— Чому кинув автомат? — неголосно спитав ротмістр.
— Ви наказали не стріляти.
— Пане ротмістр.
— Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?
Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам’ятав настанови Гая.
— Хто батько? — спитав ротмістр.
— Вчений, пане ротмістр.
— Живий?
— Так точно, пане ротмістр.
Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.
— Де він?
Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам’ятаю.
— Але те, що він вчений, ти пам’ятаєш… А що ти ще пам’ятаєш?
— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?
Гай зиркнув через плече на заарештованих.
— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.
— Дій.
— Гарна картина, пане ротмістр, — сказав Максим.
— Впізнаєш місця?
— Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.
— А яке бачив?
— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.
— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!
— Я пам’ятаю, що не наводив.
— Пане ротмістр!
— Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.
Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:
— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.
— Не сподівався?
— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?
— Що-о?
— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав…
Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.
— Облиш розмови, Панді, — сердито сказав Гай, — бери картину і йди.
На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.
Панді образився.
— Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?
— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.
— Струнко! — гаркнув Панді.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор: