— Ніяк не називати, слухаєш мої розпорядження і запобігливо киваєш, погоджуючись. І нічого не треба казати. Второпала?
Дженні труснула головою.
— Второпала чи ні? — перепитала матінка.
— Атож, мамо, второпала. Це я киваю…
— Ага, добре, люба моя. Ось бачиш, як швидко ти все хапаєш. Що ж, дівчата, тепер я хочу поглянути на ваш запопадливий вигляд… Так… Чудово… А тепер киваємо. Так… Еге ж… Згори вниз… Дуже добре, геть чисто як у «Шато Мармон».
Не лише Тамару Квінн так збурила присутність в Аврорі Гаррі — все місто лише про нього й балакало. Дехто казав, що в Нью-Йорку він неабияка знаменитість, інші це підтверджували, щоб не здаватися невігласами. Щоправда, Ерні Пінкас, у якого в міській бібліотеці було декілька примірників першого роману Квеберта, заявив, що вперше чує про такого письменника, та, правду кажучи, кого могла цікавити думка фабричного робітника, який нічогісінько не знав про світські кола Нью-Йорка? А головне, всі сходилися на тому, що абихто не поселився б у розкішному будинку в Гусячій бухті, де мешканців не було вже хтозна-відколи.
Другий привід для хвилювання стосувався дівчат на виданні, а часом і їхніх батьків: Гаррі Квеберт був неодружений. Його серце було вільне, а слава, розум, маєток і вельми приваблива зовнішність робили з нього нареченого хоч куди.
В «Кларксі» весь персонал незабаром уторопав, що Дженні Квінн, двадцятичотирирічна білявочка, гарна і чуттєва, колишня очільниця вболівальників аврорівської школи, в захваті від Гаррі. Дженні обслуговувала відвідувачів у будні; лише вона відкрито порушувала інструкцію: жартувала з Гаррі, весь час намагалася заводити з ним балачку, відривала його від праці й ніколи не приносила всіх приправ одразу. Вихідними Дженні не працювала; в суботу приходила Нола.
Із задуми Нолу вивів кухар, який натиснув на службовий дзвоник: грінки для Гаррі були готові. Вона поставила тарілку на тацю, поправила золотаву шпильку в косах і штовхнула кухонні двері, пишаючись собою. Вже два тижні вона була закохана.
Принесла Гаррі замовлення. Люду в «Кларксі» потроху прибувало.
— Смачного, пане Квеберте.
— Називай мене Гаррі…
— Тільки не тут, — прошепотіла вона. — Пані Квінн це не сподобається.
— Її ж немає. Ніхто не дізнається.
Вона показала очима на інших клієнтів і пішла до їхнього столика.
Він проковтнув шматочок грінки і написав на аркушику: субота, 14 червня 1975 року. Він і сам не тямив, що пише; за три тижні, що він прожив тут, йому так і не пощастило почати роман. Жодна ідея, що спадала йому на думку, так ні у що й не втілилася, і що більше він старався, то гірше в нього виходило. Йому здавалося, наче він помалу тоне, відчував, що заразився найстрашнішою недугою, що може спіткати таких людей, як він, — страхом чистого аркуша. З кожним днем його дедалі дужче охоплювала паніка, він навіть засумнівався в правильності свого вибору: він витратив усі свої заощадження, щоб найняти до вересня цей величезний дім на морському узбережжі, справжнісінький письменницький дім, дім його мрії, та чи є сенс корчити з себе письменника, як не знаєш, про що писати? Укладаючи угоду оренди, він вважав свій план бездоганним: задумати добрячий роман і до вересня написати достатньо, щоб запропонувати перші розділи провідним нью-йоркським видавництвам, що будуть у захваті від нього і боротимуться за авторські права. Йому дадуть чималий аванс, і він, забезпечивши своє майбутнє, закінчить книжку і стане зіркою, як завжди і мріяв. Але тепер усі його задуми сходили нанівець: він досі не написав і рядка. Такими темпами йому доведеться восени повернутися до Нью-Йорка без грошей і без книжки, благати директора школи взяти його на роботу і назавжди забути про славу. А як треба буде, доведеться ще і знайти місце нічного сторожа, щоб заощадити хоч трохи грошенят.
Він глянув на Нолу, яка розмовляла про щось із відвідувачами. Вона сяяла. Він почув її сміх і написав:
Нопа. Нола. Нола. Нола. Нола.
Н-О-Л-А. Н-О-Л-А.
Н-О-Л-А. Ті чотири літери перевернули весь його світ. Нола, маленька жінка, яка задурила йому голову, щойно він її побачив. Н-О-Л-А. За два дні після зустрічі на березі він побачив її біля супермаркету; вони разом дійшли головною вулицею до пристані для яхт.
— Усі кажуть, що ви приїхали до Аврори писати книжку, — мовила вона.
— Це правда.
Вона не тямилася від захвату.
— О Гаррі, це чудово! Я вперше бачу справжнього письменника. Мені так багато хочеться у вас запитати…
— Наприклад?
— Як ото люди пишуть?
— Воно саме вдається. В голові крутяться різні думки, а потім перетворюються на фрази і вихлюпуються на папір.
— Ото, мабуть, добре бути письменником!
Він глянув на неї — і просто закохався до нестями.
Н-О-Л-А. Вона сказала, що суботами працює в «Кларксі», і наступної суботи він з раннього ранку вже був там. Цілий день він сидів і дивився на неї, милуючись кожним її рухом. Потім згадав, що їй лише п’ятнадцять, і йому стало соромно: якщо хтось у цьому місті здогадається, які почуття в нього до цієї маленької кельнерки з «Кларксу», у нього будуть неприємності. Тоді, щоб не викликати підозр, він почав приходити снідати у «Кларкс» щодня. Вже понад тиждень він корчив із себе завсідника, вдавав, ніби щодня приходить працювати, просто так, незалежно ні від чого: ніхто не повинен був знати, що по суботах серце його калатає частіше. І щодня, сидячи за робочим столом, на терасі Гусячої бухти і в «Кларксі» він писав лише одне — її ім’я. Н-О-Л-А. Цілі сторінки, аби лиш називати її на ймення, милуватися нею, змальовувати її. Сторінки, що він їх потім видирав і спалював у залізному кошику для паперів. Якщо хтось знайде ті сторінки, йому клямка.
Пополудні, у самісінькому розпалі ланчу, Нолу заступила Мінді; це було незвично. Нола чемно підійшла попрощатися; з нею був чоловік, Гаррі здогадався, що то її батько, превелебний Девід Келлерґан. Він прийшов трохи раніше і випив коло шинквасу шклянку молока з гранатовим соком.
— До побачення, пане Квеберте, — сказала Нола. — На сьогодні я закінчила. Та хочу познайомити вас зі своїм батьком, отцем Келлерґаном.
Гаррі підвівся, й чоловіки приязно потиснули один одному руки.
— То ви і є той славетний письменник, — усміхнувся Келлерґан.
— А ви той самий отець Келлерґан, про якого так багато тут говорять.
Девід Келлерґан звів брови.
— Не звертайте уваги на всі ті балачки. Люди завжди перебільшують.
Нола дістала з кишені афішку і простягнула Гаррі.
— Пане Квеберте, сьогодні в школі концерт із нагоди закінчення навчального року. Тому я й повинна піти раніше. О п’ятій вечора. Прийдете?
— Ноло, — лагідно дорікнув їй батько, — дай спокій бідолашному панові Квеберту. Що йому робити там, скажи на милість?
— Це буде так гарно! — захоплено вигукнула вона.
Гаррі подякував Нолі за те запрошення й попрощався.
Він дивився крізь вітрину їй услід, аж вона звернула за ріг, а потім повернувся до Гусячої бухти і знову поринув у свої нотатки.
Друга година дня. Н-О-Л-А. Він просидів за письмовим столом дві години, та не написав жодного рядка, бо не міг відірвати погляду від годинника. Йому не можна йти до школи — туди йому зась. Та попри всі мури і в’язниці, він усе одно хотів бути з нею: його тіло скніло в Гусячій бухті, та дух танцював на березі з Нолою. Третя година. Четверта. Він вчепився в ручку, щоб не підвестися. Їй п’ятнадцять років, таке кохання йому заборонене. Н-О-Л-А.
За десять до п’ятої Гаррі у вишуканому темному костюмі ввійшов до шкільної актової зали. Там голки не можна було пропхнути: на концерт зібралося все місто. Пробираючись поміж рядами, він не міг позбутися відчуття, що батьки учнів дивляться на нього і наче кажуть: «А ми знаємо, чому ти тут». Йому стало страшенно незручно, він сів у перше-ліпше крісло і сповз нижче, щоб його ніхто не побачив.
Розпочалися урочистості; спершу виступив препоганий хор. Потім був духовий ансамбль, теж не ліпший, зоряні танцівниці без блиску, бездушна гра в чотири руки і безголосі співачки. Потім світло погасло; прожектор висвітив на сцені яскраве кружало. І вийшла вона, в блакитній сукні з лелітками, що бризкала тисячами іскор. Зала затихла; вона вмостилася на високому стільці, поправила пришпильку і підсунула ближче мікрофон, що стояв перед нею. Потім чарівливо всміхнулася глядачам, взяла до рук гітару і раптом заспівала Can't Help Falling in Love with You[8] у власному аранжуванні.
Публіка сиділа, роззявивши роти; і тієї миті Гаррі збагнув, що доля, скерувавши його до Аврори, провадила до Ноли Келлерґан, найфантастичнішої дівчини, що він зустрічав у своєму житті й якої не зустріне більше ніколи. Може, його доля не в тому, щоб бути письменником, а в тому, щоб його кохала ця неймовірна юна жінка; хіба може бути прекрасніша доля? Все це так його зворушило, що наприкінці виступу, коли вибухнули оплески, він підвівся і пішов собі. Хутчій повернувся до Гусячої бухти, сів на терасі й, попиваючи віскі, заходився нестямно писати: Н-О-Л-А, Н-О-Л-А, Н-О-Л-А. Він не знав, що вдіяти. Поїхати з Аврори? А куди? Назад у нью-йоркський рейвах? Він найняв цей будинок на чотири місяці й половину вже заплатив. Він приїхав писати книжку, і він повинен її написати. Він мусить зібратися на дусі й поводитись, як письменник.
Коли від писанини заболіла рука, а од віскі голова пішла обертом, він спустився до берега і, притулившись у відчаї до високої скелі, почав споглядати обрій. Аж позаду пролунали кроки.
— Гаррі? Гаррі, що сталося?
То була Нола, в отій своїй блакитній сукні. Вона кинулася до нього і впала навколішки у пісок.
— Боже мій, Гаррі! Вам недобре?
— Що… що ти тут робиш? — замість відповіді запитав він.
— Я чекала вас після концерту. Я бачила, як ви підвелися і пішли, під час оплесків, і не могла вас знайти. Я хвилювалася… Чому ви так швидко пішли?
— Ноло, тобі не можна тут залишатися.
— Чому?
— Тому що я напився. Тобто я хочу сказати, що я напідпитку. Тепер шкодую. Якби я знав, що ти прийдеш, то я не пив би.
— Гаррі, чому ви напилися? Ви такий сумний…
— Мені самотньо. Мені так самотньо.
Вона притулилася до нього і глянула йому просто у вічі пронизливим, сяйливим поглядом.
— Ох, Гаррі, таж довкола вас так багато людей!
— Мене вбиває самотність, Ноло.
— То я буду з вами.
— Тобі не можна…
— А мені хочеться. Якщо тільки я вам не заважаю.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— Гаррі, чому всі письменники такі самотні? Гемінґвей, Мелвілл… Це ж найсамотніші люди на світі!
— Хтозна, чи всі письменники самотні, чи, може, вони від самотності й пишуть…
— А чому всі письменники вкорочують собі віку?
— Вкорочують собі віку не всі письменники. Лише ті, що їхніх книг ніхто не читає.
— Я прочитала вашу книжку. Взяла в міській бібліотеці й прочитала за однісіньку ніч! Вона мені так сподобалася! Ви дуже великий письменник, Гаррі! Гаррі… сьогодні ввечері я співала для вас. Ту пісню я співала для вас!
Він усміхнувся і глянув на неї. Вона з безмежною ніжністю провела долонею по його волоссю і повторила:
— Ви дуже великий письменник, Гаррі. Ви не повинні почуватися самотнім. Я тут, поруч із вами.
25. Про Нолу
— Гаррі, а як, по суті, стати письменником?
— Треба ніколи не відступати. Знаєте, Маркусе, свобода, прагнення свободи, — це війна з самим собою. Ми живемо в суспільстві сумирних офісних овець, і щоб витягти себе з цього болота, треба боротися і з собою, і з усім світом. Свобода — це боротьба щохвилини, якої ми майже не усвідомлюємо. Я ніколи не здамся.
Маленькі містечка в американській глушині мають той ґандж, що в них є тільки залоги пожежників-добровольців, які тямлять у своєму ділі набагато менше, ніж фахівці. Тому ввечері 20 червня 2008 року, коли я дивився, як полум’я, вириваючись із корвета, охоплює гараж-прикалабок, між моїм дзвінком у рятувальну службу та її приїздом у Гусячу бухту минуло досить чимало часу. Дім уцілів лише дивом — хоч, на думку командира аврорівських пожежників, дивом було передовсім те, що гараж був розташований в окремій споруді, що й дало змогу хутко локалізувати полум’я.
Поки в Гусячій бухті метушилися полісмени й пожежники, приїхав Тревіс Довн, якого теж викликали на ґвалт.
— Маркусе, ти не поранений? — запитав він, кинувшись до мене.
— Ні, зі мною все гаразд, тільки дім замалим не згорів…
— Що сталося?
— Я повертався з пляжу Ґранд-біч і, звернувши до хати, побачив людину, яка тікала у ліс. А потім це полум’я…
— Ти встиг ту людину впізнати?
— Ні, все сталося занадто швидко…
Раптом нас гукнув працівник поліції, який прибув на місце разом із пожежною залогою. Оглядаючи дім знадвору, він знайшов під дверми лист. Там було написано:
«Ґольдмане, повертайся додому».
— Оце лихо! Вчора я такий самий отримав.
— Такий самий? І де він був? — запитав Тревіс.
— На моїй тачці. Я зайшов хвилин на десять до крамниці, а як повернувся, під двірником було це послання.
— Гадаєш, тебе хтось переслідує?
— Я… я не знаю. Досі я не звертав уваги, але що це означає?
— Маркусе, ця пожежа дуже скидається на попередження.
— Попередження? Кому і про що мене попереджати?
— Либонь, комусь не подобається твоя присутність в Аврорі. Всі знають, що ти ставиш забагато запитань…
— То й що? Хтось боїться, що я можу щось довідатися про Нолу?
— Можливо. Принаймні мені це не подобається. Справа кепська. Я залишу тут патруль на ніч.
— Не треба ніякого патруля. Якщо цей чоловік мене шукає, нехай приходить: я зустріну його.
— Охолонь, Маркусе. Хочеш ти чи ні, тут уночі чергуватиме патруль. Якщо я маю рацію, й це попередження, то незабаром слід чекати й на інші дії. Треба пильнувати.
Наступного дня я вдосвіта подався до в’язниці й розповів Гаррі про цю подію.
— «Ґольдмане, повертайся додому»? — перепитав він, коли я розповів про лист.
— Саме так. Надруковано на комп’ютері.
— Що вчинила поліція?
— Приїхав Тревіс Довн. Забрав лист, сказав, що віддасть на аналіз. Вважає, це попередження. Може, хто не бажає, щоб я й надалі копирсався в цій справі. Хтось, хто бачить у вас ідеального винуватця й не хоче, щоб я пхав носа, куди не слід.
— Може, той, хто вбив Нолу і Дебору Купер?
— Може.
Вигляд у Гаррі був серйозний.
— Рот сказав, що найближчого вівторка я постану перед Великим журі. Жменькою добропорядних громадян, які розглянуть мою справу і вирішать, наскільки обґрунтовані обвинувачення. Судячи з усього, Велике журі завжди на боці прокурора… Це якийсь жах, Маркусе, щодня мені здається, що я дедалі дуже грузну в цій справі. Втрачаю ґрунт під ногами. Спершу мене забирають, і я кажу собі, що це помилка, за кілька годин усе владнається, а потім я опиняюся тут, під арештом, аж до самого процесу, який бозна-коли ще буде, і мені загрожує смертна кара. Смертна кара, Маркусе! Я весь час про це думаю. Мені страшно.
Я й сам бачив, що Гаррі марніє. Він сидів у в’язниці трохи більше тижня, і було зрозуміло, що він не протримається й місяця.
— Гаррі, ми незабаром витягнемо вас відціля. Ми розкриємо це вбивство. Рот — пречудовий адвокат, не втрачайте надії. Може, продовжите вашу історію? Розкажіть мені про Нолу, з того місця, де ми зупинилися. Що було потім?
— Після чого?
— Після сцени на пляжі. Коли тієї суботи, після шкільного концерту, Нола прийшла до вас і сказала, що ви не повинні почуватися самотньо.
Сказавши те, я поставив на столі плеєр і ввімкнув його. Гаррі мляво всміхнувся.
— Ви хороший хлопчина, Маркусе. Адже це і було найважливіше: Нола приходить на берег і каже, щоб я не почувався самотнім, що вона тут заради мене… По суті, я завжди був самотньою людиною, а тут стало інакше. З Нолою я почувався немовби частиною цілого, того цілого, яке ми становили разом. Коли її не було поруч, у мені утворювалася порожнеча, я ніколи доти не зазнавав такого відчуття нестачі: наче відтоді, як вона увійшла в моє життя, вся моя світобудова без неї йшла шкереберть. Я знав, що в ній моє щастя, та розумів, що в нас із нею все складатиметься надзвичайно важко. Втім, першою моєю спонукою було приборкати свої почуття: ми не могли бути разом. Тієї суботи ми ще трохи постояли на березі, а потім я сказав, що вже пізно, що їй треба додому, поки батьки не почали хвилюватися, і вона послухалася мене. І пішла собі. Йшла берегом, а я дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться бодай раз і помахає мені рукою. Н-О-Л-А. Та мені будь-що треба було викинути її з голови… Тож увесь наступний тиждень я, щоб забути її, намагався зблизитися з Дженні, з тією самою Дженні, яка зараз власниця «Кларксу».