався у Ґуґлплексі серед гібридних машин і зігнутих стійок під велосипеди, він себе переконав. Він подумки перебирав, який же фруктовий коктейль замовити у їдальні, і тут його картка-ключ чомусь не відкрила двері до Комплексу №49. Червоний світлодіод тупо спалахував щоразу, як він проводив карточкою через сканер. В будь-якій іншій будівлі завжди можна було б за кимось пристроїтись і зайти, бо ж люди цілий день сновигають туди-сюди. Але Ґуґлери у №49 виходили лише на обід, а подекуди і не виходили зовсім.
Вжиг-вжиг-вжиг — карточкою через сканер. Раптом він почув голос збоку.
«Ґреґу, можна тебе?»
Зморщений чоловік взяв його за плечі, і Ґреґ відчув цитрусовий запах лосьйону після гоління. Той самий запах, яким користувався інструктор з підводного плавання у Баха, з яким вони вечорами ходили по барах. Ґреґ не міг згадати його імені. Хуан Карлос? Хуан Луїс?
Рука у Ґреґа на плечах була твердою, вона скерувала його від дверей, по старанно доглянутій траві повз квітник з того боку від кухні. «Ми даємо тобі пару вихідних», — сказав чоловік.
Ґреґ відчув, як раптово його оповила тривога. «Чому?» Чи, може, він зробив що не так? Чи його посадять?
«Це через Майю. — Чоловік розвернув Ґреґа і зазирнув йому у вічі своїм бездонним поглядом. — Вона наклала на себе руки. У Гватемалі. Співчуваю, Ґреґ.»
Ґреґу здалось, що його швиргонуло увись, на багато кілометрів, так, що Ґуґлплекс виглядав, мов у Google Earth, і звідти він бачив себе і зморшкуватого чоловіка як дві крапки, два пікселя, маленьких і незначних. Йому хотілося рвати на собі волосся, впасти на коліна і заридати.
І звідти, здалеку, він почув свій голос: «Мені не треба вихідних, зі мною все гаразд».
Звідти, здалеку, він почув, як зморшкуватий чоловік наполягає.
Суперечка точилася довго, а потім два пікселя пересунулись всередину Комплексу №49, і за ними зачинилися двері.