— Неправда! — вигукнув я. — Авжеж, від успіху в мене голова пішла обертом, та я думав про нього. Щодня думав. Просто в мене не було жодної вільної секунди.
— Не було навіть секунди, щоб подзвонити йому?
— Але ж я йому зателефонував!
— Авжеж, зателефонував — як по вуха влип у халепу. Бо ж пан Великий Писака, продавши чорт-зна скільки мільйонів книжок, повісив вуха і не знав, що тепер йому писати. Це ми теж усе знали з перших рук, то я в курсі. Гаррі сидів за шинквасом в «Кларксі» сам не свій: ти йому подзвонив, бо зневірився, бо не маєш ідей, і видавець забере в тебе твої любі грошенята. І тоді ти раптом знову приїздиш до Аврори мов побитий пес, а Гаррі зі шкури вилузується, щоб підняти твій моральний дух. Нещасний письменник-невдаха, що б йому оце написати? І тут два тижні тому стається диво: вибухає скандал, — і хто сюди їде? Любий друг Маркус. Якого дідьки ти припхався в Аврору, Маркусе? Натхнення шукати для нової книжки?
— Чому ти так думаєш?
— Здогадалася.
Я трохи помовчав, приходячи до тями. Потім сказав:
— Видавець запропонував мені написати книжку. Та я цього не робитиму.
— Та якраз навпаки, Марку: ти не можеш її не написати! Тому що книжка, можливо, єдиний спосіб довести Америці, що Гаррі не чудовисько. Він не винен, я достеменно це знаю. Душею відчуваю. Ти не можеш покинути його, в нього нікого нема, крім тебе. Ти знаменитий, люди тебе послухають. Ти повинен написати книжку — про роки вашої дружби. Розповісти про те, який він надзвичайний чоловік.
— Ти ж любиш його? — прошепотів я.
Вона опустила очі.
— Здається, я вже й не знаю, що таке любити.
— А як на мене, навпаки, знаєш. Досить послухати, як ти про нього говориш, хоч і намагаєшся щосили його ненавидіти.
Вона сумно всміхнулася і сказала зі слізьми в голосі:
— Ось уже понад тридцять років я думаю про нього. Що він завжди сам, а я так хотіла зробити його щасливим. А я… поглянь на мене, Маркусе… Я мріяла стати кінозіркою, а стала зіркою фритюру. Не таке життя я хотіла.
Я відчув, що вона готова до відвертої розмови, й попросив:
— Дженні, розкажи мені про Нолу…
Вона знову сумно всміхнулася.
— Вона була дуже хороша дівчина. Моя матінка її любила, казала про неї багато доброго, і мене це лютило. Тому що до Ноли красунею-принцесою в місті була я. І дивилися всі тільки на мене. Коли вона тут з’явилася, їй було дев’ять років. І тоді, звісно, всім було начхати на неї. А потім, одного чудового літа, як ото частенько буває з дівчатками, всі враз помітили, що маленька Нола зробилася прегарною юною жіночкою з чудовими ноженятами, пишними персами і янгольським личком. І що та нова Нола в купальнику дуже зваблива.
— Ти ревнувала до неї?
Вона замислилася на мить.
— Ох, нехай уже, зараз можу сказати тобі, все одно це не має значення: авжеж, трохи таки ревнувала. Чоловіки задивлялися на неї, жінка завжди це помітить…
— Але ж їй було всього п’ятнадцять…
— Вона не скидалася на дівчатко, повір мені. То була жінка. До того ж гарна жінка.
— Ти здогадувалася про неї й Гаррі?
— Та я гадки про це не мала! Тут ніхто таке й уявити собі не міг. Ні з Гаррі, ні з ким. Авжеж, вона була дуже красива. Але їй було п’ятнадцять, і всі це знали. До того ж — донька отця Келлерґана.
— То ви не були суперницями за Гаррі?
— О боже, ні!
— А в тебе був із Гаррі роман?
— Та так, трохи. Кілька разів зустрічалися. Він тут користувався великим успіхом у жінок. Я про те, як ото буває, коли нью-йоркська знаменитість селиться в такій глушині…
— Дженні, маю до тебе, можливо, трохи дивне запитання… Чи ти знала, що, приїхавши сюди, Гаррі був ніхто? Звичайнісінький шкільний учитель, який витратив усі свої заощадження, щоб винайняти дім у Гусячій бухті.
— Що? Але ж він уже був письменником…
— Він видав роман, але власним коштом, і та книжка не мала успіху. Гадаю, щодо його знаменитості вийшло непорозуміння, і він на цьому зіграв, щоб бути в Аврорі тим, ким йому кортіло бути в Нью-Йорку. А оскільки він потім написав «Початки зла» й уславився, то ілюзія вдалася.
Вона сумно засміялася.
— Ти ба! Я й не знала. Клятий Гаррі… Пам’ятаю перше наше з ним справжнє побачення. Я тоді так хвилювалася. Навіть дату пам’ятаю, бо саме було свято. 4 липня 1975 року.
Я подумки прикинув: четверте липня, тобто за кілька днів після мандрівки до Рокленда. Саме тоді, коли Гаррі вирішив забути про Нолу. Я попросив її розповідати далі.
— Розкажи мені про Четверте липня.
Вона заплющила очі, наче знову опинилася в минулому.
— То був чудовий день. Гаррі тоді прийшов до «Кларксу» і запропонував податися разом у Конкорд, помилуватися феєрверком. Сказав, що приїде по мене додому о шостій вечора. В принципі, моя зміна закінчувалася о пів на сьому, та я сказала, що мені дуже зручно. А матінка відпустила мене раніше, щоб я змогла причепуритися.
П'ятниця, 4 липня 1975 року
У домі родини Квіннів на Норфолк-авеню панувала страшенна метушня. За чверть шоста, а Дженні досі не вбралася. Наче фурія, гасала вона туди-сюди східцями в спідній білизні і з різними сукнями в руках.
— Мамо, а оце, як тобі? — спитала вона, знову з’являючись у вітальні, де сиділа матінка.
— Ні, це не годиться, — відтяла Тамара. — У тебе в ньому затовста дупця. Ти ж не хочеш, щоб Гаррі Квеберт подумав, що ти ненажера? Поміряй інше.
Дженні знову помчала нагору, до своєї кімнати, скімлячи, що вона потвора, що їй нема чого вбрати і що вона так і залишиться сама до скону.
Тамара дуже хвилювалася: її дочка мала бути дівкою хоч куди. Гаррі Квеберт — це вам не аврорівські молодики, вона не має права на помилку. Щойно донька сповістила про побачення, вона звеліла їй забиратися з «Кларксу»; було вже пополудні, й у ресторані яблуку ніде впасти, але її Дженні й миті зайвої не мала затриматися серед запахів смаженого сала, щоб вони не всотатися в її шкіру та волосся. Заради Гаррі вона мала бути досконалою. Тамара відправила дочку до перукарні й на манікюр, а сама поприбирала в хаті згори й донизу і приготувала вишуканий (в її розумінні) аперитив: а що як той Гаррі Квеберт захоче заразом і перекусити. Її Дженні не помилилася: Гаррі залицявся до неї. Страшенно схвильована, вона невідступно думала про весілля: нарешті прилаштує дочку. Грюкнули вхідні двері: її чоловік, Роберт Квінн, інженер на рукавичній фабриці в Конкорді, повернувся додому. Від розчарування в неї й очі полізли рогом.
Роберт відразу ж помітив, що на першому поверсі лад і чистота. Біля входу гарний букет півників, скрізь серветки, що він їх раніше й не бачив.
— Що тут коїться, кицюню? — поспитався він, заходячи до вітальні, де на столику красувалися солодкі та солоні птіфури, пляшка шампанського та фужери.
— Ох, Боббі, мій Бобусику, — відказала Тамара, щосили стримуючи роздратування, — ти дуже невчасно, мені не треба, щоб ти тут плутався попід ногами. Я ж залишила тобі повідомлення на фабриці.
— Мені не передали. А що таке?
— Щоб ти ні в якому разі не повертався раніше сьомої.
— A-а. Чому це?
— Бо, уяви собі, Гаррі Квеберт запросив Дженні поїхати з ним увечері до Конкорда помилуватися феєрверком.
— Хто такий Гаррі Квеберт?
— Ох, Бобусику! Треба ж хоч трохи цікавитися світським життям. Це великий письменник, він приїхав наприкінці травня.
— A-а. А чому не можна мені додому?
— «A-а»? Ви послухайте лишень, він каже «а-а». Великий письменник залицяється до нашої доньки, а ти кажеш «а-а». Так ось: я не хотіла, щоб ти повертався, бо ти не тямиш, що таке вишукана бесіда. Гаррі Квеберт, уяви собі, не простак: він оселився в Гусячій бухті.
— В Гусячій бухті? Ого!
— Для тебе це, може, й грубі гроші, та для такого, як він, найняти такий дім усе одно, що у воду плюнути. Він зірка Нью-Йорка!
— У воду плюнути? Не знав такого виразу.
— Ох, Бобусику, ти нічогісінько не знаєш.
Роберт невдоволено скривився і підійшов до «шведського столу».
— Тільки нічого не чіпай тут, Бобусику!
— А це що за смаколики?
— Це не смаколики. Це вишуканий аперитив. Найвищий шик.
— Але ж ти казала, що ввечері сусіди кликали нас на гамбургери! Четвертого липня ми завжди ходимо до сусідів їсти гамбургери!
— Ми й підемо. Тільки згодом! І не подумай розповідати Гаррі Квебертові, що ми їмо гамбургери, як ті простаки!
— Таж ми і є простаки. Я люблю гамбургери. Ти сама в шинку торгуєш гамбургерами.
— Бобусику, ти геть нічого не розумієш! Це зовсім інше. А в мене, до речі, великі плани.
— Я не знав. Ти мені нічого не казала.
— Я не про тебе кажу.
— Чому ти мені нічого не кажеш? Я тобі кажу все. Ось, до речі, в мене по обіді весь час живіт болів. Страшенні гази. Мені навіть довелося замкнутися в кабінеті й стати рачки, щоб попукати, так було боляче. От бачиш, я все тобі кажу.
— Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!
Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.
— Надто парадна! — вигукнула Тамара. — Треба щось красиве, але буденне!
Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.
— Хто дозволив тобі сідати? — закричала Тамара. — Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.
— Перевдягатися?
— Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!
— Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?
— А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.
Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо вона так не може. Скориставшись нагодою, Роберт і собі заскиглив, що хоче читати газету, а не вести світські дискусії з великим письменником, що він усе одно не читає книжок, бо від них його хилить до сну, тож він не знає, про що з ним балакати. Була за десять шоста: десять хвилин до побачення. Всі троє стояли в передпокої й сперечалися, аж пролунав дзвоник у двері. В Тамари мало серцевий напад не стався. Він тут. Великий письменник прийшов раніше.
У двері подзвонили. Гаррі пішов одчиняти. На нім був лляний костюм і літній капелюх: він збирався їхати до Дженні. За дверми стояла Нола.
— Нола? Що ти тут робиш?
— Взагалі, кажуть «добридень». Чемні люди, як зустрічаються, кажуть одне одному «добридень», а не «що ти тут робиш».
Він усміхнувся.
— Добридень, Ноло. Вибач, я не сподівався тебе побачити.
— Гаррі, що відбувається? Відтоді, як ми їздили до Рокленда, від вас нічогісінько не чути. Цілий тиждень ані звісточки! Я погано поводилася? Чи вам було неприємно? Ох, Гаррі, мені так сподобався той наш день у Рокленді! Просто казка!
— Я нітрохи не гніваюся, Ноло. І мені теж сподобався наш день у Рокленді.
— То чому ви не озивалися?
— Через книжку. В мене було багато роботи.
— Мені б так хотілося бути з вами щодня, Гаррі. Всеньке життя.
— Ноло, ти янгол.
— Тепер ми це можемо. Я вже не ходжу до школи.
— Чому ти не ходиш до школи?
— Уроків немає, Гаррі. У мене канікули. Ви не знали?
— Ні.
Її личко засяяло з утіхи.
— Це було б чудово, правда? Я подумала і вирішила, що могла б піклуватися про вас просто тут. Вам ліпше працювати вдома, а не в тому гаморі, в «Кларксі»… Ви могли би писати на терасі. Океан такий красивий, він вас надихав би, я певна! А я стежила б, щоб вам було зручно і затишно. Я добре піклуватимуся про вас, від усієї душі, обіцяю, я зроблю вас щасливим! Гаррі, будь ласка. Дозвольте мені зробити вас щасливим.
Він побачив, що вона принесла з собою кошик.
— Це для пікніка, — сказала вона. — Для нас, на вечір. У мене навіть пляшечка вина є. Я подумала, ми могли б улаштувати пікнік на березі. Це так романтично.
Він не хотів романтичних пікніків, не хотів бути з нею поряд, не хотів її: він повинен її забути. Він уже шкодував про ту суботу в Рокленді: повіз п’ятнадцятирічну дівчинку в інший штат, не спитавшись дозволу у її батьків! Якби їх зупинила поліція, могли б подумати, що він її викрав. Це дівча його погубить, вона має зникнути з його життя.
— Не можу, Ноло, — насилу мовив він.
Вона страшенно засмутилася.
— Чому?
Він повинен сказати їй, що в нього побачення з іншою. Їй буде гірко це чути, але вона мусить збагнути, що їхнє кохання неможливе. І все-таки він не зважився і збрехав:
— Мені треба їхати до Конкорда, побачитися з видавцем, він завітав туди з приводу Четвертого липня. Буде нецікаво. Я волів би лишитися з тобою.
— Можна я поїду з вами?
— Ні. Ти там знудишся.
— Ви дуже гарний у цій сорочці, Гаррі.
— Дякую.
— Гаррі… я кохаю вас. Від того самісінького дня, коли йшов дощ і я побачила вас на березі, я шалено закохалась. Я хотіла б бути з вами до кінця життя!
— Облиш, Ноло. Не кажи так.
— Чому? Адже це правда! Я й однісінького дня не можу прожити без вас! Коли вас бачу, життя здається мені кращим! А ви ненавидите мене, так?
— Та ні! Звісно ж, ні!
— Я знаю, що ви вважаєте мене бридкою. І що в Рокленді вам було зі мною нудно. Тим-то ви й не подавали звісток про себе. Думаєте, що я мала, дурненька і нудна бридуля.
— Не мели дурниць. Добре, ходімо, я відвезу тебе додому.
— Скажіть мені «люба Ноло»… Скажіть іще раз.
— Не можу, Ноло.
— Прошу вас!
— Не можу. Цих слів не можна промовляти.
— Але чому? Боже мій, чому? Чому нам не можна любити, якщо ми кохаємо одне одного?
— Ходімо, Ноло, — повторив він. — Я відвезу тебе додому.
— Але ж, Гаррі, нащо жити, якщо ми не маємо права на любов?
Він мовчки провів її до чорного «шевроле».
Вона плакала.
У двері дзвонив не Гаррі Квеберт, а Емі Пратт, дружина начальника поліції Аврори. Вона була розпорядницею літнього балу, одної з найголовніших подій у міському житті; цього року бал мав відбутися 19 липня, тож зараз вона ходила по сусідах. Почувши дзвінок, Тамара випровадила чоловіка і напівголу доньку нагору і, відчинивши, з полегшенням побачила за дверми не почесного гостя, а Емі Пратт із лотерейними білетами для балу. Того дня розігрувався тиждень відпочинку в чудовому готелі на острові Мартас-Віньярд, в Массачусетсі, де відпочивало чимало зірок. Коли Тамара дізналася, який буде головний приз, в неї аж очі заблищали; вона придбала дві пачки білетів і, хоч задля пристойності треба було запропонувати гості (яку вона до того ж дуже поважала) апельсинового соку, вона швиденько витурила її за двері: була вже за п’ять шоста. Дженні встигла заспокоїтися і спустилася вниз у зеленій літній сукенці, що дуже їй личила; за нею зійшов і батько в костюмі-трійці.
— То був не Гаррі, а Емі Пратт, — насмішкувато сказала Тамара. — Я знала, що то не він. Бачили б ви себе, порозбігалися мов зайці! Ха-ха! А я знала, що то не він, бо це чоловік високого польоту, а люди високого польоту зарано не приходять. Це ще менш ґречно, ніж запізнюватися. Май на увазі, Бобусику, бо ти завжди боїшся запізнитися на свої зустрічі.
Годинник у вітальні вибив шосту, і вся родина Квіннів вишикувалася коло дверей.
— Головне, поводьтеся природно! — благально вигукнула Дженні.
— Ми дуже природні, — відказала матінка. — Правда, Бобусику, ми природні?
— Авжеж, кицюню. Тільки в мене, здається, знову гази: почуваюся, немов скороварка, що от-от вибухне.
За декілька хвилин Гаррі подзвонив у двері Квіннів. Він висадив Нолу на якійсь вулиці неподалік від її домівки, щоб їх не побачили разом. Покинув її в сльозах.
*
Дженні розповіла мені про вечір Четвертого липня, для неї то були чудесні хвилини. Вона схвильовано змальовувала ярмарок, їхню вечерю, феєрверк над Конкордом.