— Фанку! — крикнув Максим. — Фанку! Не треба!
— Сюди! Йому зле!
— Максим.
— Рада.
— Добре, — сказав Максим. — Вечерю.
Вона кивнула і щось спитала. Максим про всяк випадок також кивнув.
— Добре, — сказав Максим і жестом вказав на стілець поруч із собою.
Підійшла Рада і вже без усмішки, дивлячись убік, запитала щось.
— Так, — сказав Максим про всяк випадок. — Рада хороша.
— Не розумію, — сказав Максим сердито.
У дверях він обернувся, зронив кілька неголосних слів і зник.
— Фанк! — мовив Максим проникливо. — Фанк погано! Іти. Погано.
— Ходімо, — сказала вона, і Максим підхопився.
— Мак Сим?
— Максим, — поправив він.
— Мак? Сим?
— Максим. Мак — не треба. Сим — не треба. Максим.
Тоді Рада приставила палець до свого носика і мовила:
— Рада Гаал. Максим…
— Гаал? — проказав він. — Гай Гаал?
Запанувала тиша. Усі були вражені.
— Гай Гаал, — повторив Максим зраділо. — Гай хороший.
— Ходімо, — сказав він їй лагідно. — Ходімо, Радо. Погано немає. Добре.
— Ходімо, Максиме, — тихенько мовила Рада.
І він слухняно пішов за нею.
— Коротше кажучи, ви його проґавили.
— Я нічого не міг вдіяти… Ви самі знаєте, як це буває…
— Я знаю, що винен. Але хто міг сподіватися…
— Годі про це. Яких заходів вжито?
— Далі.
— Винен. Але такий збіг обставин.
— Я сказав, годі про обставини. Він справді схожий на божевільного?
— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи… І ще таке, Фанку… Зв’яжіться з підпіллям.
— Що?
— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з’явиться у підпіллі.
— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.
— Вдруге я його не проґавлю.
— Радий за вас… Що ще?
— Цікава чутка про Пухиря.
— Про Пухиря? Що саме?
— Вибачте, Мандрівче… Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо…
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.