— Сержанте, ви одружений? Здуріти можна, ви такий огидний, що я присягнувся б, що ви самотній.
Він втягнув голову в подвійне підборіддя і гаркнув:
— Що вам треба, дідько б вас ухопив?
— Зрозуміти.
— Нічого собі!
— Та знаю.
— Може, нехай таки поліція розбереться?
— Мені потрібна інформація, сержанте. Полюбляю бути обізнаним у всьому, недуга в мене така. Тривожний розлад, усе мушу тримати під контролем.
— То тримайте під контролем самого себе!
— Ми можемо зайти у ваш кабінет?
— Ні.
— Скажіть, Нола справді загинула в п’ятнадцять років?
— Так. Аналіз кісток це підтвердив.
— То викрадення і вбивство сталися одночасно?
— Так.
— А ота торбинка… Чому її закопали з торбинкою?
— Хтозна.
— А якщо в неї була торбинка, то можна вважати, що вона втекла з дому?
— Якщо готуватися до втечі, то можна було б і одяг туди покласти, еге ж?
— Ваша правда.
— А там була тільки та книжка.
— Одне очко на вашу користь, — сказав я. — Вражений вашою пильністю. Але ця торбинка…
Він урвав мої міркування.
— Лихий сіпнув мене тоді за язика розповісти вам про ту торбу. Хтозна, що зі мною сталося…
— Я теж дивуюся.
— Либонь, пожалів. Еге ж, дивлюся на вас, а воно стоїть таке перелякане, черевики в багні…
— Дякую. А можна ще запитання: що ви можете сказати про розтин? До речі, стосовно скелета кажуть «розтин»?
— А хіба я знаю?
— А може, ліпше сказати «судово-медична експертиза»?
— Та начхати мені на терміни. Одне можу сказати з певністю: їй розтрощили череп! Бах, бах — і розтрощили!
Він замахав руками, наче орудував биткою.
— То її забили битками? — запитав я.
— Та хіба я знаю!
— Жінка це? Чоловік?
— Що?
— Чи могла жінка завдати таких ударів? Чому обов’язково чоловік?
— Бо тоді був свідок, Дебора Купер, вони бачила на власні очі й однозначно впізнала чоловіка. Гаразд, письменнику, розмову закінчено. Ви надто вже мене розлютили.
— А ви що самі думаєте про цю справу?
Він дістав із гамана родинну світлину.
— У мене дві доньки, письменнику. Чотирнадцять років і сімнадцять. І не уявляю, як би я пережив те, чого зазнав отець Келлерґан. Мені потрібна правда. Правосуддя — не просто сума фактів, а набагато складніша праця. Тож я продовжуватиму розслідування. І якщо знайду докази Квебертової невинності, то, повірте, він вийде на волю. Та якщо він таки винен, то вже будьте певні: я не дам Ротові пошити в дурні журі, бо він великий мастак звільняти злочинців. А це вже ніяке не правосуддя.
Ґегаловудова філософія з манерами розлюченого бугая мені сподобалася.
— По суті, ви непоганий дядько, сержанте. Може, я пригощу вас пиріжками і ми ще побалакаємо?
— Не хочу я пиріжків, мені хочеться, щоб ви вшилися відціля. Мені працювати треба.
— Але ж ви повинні пояснити мені, як провадять розслідування! Бо я не вмію. Що мені треба робити?
— Бувайте, письменнику. Надивився я на вас, на весь тиждень вистачить. А може, й на все життя.
Він не сприймав мене поважно; я розчарувався і вже не наполягав. Простягнув йому руку на прощання, й він мало не розчавив мені пальців своєю лапою; я пішов собі. Та вже надворі, на паркувальному майданчику, почув, як він гукнув: «Письменнику!». Я обернувся і побачив, як він жене на мене мов слон.
— Письменнику, — захекано сказав він, — хорошого поліціянта цікавить не вбивця… А жертва. Ви мусите думати про жертву. Починати треба від самого початку, від того, що було до вбивства. А не з кінця. Ви зосередилися на вбивстві й ідете хибним шляхом. Вам треба зацікавитися жертвою… Запитайте себе, хто така Нола Келлерґан…
— А Дебора Купер?
— Якщо хочете знати мою думку, все обертається округ Ноли. Дебора Купер просто побічна жертва. Шукайте, хто така була Нола, і знайдете її вбивцю, а заразом і вбивцю старенької Купер.
Хто така Нола Келлерґан? Прямуючи до в’язниці штату, я дуже хотів поставити це запитання Гаррі. Він мав кепський вигляд. Видно було, що його хвилює вміст шафки у фітнес-клубі.
— Ви все знайшли? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Так.
— І все спалили?
— Так.
— І рукопис?
— І рукопис.
— Чому ви не сповістили мені, що все зробили? Я мало не вмер від хвилювання! І де ви були ці два дні?
— Розслідував справу. Гаррі, чому скринька була в роздягальні фітнес-клубу?
— Що ж, це вам може видатися дивним… Після вашого приїзду до Аврори, тоді, в березні, я злякався, що скриньку може знайти ще хтось. Подумав, що на неї може натрапити будь-хто — якийсь безцеремонний відвідувач або прибиральниця. І вирішив, що ліпше заховати мої спогади в іншому місці.
— Ви їх заховали? Але ж це свідчить про вашу провину. А рукопис… То були «Початки зла»?
— Так. Найперший варіант.
— Я впізнав текст. Заголовка там, правда, не було…
— Заголовок з’явився згодом.
— Ви хочете сказати, після зникнення Ноли?
— Так, але облишмо цей рукопис, Маркусе. Він проклятий, накликав на мене саме зло, і ось результат: Нола загинула, а я за ґратами.
Якусь хвилю ми мовчки дивилися один на одного. Я поклав на стіл пластиковий пакет із сьогоднішньою посилкою.
— Що це? — запитав Гаррі
Замість відповіді я дістав плеєр з мікрофоном для запису. І поставив перед Гаррі.
— Лихий би вас ухопив, Маркусе, що ви оце творите? Тільки не кажіть, що зберегли цей чортів пристрій…
— Авжеж, Гаррі. Я беріг його мов зіницю ока.
— Заради бога, заберіть його!
— Та не лютуйте, Гаррі…
— А що ви хочете з цим робити?
— Хочу, щоб ви розповіли мені про Нолу, про Аврору, про все. Про літо сімдесят п’ятого, про вашу книжку. Мені треба знати. Мусить же десь ховатися та клята правда.
Він сумно всміхнувся. Я ввімкнув запис, і він почав говорити. Дивне то було видовисько: у кімнаті для побачень із пластиковими столами, де чоловіки зустрічалися з дружинами, а батьки з дітьми, я зустрівся з моїм давнім учителем, і він розповідав мені свою історію.
Того дня повечеряв я рано, повертаючись до Аврори. Мені не хотілося відразу їхати до Гусячої бухти, сидіти самому в тому величезному домі, тому після вечері я подався вздовж узбережжя. Сонце сідало за обрій, океан мерехтів, усе було добре. Я поминув мотель «Морський берег», гай Сайд-Крік, Сайд-Крік-лейн, Гусячу бухту, проїхав Аврору і дістався до берега Ґранд-біч. Підійшов до води, а потім сів на камінні, щоб помилуватися народженням ночі. Вдалечині в дзеркалі хвиль танцювали вогні Аврори; до мене долинав галас чайок, дудоніли імлисті сурми маяків, в кущах довкола мене щебетали соловейки. Я ввімкнув плеєр, і в пітьмі пролунав голос Гаррі:
Знаєте берег Ґранд-біч, Маркусе? Перший пляж Аврори, якщо їхати з Массачусетса. Часом я їду туди, як сідає сонце, і дивлюся на міські вогні. І думаю про все, що сталося там упродовж останніх тридцяти років. На тім березі я зупинився, коли вперше приїхав до Аврори. Це було 20 травня 1975 року. Мені було тридцять чотири. Я прибув із Нью-Йорка, щоб узяти долю в свої руки: покинув усе, звільнився з посади вчителя літератури, зібрав усі свої заощадження і вирішив спробувати себе в ролі письменника, тобто знайти затишну місцину в Новій Англії і написати роман, що про нього мріяв.
Спершу хотів був винайняти дім у Мені, та один агент із нерухомості переконав мене обрати Аврору. Він розповів, що там є дім, про який тільки мріяти можна і який достеменно відповідав тому, що я шукав, а стоїть він у Гусячій бухті. Ледь під'їхавши до будинку, я відразу ж у нього закохався. То було те, що треба, — спокійний, первісний притулок, та й не такий уже віддалений, бо Аврора лише за декілька миль. Місто теж мені сподобалося. Тихо, мирно, дітлахи безтурботно граються на вулицях, рівень злочинності нульовий; куточок із поштової листівки. Дім був дорогий для мене, та агенція з нерухомості погодилася поділити оплату на два рази, і я подумав: якщо витрачати небагато, то зможу викрутитися. І я не помилився, бо те рішення змінило все моє життя: книжка, що я написав того літа, принесла мені багатство і славу.
В Аврорі понад усе мені подобалося те, що я хутко здобув особливий статус: в Нью-Йорку я був лише вчитель літератури і невідомий письменник, а в Аврорі — Гаррі Квеберт, письменник із Нью-Йорка, який приїхав сюди писати новий роман. Знаєте, Маркусе, ця ваша шкільна історія з Неперевершеним, коли ви, задля того, щоб бути на першому місці, всіляко ухилялися зіставлень із іншими людьми, — так ось, те саме сталося тут зі мною. Я був молодий, упевнений в собі, елегантний, привабливий, показний, освічений, та ще й поселився в чудовому маєтку, в Гусячій бухті.
Поки мешканці міста не знали мого імені, про мої успіхи вони судили з того, як я поводився і в якій оселі жив. Цього було доста: всі подумали собі, що я — нью-йоркська зірка, і я враз там зробився знаменитістю. В Нью-Йорку мене не цінували як письменника, зате відразу оцінили в Аврорі. Я подарував міській бібліотеці декілька примірників першої книжки, що взяв їх із собою, й, уявіть собі, цей жалюгідний стос аркушів, на який у Нью-Йорку ніхто й дивитися не хотів, в Аврорі у всіх викликав неабиякий захват. Це було 1975 року, задовго до інтернету й решти передових технологій, в малесенькому містечку штату Нью-Гемпшир, що шукало сенс свого існування і здобуло в моїй особі зірку місцевого масштабу, про яку завжди мріяло.
*
До Гусячої бухти я повернувся десь об одинадцятій вечора. Звернувши на посипану жорствою дорогу, що вела до хати, раптом угледів у світлі фар чоловіка в масці, який притьмом побіг до лісу. Я загальмував і, заволавши, виліз із автівки, маючи намір наздогнати зловмисника. Аж погляд мій упав на яскраве світло коло будинку: там щось палало. Я побіг перевірити і побачив, що «корвет» Гаррі горить мов свічка. Полум’я гоготіло, в небо здіймався стовп чорного диму. Я гукав на поміч, та не було кого гукати. Довкола був лише ліс. Шиби «корвета» луснули від високої температури, метал уже коробило, й полум’яні омахи, що спалахнули з подвійною силою, лизнули стіни гаража. Я нічого не міг удіяти. Маєток палав.
26. Н-О-Л-А
(Аврора, Нью-Гемпшир, субота, 14 червня 1975 року)
— Письменники, Маркусе, такі вразливі тому, що можуть зазнавати двох видів любовних мук; тобто вдвічі більше, ніж усі нормальні люди, — мук від кохання й мук від книжки. Писати книжку — все одно що когось кохати: це може завдавати неабиякого болю.
Службова інструкція
ДО УВАГИ ПЕРСОНАЛУ!
Як ви всі помітили, в нашому закладі вже з тиждень щодня снідає Гаррі Квеберт. Пан Квеберт — великий нью-йоркський письменник, йому треба приділяти особливу увагу. Всі його потреби задовольняти дуже тактовно. В жодному разі не турбувати.
Столик номер 17 зарезервовано за ним аж до нових розпоряджень. Він має бути завжди для нього вільний.
Тамара Квінн
Рівновагу порушила пляшка з кленовим сиропом. Щойно вона поставила її на тацю, як та похитнулася; намагаючись її підхопити, вона сама заточилася і разом із тацею з гуркотом полетіла додолу.
Гаррі перехилився через шинквас.
— Ноло, з вами все гаразд?
Вона підвелася, трохи приголомшена.
— Авжеж, я…
Десь із хвилю вони дивилися на масштаби катастрофи — і обоє розреготалися.
— Не смійтеся, Гаррі, — нарешті лагідно сказала йому Нола. — Якщо пані Квінн дізнається, що я знову впустила тацю, то мені перепаде на горіхи.
Він обійшов шинквас і, присівши, заходився допомагати їй вибирати шкло з місива гірчиці, майонезу, кетчупу, кленового сиропу, масла, солі та цукру.
— Що за халепа, — мовив він, — хтось може мені пояснити, чому останній тиждень мені з кожним замовленням приносять одразу всі приправи, що є?
— А це через інструкцію, — відказала Нола.
— Інструкцію?
Вона кивнула на приліплений за шинквасом аркуш. Гаррі підвівся, взяв його і заходився читати вголос.
— Ох, Гаррі, що це ви робите? Та ви з глузду з’їхали! Якщо пані Квінн взнає…
— Не бійся, ще ж нікого нема.
Сьома ранку; в «Кларксі» було ще безлюдно.
— А що це за інструкція?
— Пані Квінн дала розпорядження.
— Кому?
— Всьому персоналові.
Їхню балачку урвала поява перших відвідувачів; Гаррі відразу ж повернувся до свого столу, а Нола хутко взялася до своїх обов’язків.
— Зараз принесу вам інші грінки, пане Квеберте, — урочисто виголосила вона і зникла в кухні.
За дверми вона ще мить постояла в задумі й усміхнулася сама до себе: вона любила його. Від тієї першої зустрічі на березі моря, два тижні тому, від тієї чудесної дощової днини, коли вона випадково пішла прогулятися біля Гусячої бухти, вона його кохала. Вона це знала. Почуття не було схоже ні на що інше, воно не обманювало: вона почувалася іншою, щасливішою, дні здавалися їй прекраснішими. А головне, коли він був тут, серце її калатало гучніше.
Після сцени на березі вони бачилися двічі: біля супермаркету на головній вулиці, а потім у «Кларксі», де вона суботами працювала кельнеркою. І з кожною зустріччю поміж ними відбувалося щось особливе. Відтоді у нього з’явилася звичка щодня приходити в «Кларкс», щоб писати; саме тому Тамара Квінн, власниця ресторанчика, три дні тому, надвечір, влаштувала термінові збори своїх «дівчат» — так вона називала кельнерок, — і виголосила їм оту службову інструкцію.
— Дівчата, — сказала вона, вишикувавши їх немов на параді, — за останній тиждень ви всі, звісно, помітили, що великий нью-йоркський письменник Гаррі Квеберт ходить сюди щодня; мабуть, він знайшов у нас усі ознаки витонченості та якості, притаманні найкращим закладам Східного узбережжя. «Кларкс» — заклад найвищого рівня; ми зобов’язані виправдовувати очікування найвимогливіших клієнтів. А оскільки у декотрих із вас мізки в зародковому стані, я написала службову інструкцію, щоб ви пам’ятали, як належить обслуговувати пана Квеберта. Ви повинні читати її, перечитувати і вивчити напам’ять! Я проситиму вас її повторювати, до того ж — без попередження. Висітиме вона в кухні й за шинквасом.
Після цього Тамара Квінн виклала свої вказівки: головне, це не турбувати пана Квеберта, бо йому треба думати. Докладати всіх зусиль, щоб він почувався як удома. Статистика його передніших відвідин «Кларксу» свідчить про те, що він замовляє тільки каву, тож як він приходить, подавати йому каву й більш нічого. Якщо йому треба буде ще щось, якщо пан Квеберт голодний, він сам замовить. Не набридати йому, не пропонувати додаткових страв, як ото іншим клієнтам. Якщо він замовить їжу, приносити всі приправи, щоб йому не доводилося вимагати їх окремо: гірчицю, кетчуп, майонез, перець, сіль, масло, цукор, кленовий сироп. Великі письменники не повинні відволікатися на приправи: їхній розум має бути вільний, щоб спокійно творити. Може, книжка, що він пише, ті нотатки, що він їх робить, годинами сидячи за тим столом, це пролог до геніального шедевра, й незабаром про їхній генделик говоритиме вся країна. В мріях Тамара Квінн уже бачила, як книжка прославить її ресторан: тоді в неї з’являться грошенята й вона відкриє ще один заклад у Конкорді, а потім у Бостоні, Нью-Йорку й у всіх великих містах узбережжя, аж до самісінької Флориди.
Одній кельнерці, Мінді, потрібні були додаткові пояснення.
— Але ж, пані Квінн, як нам знати, що пан Квеберт нічого не хоче, крім чорної кави?
— Це знаю я. І край. У найкращих ресторанах важливим клієнтам немає потреби робити замовлення: персонал знає їхні звички. Чи ми — найліпший ресторан?
— Авжеж, пані Квінн, — хором відказали дівчата.
— Авжеж, матусю, — вигукнула Дженні, її донька.
— Щоб ти більше не називала мене тут матусею, — звеліла Тамара. — Це надто вже нагадує сільський шинок.
— А як мені тебе називати? — запитала Дженні.