— В Америці. Провів журналістське розслідування, зрозумів, що «Деметра» до злочинів стосунку не має. Все.
— Нова «Ауді» — купа грошей, — Кулик подивилася на Ткача. — Ви хочете сказати, що ви — убога українська мати з немовлям, на яких пролився золотий добродійний дощ? Поділюся з вами своїми творчими планами. Я знайду Олійник, навіть якщо та відлетіла на Марс. Вона втаємничена в справи «Деметри». Досить, щоб свідчити з документами в руках. Цю жінку ви знаєте, і якщо не боїтеся прокуратури, то побійтеся її. Вона не промине шансу.
— Ви її не знайдете.
— Я розкручу цю справу і, повірте, зроблю не менш резонансною, ніж — про отруєння дітей у ліцеї.
— Що вам треба від мене?
— Співпраці. Мушу швидко з’ясувати, з ким тирлувалася в «Деметрі» Лідія Олійник, хто відправляв її до Америки. По-друге, де в Америці міститься їхній осередок, це має бути клініка чи щось таке, жінки там народжують. І по третє, чи шукали вони Олійник, яка вислизнула від них, як вона пише, з грошима і дитиною, чим завдала їм збитків. «Деметрі» слід пояснити, що потрібна поквапна, щира і вичерпна відповідь на всі за питання. Бо.
— Чому ви не робите це офіційним шляхом?
— Неофіційно — швидше. З допомогою доброго слова й пістолета все робиться хутчіше, ніж просто за доброго слова. Зброї не маю, застосую еквівалент — гроші.
— Ви платитимете мені? — Ткач обмірковував становище. — Тоді так. Я попереджаю їх про небезпеку, вони відкуповуються від вас інформацією, ще й допомогою, бо Олійник їх таки кинула, а мені дякують красненько, радше, зелененько.
— Що збереглося у вас від вашого розслідування?
— Все. Я не викидаю луски від золотих рибок.
— Хочу подивитися.
— Давайте адресу, завезу касету.
— У мене немає відеомагнітофона.
— То ви одна така в Києві.
— Яка є.
— Гаразд. Поїхали.
Біля студії Кулик незграбно виплуталася з шикарного авта у заметіль. Ткач недбало кумкнув брелоком, від порога озирнувся помилуватися красунею «ауді».
У мурашнику студії на супутницю шефа, котра старомодною лахманністю дисонувала молодечо попсовому загальному антуражеві, ніхто уваги не звернув: і не такі клієнти трапляються.
Ткач завів Кулик за вигородку в загальній кімнаті, всадовив.
— Зоряно, риссю до мене. Ось номери касет, знайди, принеси, покажи цій пані. Потім віднесеш назад…
— Теж конячкою?
Ткач оглянув тонку, як соломина, дівочку в обтислому до анатомічних деталей вбранні, оцінив півметровий чорний манікюр, так само чорну помаду на білім виду, заяложені дреди до плечей, перламутровий крихітний мобільник замість кулона.
— Усе сказала?
Зоряна поставила перед Кулик стосика з трьох касет.
— Переглянете, покличте, — потекла до виходу місячною ходою Майкла Джексона.
— Даруйте, Зоряно, я не вмію.
Зоряна кліпнула, зроду віку не бачила людей, що не могли дати раду видакові.
— Ось, ось і ось. Це — вперед, це — назад, це — стоп. Це — дістати касету. Сюди ж устромити другу. Ось цим ось донизу.
На касеті Кулик побачила лікарняну палату.
На ліжку — забинтована жінка. Говорить нерозбірливо, мову дубльовано рухомим рядком.
«Я — Оксана Гуща. Працювала на Окружній до розі… Завагітніла, на Окружну ходити не могла — важко носила, жили на бабину пенсію. На дев’ятому місяці мене знайшов Григорій Живолуп і запропонував допомогу від благодійного фонду «Деметра». Я погодилася й поїхала народ жувати до Америки. Там народила. Далі — погано пам’ятаю. Додому повернулася без дитини і без грошей. Почала його розшукувати… Мене збила машина».
— Зоряно, я скінчила перегляд. Зоря-яно!
— Чого гукати, я вже тут.
— Ви можете мені скопіювати ці касети?
— Потрібен дозвіл Олега Володимировича.
— Покличте його, будь ласка.
— Ви ж не маєте відео, — здивувався Ткач.
— Завтра матиму, — щільно стулила бліді губи Кулик.
— Зоряно, пережени касети. Зоряно, ти мене чуєш, чи дрімаєш? Учора була не доза?
— Упс, шефе, ображаєте.
— Я тебе ще не ображав по справжньому. У нас не пиячать, у нас — працюють. Це — приватна контора, затям! Хто вранці ще вставлений від учорашнього — нехай на казьонку працює. Упс!
— Мені потрібні адреси цих жінок, — Кулик із ненавистю зиркнула на свою норкову каструлю, повагалася, чи вдягти тут, вирішила: в коридорі.
— Пройдімо до мене. Ось маєте. Це — Оксани Гущі, це Наталії Дохтурової, а у решти адреса проста: міські кладовища, до запитання.