— Я… саме цього дня… мені за гороскопом можна було розпочинати дієту… ну, я й сіла.
— На яку? — щире жіноче зацікавлення глипнуло на Зірку.
— На білково-овочеву. — І як?
— Тобто?
— Допомагає?
— Я… я сама схудла, без дієти. Й досі до ладу не їм.
— Раніше їли. А того дня не їли…
Зірка купилася на міліціянтську щирість і наївно наступила на грабельки, дбайливо покладені для неї на стежці.
Повернула до дверей.
— То хто, кажете, тоді був сторонній у їдальні?
— Я кажу? — Зірка здивувалася через гладеньке плече.
— Не Папа ж Римський. І це — останнє запитання на сьогодні.
— Ви гейби лейтенант Коломбо любите штучки — дозволити жертві відплисти, а тоді смик і — за губу. Розмова у нас виходить, пані слідча, непроста якась.
— А ми люди непрості, пані Симчич, — слідча розслаблено сперлась на спинку крісла, чекала.
— Записуйте. Я бачила в їдальні: а) завгоспа Пожара Петра Ничипоровича, він сварився з прибиральницями за відра й ганчірки; бе) дієтсестру Король Валентину Валентинівну, вона бігла з кухні, знову полаялася з посудницею; ве) Травку, вона підлогу мила…
— Яка травка мила підлогу?
— Голуб Травіата Степанівна, переді мною з нею розмовляли. І охоронця одного з учнів.
— Перегуду Андрія Олександровича?
— Не знаю, як звати.
— Звали…
Зірка сіла на стілець.
— Перегуда Андрій Олександрович вчора вночі помер у токсикологічному відділенні Першої клінічної лікарні, в шостій палаті.
— Там лежать і мої діти, — скинулася Зірка, вже не схожа на топ-модельку, — як вони?
— А ви їх не провідували?
— Ходжу щодня, підмінюю мам, — рівно сказала Зірка. — Учора охоронець був живий…
Слідча закурила.
— Я на цій справі очемерію. Кинула курити першого травня, — сказала вона. — Тепер по дві пачки смалю. Спати перестала… Найтяжчі близнята Пономаренки. То про що ви говорили з холодильним майстром? Можливо, ви остання, хто його бачив живим.
До їдальні зазирнув високий накачаний молодик.
— Дівчинко, — звернувся до Зірки.
Рудий Бориско Кузьменко заїржав, мов кінь.
— Це не дівчинка, Андрію, це наша викладачка, — випнув груди. — Зірко Орестівно, це татів охоронець за мною.
Можна він почекає, доки я дочергую?
— Дуже приємно, даруйте… — посміхнувся Андрій.
З кухні вийшла дебела молодиця у білому халаті і фартусі на помітному череві.
— Тут не можна перебувати стороннім. Ще дачку принеси та отаборися. Чого стоїш, валі отсєда. Круті пєдалі, пока нє далі, — хамонула охоронцеві.
— Мадам, ви жорстокі, — він кинув косинця на Зірку.
— Мадами — це вони, — молодиця кивнула на Зірку, — А ми — люди прості. Нас можна й ногою. Три ха-ха.
— Це хто? — запитала слідча в кабінеті.
— Посудниця Олійник Лідія Ільківна, — відповіла Зірка.
До їдальні зайшла літня жінка у крохмальному халаті, дієтсестра.
— Все, Лідок, домовилася. Вони зраділи, як самашедчі, присилатимуть машину щодня і забиратимуть.
— Кого? — перепитала Лідок.
— Помиї. Накрилася твоя свиноферма мокрим рядном. Не слухала мене, тепер начувайся. Заразу більше не розводитимеш. — І звільнюся, — обличчя посудниці пішло червоними плямами, вона заволала. — Кого ти на моє місце знайдеш, хто піде на ваші смердючі копійки. Шукаєш собі халепи, Валько.
Ти її знайдеш!