— Виконуйте наказ, — сказав Генерал. — Лише поранених.
— Лише поранених, — мовив він дивним голосом. — Бігом… марш!
— Де ми? — спитав Мемо. — Хто тут? Де ми?
— Тримайтеся за мій пасок, — сказав Максим Генералові і побіг.
— Це всі? — спитав він із жахом, і Максим був йому вдячний за цей жах.
— Вперед, — сказав він. — Не зупиняйся, проривайся…
— Знаю, — сказав Малюк. — А ти?
— Я постараюсь відвернути увагу на себе. Не турбуйся, мене їм не схопити.
— Так, — сказав Максим, і Малюка наче вітром здуло.
— Масаракш, — врешті сказав Гай безпорадно. — Ти живий?.. Ти не мертвий?
Тої ж миті Рада вхопилася за його руку.
— Це не моя, — сказав Максим.
— Тихо, — сказав Максим. — Не галасуйте, за мною женуться.
— Адже я тепер злочинець, хлоп’ята. Я щойно висадив у повітря башту.
— Воротар тебе бачив? — похмуро спитав Гай.
— Він спав.
— Чому ти вдома? — спитав Максим.
— У звільненні.
— Яке ще там звільнення? — сказав Максим. — Увесь Легіон, певно, зараз за містом…
— Це через мене? — тихо спитав Максим.
— Та як тобі сказати… Загалом, так.
— Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.
Максим глянув на Раду, однак Рада відвела очі і, покусуючи губу, проказала нерішуче:
— На саму охорону скільки грошей витрачається, — додав він після паузи.
— Ні з місця! — крикнув він. — Ворухнешся — стріляю!
— Що таке? Я зайнятий.
— Його превосходительство вас слухає.
Знову клацнуло, і знайомий голос проказав твердо, по-пандейськи, вимовляючи слова:
— Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
— Для тебе — ні.
— Мені треба поговорити з тобою.
— Коли?
— Зараз, якщо можна.
— Я до твоїх послуг, — сказав прокурор. — Приїжджай.
— Я буду за десять — п’ятнадцять хвилин. Жди.
— Вітаю, Мандрівче, — сказав прокурор. — Прийшов похвастати?
— Отже? — сказав він.
Мандрівець негайно перейшов до справи.
— Нещодавно. У справі про підривання башти.
— А, пам’ятаю… То й що?
— Все, — сказав Мандрівець. — Він мені потрібний.
— А я вважав, що це все твої люди.
— Там був тільки один мій, решта — справжні… Як, ти кажеш, його звати?