На годиннику — пів на четверту.
Маріванна гуляла з Шерифом. Сьогорічна зима видалася безрозмірною. Як у тундрі. Навіть Шериф осмутнів, не гасав вулицею, смикаючи візка, тинявся, ліниво обчитуючи кути будинків і дерева, обпісяні собачими відомостями. Й там вочевидь не знаходив вражальних новин, якоїсь розради. Іноді остовпіло видивляв у просторі сенс свого собачого буття, лиш лопухами вухами стиха ворушив вітер.
Біля парадного здибала листоношу.
— Ти, Іванівно, з транспортом. Здай мені собайла в оренду розвозити пошту? Платитиму президентськими листівками. Як знову надішле, тобі дві вкину.
— Не прогодуєш, — розраяла Маріванна. — На нього вся пенсія йде, ще й харчі з кулінарного технікуму. Там мені дозволяють приготоване на заняттях забирати додому. Те, що відмінники зварили, сама їм, а харчі трієчників Шера глитає.
— Тоді бери мене собі в собаки, спатиму на килимку, не проситимусь гуляти. А гавкати ще й краще вмію, як мені зранку нерви потіпають.
Танцюватимеш?
— Відтанцювалася.
Листоноша показала незвичного вигляду конверт, поквецяний штемпелями.
— Ти в нас місис Ярова? Завідуюча наказала віддати в руки.
«Діа місис Ярова Марія, — перекладала Зірка у Маріванни на кухні, — високо оцінюючи Ваш особистий внесок у зміцнення британсько-української дружби, маємо честь запросити Вас до Букінґемського палацу на прийняття, що його влаштовує Її Королівська Величність Єлизавета Друга для друзів, які виявили себе емісарами доброї волі в рамках народної дипломатії.
Прийняття відбудеться… Джентльмени — у смокінґах, дами — у довгих сукнях або національних костюмах. За деталями зверніться до посольства Великої Британії в Україні. Підпис.
Дата».
— Накрапай мені корвалолу.
Зірка відлічила сорок крапель.
— Може, тиск поміряти?
— Я й так знаю, що скакнув. Добре, що сиджу, бо впала б.
— Ви ж не падаєте, як я в гості кличу. А вона — така сама ваша подруга, як я.
— Відпиши, що дякую і вибачаюсь.
— Тра’ шити сукню. Не в очіпку й плахті ж поїдете?
— Смійся, й ти колись старою будеш…
Зателефонувало.
— Геллоу. Йєс, оф коз. Це вас.
— Божечко, я ж англійською не вмію, хто це?
— З посольства. Вони говоритимуть общєпонятною.
— Слухаю, — тремтячим голосом ледь спромоглася Маріванна. — Так, це я. А це ви? Так, одержала. Так, прочитала. Так, мені Зірка переклала. Подруга моя. Так, розумію, — вона обережненько поклала слухавку, втерла сльозу. — Кажуть, подорож їхнім коштом, знають мої проблеми з пересуванням і все владнають, з візами проблем не буде. Слухай, Зірко, хіба таке буває?
— Вже є.
— Склади хутенько листа у відповідь, подякуй до ладу, скажи, мовляв, слабую, але подумки з вами, і таке інше. — І не просіть. Королева образиться на все життя. Доведеться летіти. Візьмемо в театрі напрокат українські строї. Вечірнє вбрання все ’дно не встигнемо. Відвеземо до аеропорту, зустрінемо назад. А ви, може, й країні чимось допоможете… з міжнародної арени.
Маріванна пильно подивилася на Зірку, чи не кпинить, бува?
— Як гадаєш, чого треба просити?
— Щось одне. Аби не думали, що ми тут геть неспроможні.
— Може, пенсії хай додадуть, щоб пенсіонери не порпалися на смітниках?
— А хіба вам платить англійська королева?
— Я не в маразмі. Може, Єлизавета побалакає з нашим, натякне, що на таку пенсію навіть Шериф не проживе. Якому не треба за житло платити і лахи купувати… Ой, а як Шериф без мене?
— Кілька день переживе, ви ж не еміґруєте? На постійне місце проживання.
— Без нього?!
Зірка змінила позивні свого мобільника. Замість «Титаніка» імітувався звук паротяга, що під’їжджає до станції. Зачувши з Зірчиної торебки потужно загрозливе ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у, зденервовані западали в ступор, з жахом позирали на симпатичне Зірчине обличчя, очікуючи, мабуть, що після таких сигналів його поведе, як кіно комп’ютерну анімацію, скосоротить, спотворить, і через миловиду личину проступить інфернальна сутність упиря монстра. «Ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у», — просигналив уже вкотре паротяг.
Маріванна перехрестилася.
— Еласю! — зраділа Зірка, — я у Маріванни, передзвони сюди, — і продиктувала номер.
— Професорка?
— Так, з Америки.
— Як вона?
— Ось дізнаємося.
— Тільки не підганяй мене, — попередила Ганська, — всі, кому звідси телефоную, лічать мої гроші, я вже від цього відвикла, погомонімо спокійно, я за вами скучила.