— Не сподівалися побачитися? Я теж.
— Ви тут працюєте?
— Це вони працюють, — Вареник кивнув на ряди. — А я тут междумент здійснюю.
— В сенсі — менеджмент?
— Приходь, Тетяно, до мене на службу, слова виправляти. Ти, чував, з хліба на воду перебиваєсся? Повна житейська кастратофа? Я зла не пам’ятаю. Та й з мене тобі — пузир. Якби не вигнали з твоєї подачі, досі б у прокуратурі штани полірував. А зараз у мене іміжд. Я тут до аеліти входжу. Скоро два ринки кришувати буду. Називається — кар’єрне зростання. А штани з лампасами… Я на своєму базарі захочу — бурку з папахою і конем на додачу візьму. А ти кажеш — не междумент. Воно хоч і между, а все ж таки — мент. Розуміти треба.
— Не пригадую, щоби ми з вами на брудершафт пили.
— Думаєш, я не знав, що ви мене поза очі Вареником називали? Заслужені, блін, юристи.
Красні, блін, дипломи. А життя, воно розумніше.
Воно знає, кого куди пристроїти. В якому полусадіку яку квітку посадовити. Ти, Тетяно, не соромся, приходь. Я тебе прибиральницею завсігда візьму. На півставки.
Вареник випнув черево й у супроводі двох бодіґардів посунув базаром.
Раїса сплюнула йому навздогінці.
— Які люди у тебе в знайомцях, Тетяно. Не кожний так запросто з директором ринку.
— А як його у вас називають?
— Памперсом. Все в себе смокче, як памперс.
Ех, Тетяно, мені б часу вільного хоч трохи. Я б такий роман написала про нашу жисть. Сміх у сльозах. «Острий хандроз» називатиметься. Така хвороба є, хребта. Тут — у кожної першої. Від торбів, від життя. Єдєт грєка чєрєз рєку, відіт грєка в рєкє рак. Оглянувсь навколо грєка — мало ліц, а много — сама понімаєш чого.
Джефрі сповістив: знайшов Лідію Олійник.
— Зірко, це було нелегко. Не знаю, ким тобі доводиться ця жінка. Але в мене сумні новини. І оповів. Лиха година занесла Лідку в район веж близнят Всесвітнього торговельного центру якраз епохального одинадцятого вересня. Розгрібаючи руїни, рятувальники натрапили на рештки сумки з рештками документів поряд з рештками жінки. Експертиза дійшла, що то був паспорт Олійник Лідії з тимчасовою візою. Пошук у лікарнях та реабілітаційних центрах нічого не дав. Жінки з таким іменем не було у списках урятованих.
Вочевидь, руїна символу американської всесвітньої моці зробилася останнім притулком тієї, хто від баби втік, хто від діда втік… Божа кара.
Сам Джефрі дивом уникнув лихої долі. Мав одинадцятого ставати до праці в конторі у престижній близнючці. Що ото ліворуч, таран на яку побачив цілий світ. Занудно пунктуальний Джеф уперше і в’єдине в житті запізнювався, бо втрапив ув авто запор. Кленув усіх богів і чортів, постерігаючи, як стрілка годинника байдуже наближається до миті, від якої вже мав бути в офісі. Перед очима Джефа до другої вежі наблизився іграшковий сріблястий літачок, виразний на синьому небі, проштрикнув її.
Джефрі Колінз бачив, як вистрибували з горішніх вікон люди, як хтось панічно махав білою хусткою з вікна. Уявив серед них себе: як летить зі сто першого поверху… Навіть помацав руки ноги. Хто вигадав вуличні закрепи?! Агов, там, на небі, скажіть тому, хто вигадав шляхові чопи, що він хороший хлопець. Супер!
Зірка схопилася за слухавку. Командо обізвався одразу.
— Боже, ми вільні! Цей жах закінчився! Лідка вже ніколи… нікого. Телефонував Джеф, Лідка загинула одинадцятого вересня..
— Дві секунди, Зі, — урвав Командо. — а діти?
З нею був її власний син і син Куликів.
— Невідомо. Лідка жила з уже недійсною туристською візою, ніде не реєструвалася.
Відомості про дітей губляться після її приїзду.
— Чи живі?
— Бідна Тетяна, як я їй скажу.
Кулик сиділа на так і не розпакованих клунках. Чужі стіни, чужі меблі, сліди чужого життя.
Коли Стас запропонував не мінятися умебльованням, охоче пристала, не мала хенчу облаштовуватися. Дотично шкрябонуло: геть не знаюся на людях. Стас здавався легковажним, легкодухим, іронічно непрактичним. А виявився хазяйновитим, схильним до жмикрутського жмотизму жлобізму, мухоїдом. Добряче пошарпав нерви. Вторгував свого, сповна скористався її глухим кутом. Останній штрих — ретельно порахований прайс його послуг: коли, скільки часу морочився з її справами, зі зважанням на його зарплатню, понаднормові години і хвилини, телефонні перемовини, переїзди, трохи не ПДВ. І чарівлива посмішка на десерт.
Кілька хвилин калатав телефон. Тоді заходився мобільний. Тетяна впала на диван і затулила вуха подушкою, підвестися й вимкнути не ставало сил.
Затарабанило в двері. Потім ногами. Затихло.
Зашкрябало залізом по залізу. Ривок, другий, двері піддалися, замість замка в них зяяла дірка.
— Слава Богу, жива.
Раїска підбігла до Кулик, одкинула подушку, помацала на руці живчика.
— Бачу, світло попід двері пробивається, а ти — ні гугу. Я вже й нюхала. Ну, там, газ, чи труп у стадії разложенія. Таню, це я. Тепер двері ремонтувати. Во, блін, розколупав. Кажу йому, легше, легше… Мужики — козли. Бачу, нічого ти мені не розповіси. Й не треба. Ми з тобою зараз чайку поп’ємо, з мелісою, нерви заспокоїмо. Я печива напекла. Я тобі розповім трагічну історію свого життя, вона тебе потішить. А тоді спатки ляжеш. А може по чуть-чуть? Я збігаю, в нас під вікнами розливайка круглосутка, дівки свої, наллють по деці. Вранці підемо консьєржкою влаштовуватися. Робота престижна. Мужики цілий день швендяють туди сюди. Побачать, яка ти красуня, закохаються, одружаться, працювати підеш менеджером чи продюсером. Тепер усі там працюють. Підводься потихеньку… От і гарненько.
— Ти ж казала, мужики — козли, — ледь розтулилися губи Кулик.
— Слава Богу. Жити будеш. Вони козли — нема питань. Та іноді так остогидне одній у цьому житті борсатися. Захочеться чогось душевного, теплого. Притулишся до плеча, віддмухнеш перегар набік, скажеш: Вас-ю-ю-юню… Воно й попустить.
Неспи змучили Кулик. Ізвечора іноді вдавалося заснути, а від другої до шостої тинялася квартирою, як стій. О шостій сяк-так стуляла повіки, щоб укотре передивитися фільми жахів, які їй показувало щоночі. Сьогоднішній сеанс — не виняток. Кудись бігла по коліна в піску, гукала нечутно, падала в несправному ліфті, тонула в каламутній воді. Дзвінок. Другий, третій…
Холодний піт, мішанка сну й дійсності. Всього навсього телефон.
— Кулик. Слухаю, — хрипко відказала.
— Мамо, — сказало дитя у слухавці.
Кулик уклякла, затерплу ногу скрутило судомою, боляче завело пальці один за один. На хилилася розтерти ступню, телефон випорснув.
— Ма… — пролунало з нього.