— Не встигла…
— Здрастуйте, — Олег, не скидаючи куртки, заглянув до кімнати.
— Доброго здоров’я.
— Я вас десь бачив.
— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий прокуратури.
— Згадав. Це ви вели справу Зірки Симчич?
— Я.
— Ма, розвантаж харчі і дай нам кави. Весь — увага.
— Маю до вас ділову пропозицію. І прошу цілковитої конфіденційності.
— Ого, прокуратура вже живе в демократичному ритмі, раніше балака була простішою: стій, хто йдьот, руки за голову!
— Однією з тем вашої програми на телебаченні була «Деметра».
— Я можу не відповідати?
— Можете.
— Тоді… Ма, я мушу бігти.
— А пироги?
— Увечері. Вас кудись підкинути?
«Ще бракувало, щоб він побачив дірку на колготках, як же його взутися? Швиденько — ноги в чоботи. І взуття нове куплю. За квартирні гроші».
Перед будинком чекала на них розкішна «ауді».
Олег прочинив дверцята, вмостився сам.
— Ось чому ви не захотіли відповідати на моє запитання щодо «Деметри»… Таку машину купити на журналістську зарплатню… — Кулик глянула на Ткача.
— А я її не купував, — Ткач кермував з двору.
— Вам її подарували.
— Саме так. І не мені особисто, а телепрограмі «А як насправді».
— Власником якої ви є, бо маєте свою продакшн студію для створення телепродукту.
— Вже провели оперативно слідчі дії?
— Авто не «Деметра» подарувала?
— Комерційна таємниця. Вам до прокуратури?
— А ви куди?
Олег пригальмував біля брівки. Вимкнув мотора, обернувся до Кулик. Пальто з колишньою норкою на комірі, немодна норкова таки каструля на голові, бліде обличчя без слідів макіяжу, тонкі губи. Розумні чіпкі очі.
— Гаразд. Ви порушите справу проти «Де метри»?
— Це залежить од вас.
— Я вас недооцінив.
Кулик подала папірця.
— Читайте.
«І ще, окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові нашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б по іншому. Одержав наш Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». А зі мною у «Деметри» обломчик вийшов.
Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на добрі гроші їх розвела».
— Що це? — збентежився.
— Лист Лідії Олійник.
— Знайшлася?
— Я хочу її знайти.
— Звідки лист?
— З Америки.
— Нівроку. Чим можу зарадити? Я справді колись випадково вийшов на «Деметру», що допомагала убогим українським матерям. На неї недоброзичливці звели наклеп, начебто «Деметра» торгує немовлятами за кордоном.
— В Америці?