Ви так і не відповіли, чи харчуються діти дипломатів зі спільного казана.
— Я відповіла: так, ні, не зовсім, і це правда. Бо для них їжу завозять з посольств, але сервірують у нас на кухні, і їдять вони разом з усіма. У загальній залі. А «синів» і «дочок» у нас немає. Всі — рівня.
— А воду?
— П’ють свою.
— Американську? — І французьку, й німецьку, й голландську. Хто до якої звик.
— В якій тарі її завозять?
Зірка Симчич подумки порівняла розмову з кермуванням автом з інструктором. Слідча вимагає їзди, не віддаючи педалей.
— Я запитала, в чому завозять воду?
Щось замуляло особливо. Нарешті Зірка знайшла дражливу точку: слідча жодного разу не глянула їй у вічі. Видавалося, що цю казенну мимру млоїло від самого погляду на до ладу вбрану й вміло нафарбовану, так що й не помітно, Зірку. У строкатому довгому шалику через голе засмагле плече. Коли б міліціянтка ще знала, що за оцей, вручну розписаний шматок шифону (батік називається), Зірка на Андріївському узвозі віддала, мабуть, пару міліцейських зарплат…
Слідча була куркоподібна, невиразна.
Обличчя функціональне: дивитися, нюхати, жувати, кліпати очима. Не зваблювати. Волосся — ріденькими пасмами — якраз під форменого кашкета. Шалик-батік, що підкреслював свіжу засмагу доглянутої шкіри Зірчиного плеча, справдив роль виразної деталі. «Я такий бачила на Андріївському, коштує півтори мої місячні зарплатні», — подумала слідча.
— Маєте проблеми зі слухом? Запитую втретє, в якій тарі завозять для дітей дипломатів питну воду і хто це робить?
У торебці замуркотів перші такти саундтреку «Титаніка» мобільник. «О, ні, тільки не це, — вжахнулася Зірка, — вона мене зараз просто розстріляє, без суду й слідства». Телефон не вгавав.
— Візьміть телефон, — слідча зіронізувала, — мені вийти?
— Я зателефоную за півгодини, — кинула в мобільник Зірка.
Втрачати вочевидь нічого, до жіночої долучилася ще й класова відраза.
— Король Валентина Валентинівна, — дещо виклично відповіла Зірка.
— Не розумію, — кліпнули невиразні очиці слідчої.
— Король Валентина Валентинівна наша дієтсестра. Охоче дасть вам компетентнішу відповідь.
— А ви — ні?
— Запитайте, як застосовується в англійській правило узгодження часів у непрямій мові, і я вичерпно розповім.
Слідча пожувала блідими губами і зітхнула. «Господи, які ж вони всі зарозумілі, коли думають, що дзьоб смаженого півня далеко від їхньої сідниці. А наразі кочурок той осьдечки».
— Ви одразу пішли до їдальні?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю… Пішла до свого кабінету.
— А до їдальні?
— Чергові ліцеїсти.
— Хто?
— Кузьменко, Лариса й Катя Пономаренки, Жора Бойко…
Ще хтось…
— Усі вони стали жертвами теракту. Окрім Кузьменка і вас.
— Якого теракту?
— У компот випадково втрапив пацюк? Ви знаєте, що ваша кухня обладнана найсучаснішим начинням. На такій кухні нічого випадкового трапитися не може. Випадок наш має дві руки, аби щось кудись вкинути, і одну голову, щоб замести сліди…
— Досить! — Зірка підвелася і ляпнула на стіл перепустку.
— Ми не закінчили допит.
— Не допит, а розмову. Допитують підозрюваних. А я, хвалити Бога, іще маю дві ноги, аби піти і не слухати безглуздих натяків і безпідставних підозр.
Слідча засміялася. Щиро так, приязно, навіть погарнішала.
Тримала павзу. Роздивлялася свою візаві. «Англійську й французьку викладаєш, італійський, кажеш, факультатив, нуну…»
— А де ви зазвичай обідаєте?
— У ліцеї.
— В їдальні ліцею?
— Так.
— А чому ви цього дня не їли там?