— Та вони дурні, ті люди!
Він зареготав і кількома штрихами змалював її розгніване личко. Вона знову пригорнулася до нього, і він здався. Разом вони дивились, як чайки сваряться за кусники хліба.
Вони зважилися на цю мандрівку кілька днів тому. Він чекав на неї неподалік від її будинку, після школи. Біля зупинки шкільного автобуса. Угледівши його, вона здивувалася і дуже зраділа.
— Гаррі, що ви тут робите?
— Їй-богу, сам не знаю. Але я хотів тебе побачити. Я… Знаєш, Ноло, я трохи подумав про твою пропозицію…
— Побути вдвох, без нікого?
— Ага. Я подумав, що ми можемо кудись податися цими вихідними. Недалеко. До Рокленда, наприклад. Туди, де нас ніхто не знає. Щоб почуватися вільніше. Якщо ти хочеш, звісно.
— Ой, Гаррі, це було б чудово! Тільки їхати треба в суботу, мені не можна пропускати недільної відправи.
— Тоді в суботу. Ти можеш звільнитися?
— Авжеж! Відпрошуся в пані Квінн. І придумаю, що сказати батькам. Не турбуйтеся.
Вона придумає, що сказати батькам. Коли вона вимовила ту фразу, він запитав себе, чому це йому забаглося закохатися в це юне дівча. І зараз, на пляжі в Рокленді, він думав про них.
— Гаррі, про що ви думаєте? — запитала Нола, так само пригортаючись до нього.
— Про те, що ми з тобою коїмо.
— А що в цім недоброго?
— Ти й сама чудово це знаєш. А може, й не знаєш. Що ти сказала батькам?
— Вони думають, ніби я з подругою, Ненсі, і що ми вдосвіта поїхали кататися на човні батька Тедді Банста, її друга.
— А Ненсі де?
— Катається на човні з Тедді. Удвох. Вона сказала, що я з ними, щоб батьки Тедді відпустили поплавати їх самих.
— Отож її мати думає, ніби вона з тобою, а твоя — що ти з Ненсі. І якщо вони одна одній зателефонують, усе це підтвердиться.
— Авжеж. Бездоганний план. Мені треба повернутися до восьмої вечора, ми встигнемо потанцювати? Мені так хочеться з вами потанцювати.
Дженні приїхала до Гусячої бухти о третій пополудні. Поставивши авто перед будинком, вона побачила, що чорного «шевроле» коло хати немає. Певне, Гаррі кудись подався. Вона все-таки подзвонила в двері: як і слід було чекати, ніхто не відчинив. Вона обійшла дім, щоб перевірити, — може, він на терасі, — але й там нікого не було. Врешті вона вирішила зайти до хати. Певне, Гаррі поїхав прогулятися. Він багато працював останнім часом, йому треба було розвіятися. Звісно, він буде щасливий, коли, повернувшись, побачить на столі ці смаколики: сандвічі з телятиною, яйця, сир, овочі кубиками з підливою на травах — її винахід, шматок торта і соковиті фрукти.
Дженні вперше бачила цей дім зсередини. І подумала, що тут усе чудово. Просторо, красиве оздоблення; сволоки, що виступають на стелі, великі книжкові шафи попід стінами, лакований паркет і величезні вікна на всю стіну з панорамним видом на океан. Мимоволі вона уявила собі, як живе тут із Гаррі: влітку вони снідатимуть на терасі, взимку — в теплі, біля каміна у вітальні, й він читатиме їй уривки зі свого нового роману. Нащо їхати до Нью-Йорка? Вони й тут будуть щасливі удвох. Їм нічого не треба буде, крім них самих. Вона розклала їжу на столі в їдальні, розставила знайдений у креденсі посуд, а потім сіла в фотель і почала чекати. Нехай це буде сюрприз для нього.
Вона чекала годину. Куди ж він оце подівся? Стало нудно, і вона вирішила зазирнути до інших кімнат. Перші двері провадили до кабінету на першому поверсі. Там було тісно, але зручно: шафа, секретер з ебенового дерева, книжкові полиці на стіні й широкий дерев’яний пюпітр, завалений папером і ручками. Ось де він працює! Вона підійшла до пюпітра, просто так, бодай оком кинути. Не хотіла вона потайці читати його твір, не хотіла обманути його довіру, просто їй кортіло побачити, що він цілими днями пише там про неї. Була певна свого права. Взяла зі стосу верхню сторінку і прочитала, відчуваючи, як калатає її серце. Перші рядки покреслено й заквецяно чорним фломастером, тому прочитати нічого не можна. Та нижче чітко написано:
«Я ходжу в „Кларкс“ лише задля того, щоб побачити її. Я ходжу туди лише задля того, щоб бути поруч із нею. Вона — все, про що я мрію. Вона живе в мені. Я ошалів. Я не маю права. Мені не можна. Мені не можна туди ходити, не можна навіть залишатися в цьому місті: я повинен поїхати відціля, втекти і ніколи не повертатися. Я не маю права кохати її, це заборонено. Може, я збожеволів?»
Сяючи від щастя, Дженні поцілувала той аркуш і притулила його до грудей. Потім закружляла і голосно вигукнула: «Гаррі, коханий, ви не збожеволіли! Я теж вас кохаю, і ви маєте на мене всі права на світі! Не втікайте, любий мій! Я так вас кохаю!» У захваті від свого відкриття, вона хутко поклала аркуш на пюпітр, щоб її не застукали на гарячому, і відразу повернулася до вітальні. Вляглася на тахті, задерла спідницю, щоб видно було стегна, і порозстібала ґудзики, оголивши груди. Ніхто ніколи не писав їй нічого прекраснішого. Коли він повернеться, вона віддасться йому. Подарує йому свою цноту.
Тієї ж таки хвилини Девід Келлерґан зайшов у «Кларкс», сів за шинквасом і, як завше, замовив велику шклянку теплого молока з гранатовим сиропом.
— Вашої доньки сьогодні немає, отче, — сказала Тамара, наливаючи йому молока. — Вона відпросилася.
— Знаю, пані Квінн. Вона на морі, з друзями. Поїхала удосвіта. Я пропонував її завезти, та вона відмовилася, звеліла мені відпочивати, поспати довше. Таке втішне дівча.
— Ваша правда, отче. Я дуже задоволена нею.
Девід Келлерґан усміхнувся; Тамара на мить затримала погляд на куцому життєрадісному дядечкові з добрим обличчям і в круглих окулярах. Років п’ятдесят, худий, на вигляд радше тендітний, він одначе випромінював величезну силу. Розмовляв завжди спокійно і зважено, ніколи не підвищував голосу. Вона дуже його поважала, втім, як і всі мешканці містечка. Дочка схожа була на нього: ніжна,ичемна, послужлива і привітна. Добрі люди були Девід і Нола Келлерґан; справжні американці й істинні християни. Їх дуже любили в Аврорі.
— Скільки ви живете в нас, панотче? — запитала Тамара Квінн. — У мене таке враження, ніби ви завжди були тут.
— Незабаром шість років, пані Квінн. Чудових шість років.
Панотець окинув поглядом залу і, як завсідник, одразу помітив, що столик номер 17 порожній.
— Ти ба, письменника теж немає? Таке нечасто буває, еге ж?
— Сьогодні нема. Знаєте, він такий приємний чоловік.
— Мені він теж дуже подобається. Я тут його і здибав. Він люб’язно погодився прийти до школи на концерт із нагоди закінчення навчального року. Мені хочеться, щоб він став нашим парафіянином. Нам потрібні відомі особи, щоб розворушити це місто.
Тут Тамара згадала про доньку і, не втерпівши, з легенькою усмішкою поділилася великою новиною.
— Тільки нікому не кажіть, отче: поміж ним і моєю Дженні вже щось накльовується.
Девід Келлерґан усміхнувся і ковтнув молока з грантовим сиропом.
У Рокленді шоста година. На терасі кав’ярні Гаррі з Нолою попивали фруктовий сік, розімлівши від сонця. Нола просила, щоб Гаррі розповів їй про своє нью-йоркське життя. Їй кортіло знати все.
— Розкажіть мені про все, розкажіть, що означає там бути зіркою.
Він знав, що вона уявляє собі всуціль коктейльне та тістечкове життя, але що міг він їй сказати? Що він геть не той, ким його уявляють в Аврорі? Що в Нью-Йорку його ніхто не знає? Що перша його книжка лишилася непомічена, а сам він досі був скромним шкільним учителем? Що в нього майже нема грошей, бо всі свої заощадження він вгилив в оренду Гусячої бухти? Що він нічого не може тепер написати? Що він самозванець? Що пишний Гаррі Квеберт, відомий письменник, який мешкає в розкішній кам’яниці на морському березі й день при дні пише в ресторані, існуватиме лише одне літо? Що ж, він не міг сказати їй правди: це майже напевно означало втратити її. І він вирішив вигадувати, грати до кінця роль свого життя — роль обдарованого, шанованого митця, що втомився від червоних доріжок і нью-йоркської метушні й приїхав у маленьке містечко Нью-Гемпширу, щоб дати пільгу своєму змореному генієві.
— Вам так пощастило, Гаррі, — захоплено вигукнула вона, вислухавши його розповідь. — У вас таке цікаве життя! Часом мені хочеться полинути в небо й опинитися далеко звідси, далеко від Аврори. Знаєте, я тут задихаюся. Мої батьки — тяжкі люди. Тато хороший, та він церковник, у нього свої дивацтва. А матінка така сувора зі мною! Наче ніколи не була молодою. Та ще цей храм по неділях, він мені вже в печінках сидить! Не знаю, чи вірю я в Бога. Гаррі, а ви вірите в Бога? Якщо так, то я теж віритиму.
— Не знаю, Ноло. Тепер уже не знаю.
— Мама каже, ми повинні вірити в Бога, а то він нас покарає. Часом я собі думаю, що як сумніваєшся, то ліпше чесно зізнатися в цьому.
— Загалом, — сказав Гаррі, — єдиний, хто знає, існує Бог чи ні, — це сам Бог.
Вона зареготала. Простодушним, невинним сміхом. Потім узяла його за руку і запитала:
— А людина має право не любити своєї матері?
— Гадаю, має. Любов — це не обов’язок.
— Але ж це є і в десяти заповідях. Полюби своїх батьків. Четверта чи п’ята заповідь, не пам’ятаю вже. А перша заповідь — це вірити в Бога. Тож якщо я не вірю в Бога, я й свою матір не мушу любити, еге ж? Вона така сувора. Часом замикає мене в кімнаті, каже, що я розбещена. Я не розбещена, просто мені хочеться бути вільною. Хочеться мати право трохи помріяти. Божечку, вже шоста година! Мені так хочеться, щоб час зупинився. Пора їхати додому, а ми навіть потанцювати не встигли.
— Ми ще потанцюємо, Ноло. Потанцюємо. В нас усе життя попереду.
О восьмій вечора Дженні раптом прокинулася. Вона чекала, та так і заснула на тахті. А сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Настав вечір. Вона лежала на дивані, тяжко дихаючи, з рота бігла цівка слини. Вона хутко наділа трусики, сховала груди, зібрала швиденько свої харчі й, палаючи від сорому, подалася з Гусячої бухти.
За декілька хвилин по тому вони в’їхали до Аврори. Гаррі зупинився на маленькій припортовій вуличці, де Нола мала зустрітися зі своєю подругою Ненсі, щоб повернутися додому разом із нею. Вони трохи посиділи в авто. Вулиця була порожня, день згасав. Нола дістала з сумочки згорток.
— Що це? — запитав Гаррі.
— Розгорніть. Це подарунок вам. Я знайшла його в тій крамничці у середмісті, там, де ми пили сік. Це на згадку, щоб ви ніколи не забували цієї чудесної днини.
Він розгорнув папір. Усередині було блакитне бляшане пуделко з написом: «На згадку про Рокленд. Мен».
— Це для сухого хліба, — пояснила Нола. — Щоб ви вдома годували чайок. Треба годувати чайок, це дуже важливо.
— Дякую. Обіцяю, що завжди годуватиму чайок.
— А тепер скажіть мені щось утішне, Гаррі. Скажіть, що я ваша люба Нола.
— Люба Нола…
Вона всміхнулася і нахилилася до нього, щоб поцілувати. Раптом він відсахнувся.
— Ноло, — різко мовив він, — це неможливо.
— Так? Але чому?
— Ми з тобою — це занадто складно.
— Що тут складного?
— Все, Ноло, геть усе. Тепер іди, тобі треба зустрітися з подругою, вже пізно. Я… я гадаю, нам не варто більше бачитися.
Він рвучко вийшов, щоб відчинити їй дверцята. Нехай вона хутчіш іде відціля; так тяжко було не сказати, що він її кохає.
*
— То те пуделко з хлібом у кухні — це пам’ять про день у Рокленді? — запитав я.
— Авжеж, Маркусе. Я годую чайок, бо про це мене попросила Нола.
— А що було після Рокленда?
— То був такий чудесний день, аж я перелякався. Все було прекрасно, але занадто вже складно. То я вирішив, що повинен покинути Нолу і зосередитися на іншій дівчині. На тій дівчині, яку я мав право кохати. Здогадалися, на якій?
— На Дженні.
— Так ото ж.
— Та й що?
— Розповім іншим разом, Маркусе. Ми довго балакали, я зморився.
— Авжеж, розумію.
Я вимкнув плеєр.
24. День незалежності
— Станьте в бойову стійку Маркусе.
— У бойову стійку?
— Еге. Та ставайте ж! Зведіть кулаки, правильно поставте ноги, приготуйтеся до бою. Що відчуваєте?
— Я… я відчуваю, що готовий до всього.
— Чудово. Бачте, писання дуже схоже на бокс. Стаєш у бойову стійку, зважуєшся почати двобій, зводиш кулаки і кидаєшся на супротивника. З книжкою все відбувається так само. Книжка — це бій.
— Припиняй уже те своє розслідування, Маркусе.
То були перші слова, що сказала мені Дженні, коли я ввійшов до «Кларксу» побачитися з нею й побалакати про її стосунки з Гаррі 1975 року.
Про пожежу в Гусячій бухті розповідало місцеве телебачення, й новина потроху розходилася.
— Чому це я маю його припиняти?
— Тому що я дуже хвилююся за тебе. Не до душі мені всі ці історії… — в її голосі звучала материнська ніжність. — Починається з пожежі, а закінчується бозна-чим.
— Я не поїду з цього міста, аж поки збагну, що тут сталося тридцять три роки тому.
— Ти неможливий, Маркусе! Справжнісінький упертий віслюк, геть-чисто, як ото Гаррі!
— Як на мене, це комплімент.
Вона всміхнулася.
— Гаразд, чим я можу тобі допомогти?
— Мені хочеться трохи поговорити. Можемо піти погуляти, як хочеш.
Вона покинула «Кларкс» на одну з дівчат, ми спустилися до пристані й сіли на лавці, обличчям до океану. Я дивився на цю жінку, якій, за моїми підрахунками, було п’ятдесят сім років, пошарпану життям, худу, з вичахлими рисами обличчя й запалими очима, і намагався уявити її такою, як змальовував Гаррі — гожою пишною білявочкою, шкільною королевою краси. Раптом вона запитала:
— Маркусе… як це воно?
— Що саме?
— Слава.
— Боляче. Приємно, але часом боляче.
— Пам’ятаю, як ти був студентом, ви з Гаррі приходили у «Кларкс» попрацювати з твоїми текстами. Він змушував тебе працювати, і ти гарував як чорний віл. Ви годинами сиділи за столом, перечитували, креслили, починали все наново. Пам’ятаю, як ти приїздив сюди. Вас із Гаррі бачили під час ранкових пробіжок, іще вдосвіта, з цією його залізною дисципліною. Знаєш, коли ти був тут, він увесь аж сяяв. Він сам на себе був не схожий. І всі знали, що ти незабаром приїдеш, бо він всім про це казав за багато днів. Знай повторював: «Я вам казав, що за тиждень до мене приїде Маркус? О, це надзвичайний хлопчина! Далеко він піде, що й казати». Твої приїзди, твоя присутність змінювали його життя. Нас не обдуриш: усі знали, як самотньо Гаррі в його величезному будинку. Того дня, коли ти ввірвався в його життя, все змінилося. Він відродився. Наче старий самітник, який знову відчув, що його люблять. Коли ти бував тут, йому ставало набагато, незрівнянно краще. Після кожного твого від'їзду він нам жити не давав: Маркус те, Маркус се. Він так пишався тобою. Пишався, як батько сином. Ти й заступив йому сина, якого в нього не було. Він весь час говорив про тебе; ти ніколи не покидав Аврори, Маркусе. А потім, одної чудової днини, він побачив тебе в газеті. Феномен Маркуса Ґольдмана. Народився великий письменник. Гаррі скупив усі газети в супермаркеті, пригощав усіх шампанським в «Кларксі». Вип’ємо всі за Маркуса, слава йому! Тебе показували в телевізорі, тебе крутили по радіо, вся ця клята країна балакала тільки про тебе і твою книжку. Він накупив десятки примірників і роздавав їх скрізь, де тільки можна. А ми питали, як у тебе справи і коли ми тебе знову побачимо. Він казав, що справи напевне чудові, та від тебе майже нема звісток. Що ти, либонь, страшенно заклопотаний. Ти відразу перестав йому дзвонити, Маркусе. Ти був страшенно заклопотаний — заклопотаний своєю важливою персоною, ти давав інтерв’ю газетам і красувався в телевізорі, а його покинув. Більше ти сюди не приїздив. Він так пишався тобою, так сподівався отримати від тебе звістку, та її не було. Ти домігся успіху, ти уславився, і він більше тобі не був потрібен.