— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.
— Що?
— Гамувати біль…
— Гамувати біль… Так.
— Як?
— Від цього не допомагають жодні ліки… Хіба що у смертельній дозі.
— Державний прокурор — виродок? — спитав Максим спантеличено.
— Тобто ти «за», — сказав Генерал.
— Тобто я настільки «за», що в разі хто його зачепить…
— Зрозуміло. Ви, Лікарю?
— Добре, — сказав Генерал. — Ви, Копито?
— Я «за», — сказав Мемо. — Корисна людина.
— Привіз? — спитав він Лісника.
— Обов’язково, — сказав Лісник і витягнув з кишені тубу з репелентом.
Всі намастилися, і Генерал відкрив нараду.
Генерал викинув недокурок, поліз за пазуху і видобув пляшечку з жовтими пігулками.
— Масаракш! — сказав Мемо. — Ото ще новина!
— Так, — сказав Генерал, дивлячись на неї. — Це правда…
— Ти нічого не хочеш сказати, Маку? — спитав Генерал.
— Ні, — сказав Максим. Він уже шкодував, що знову почав цю розмову.
— Звідкіля взялися нові пігулки? — раптом спитав Мемо.
— Пігулки старі, — сказав Генерал. — Макові вдалося трохи поліпшити їх.
— Ах, Макові…
— Так, — різко мовив Генерал. — І досить балачок. Наказ штабу. Прошу коритися, Копито.
Лісник потер коліна.
— Кістки болять, — повідомив він. — На дощик. Гарна випадає нам ніч, темна…
— Хто тут? — прохрипів Генерал, завовтузившись.
— Я, — сказав Максим. Він нахилився. — Час вирушати. Куди вас поцілило? Ви можете йти?
— Зачекай, — сказав Генерал. — Що з баштою?
— Башта готова, — проказав Максим.
Орді лежала на його плечі, і він не знав, що сказати про неї.
— Двадцять хвилин по десятій.
— Отже, все правильно… Ми її порішили… Молодець, Маку… Зажди, а це хто поруч?
— Копито, — сказав Максим.
— Дихає! — сказав Генерал. — Зажди, а хто ще вцілів? Це у тебе хто?
— Це Орді, — із зусиллям сказав Максим. Якусь мить Генерал мовчав.
Певний час вони мовчали. Відтак Мемо хрипко спитав:
— Котра година?
— Двадцять дві хвилини, — сказав Максим.
— Де ми? — спитав Мемо.
— Треба вирушати, — сказав Максим.
— Лише поранених, — сказав він.
— Я донесу, — сказав Максим.