— Хтось не хоче, щоб ви докопалися до правди про Нолу. То як, до речі, ваше розслідування?
— Моє розслідування? Тепер воно вас цікавить?
— Можливо. Скажу ось що: відколи вам почали погрожувати, щоб заткнути рота, ваші акції добряче підскочили.
— Я розмовляв із отцем Келлерґаном. Хороший дідусь. Він показав мені Нолину кімнату. Ви її теж бачили, гадаю…
— Так.
— Якщо то була втеча, як ви поясните, що вона нічого з собою не взяла? Ні одягу, ні грошей, анічогісінько.
— А то не втеча була, — відказав Ґегаловуд.
— А якщо це викрадення, то чому нема слідів сутички? І чому вона взяла ту торбу з рукописом?
— Вона могла знати вбивцю, оце й усе. Може, навіть у неї зв’язок із ним був. Йому достатньо було просто підійти до вікна, — може, часом так і робив, — і попросити її піти з ним. Може, просто погуляти трохи.
— Ви маєте на увазі Гаррі.
— Так.
— І що далі? Вона бере той рукопис і вилазить у вікно?
— А хто вам сказав, що вона взяла з собою той рукопис? Хто вам сказав, що вона бодай раз тримала той рукопис у руках? Це Квебертові слова, це він так пояснює, як його рукопис опинився поруч із Нолиним трупом.
Якусь мить я хотів було розповісти про те, що знав про Гаррі з Нолою: що вони мали зустрітися в мотелі «Морський берег» і тікати. Та вирішив промовчати, щоб не нашкодити Гаррі. Лише запитав:
— Яка ж ваша гіпотеза?
— Квеберт убив дівчину і закопав рукопис разом із нею. Може, совість замучила. В книжці йдеться про їхнє кохання, і це кохання її вбило.
— Чому ви так гадаєте?
— На рукописові є напис.
— Напис? Що за напис?
— Не можу сказати. Таємниця слідства.
— Послухайте, сержанте, облиште ви ці дурниці! Ви сказали або забагато, або замало: нема чого ховатися за таємницею слідства щоразу, як вам це зручно.
Він покірно зітхнув.
— Там написано: «Прощавай, люба Ноло».
Мені аж заціпило. «Люба Ноло». Хіба не ці слова Нола просила Гаррі сказати їй у Рокленді? Я спробував опанувати себе.
— Що ви збираєтеся робити з цим написом?
— Віддам на графологічну експертизу. Може, це щось нам дасть.
Мене геть приголомшило його зізнання. «Люба Ноло». Саме ці слова промовив сам Гаррі, ці слова я і записав на плеєр.
Цілий вечір я міркував, не знаючи, що вдіяти. О дев’ятій зателефонувала матуся. Певне, дізналася з телевізора про пожежу.
— Боже мій, Маркі, ти що, загинути через того чортяку хочеш?
— Та заспокойся, мамо.
— У нас тільки про тебе й балакають, ще й не дуже приязно, ти розумієш, про що я. Всі сусіди збентежені… Питають, чому ти такий впертий і тримаєшся того Гаррі.
— Якби не було Гаррі, я ніколи не став би Великим Ґольдманом, мамо.
— Точно, без нього ти став би Щонайбільшим Ґольдманом. Ти так змінився, відколи став їздити до цього чолов’яги в університеті. Ти ж Неперевершений, Маркі. Пам’ятаєш? Навіть бідолашка пані Ланґ, касирка в супермаркеті, досі питає мене: «Як там Неперевершений?».
— Мамо… Таж не було ніколи ніякого Неперевершеного.
— Ніякого Неперевершеного? Не було Неперевершеного? — вона погукала батька. — Нельсоне, а йди-но сюди! Маркі каже, що ніколи не був Неперевершеним! — я почув, як тато щось невиразно промимрив. — Ось бачиш, і тато каже: в школі ти був Неперевершеним. Я вчора зустріла твого колишнього директора… Він сказав, що в нього такі спогади… Я думала, він заплаче з розчулення. А потім він сказав: «Ох, пані Ґольдман, просто не знаю, куди оце встряв ваш син». Бачиш, як усе сумно: навіть твій колишній директор збентежений. А про нас ти подумав? Чому ти біжиш до якогось старого викладача, замість того, щоб шукати собі дружину? Тобі тридцять років, а ти ще не маєш жіночки! Ти хочеш, щоб ми повмирали, так і не побачивши твого одруження?
— Мамо, тобі лише п’ятдесят два роки. Ще є трохи часу.
— Не присікуйся! Хто навчив тебе присікуватися, га? Це все той клятий Квеберт. Чому ти не хочеш привести нам хорошу дружину, га? Тепер ти мовчиш?
— Мамо, останнім часом я не зустрічав жодної, яка б мені сподобалась. Я заклопотаний: книжка, турне, знову книжка…
— Тільки відмовки від тебе чую! А твоя нова книжка? Про що вона буде? Про всілякі збочення? Я не впізнаю тебе, Маркі… Маркі, любий, послухай, я маю запитати: ти любиш цього Гаррі? Ти кохаєшся з ним?
— Ні! Ні, що ти!
Я почув, як вона сказала татові: «Він каже „ні“, а це означає „так“». Потім вона запитала пошепки:
— Ти хворий, так? Матуся любитиме тебе, навіть якщо ти хворий.
— Що? Який іще хворий?
— А як ото буває, коли в чоловіків алергія на жінок.
— Ти хочеш сказати, буцімто я ґей? Ні! Навіть якби так і було, то нічого поганого в цім нема. Але, мамо, я люблю жінок.
— Жінок? Як це так — жінок? Досить із тебе й одної, кохай її й бери заміж! Жінок! Ти хочеш сказати, що не можеш бути вірний? Ти сексуальний маніяк, Маркі? Може, тобі треба піти до психіатра, полікуватися?
Врешті я з досадою кинув слухавку. Мені було дуже самотньо. Сів за письмовий стіл Гаррі, ввімкнув плеєр і знову почав слухати його голос. Мені потрібна була якась нова ланка, відчутний доказ, що змінив би хід розслідування, щось таке, що пролляло би світло на цей шалений пазл, який я намагався скласти і який досі обмежувався трьома елементами: Гаррі, рукописом і зниклою дівчинкою. Я думав — і раптом у мені прокинулося чудернацьке, давно забуте відчуття: мені кортіло писати. Писати про те, чим я живу й що відчуваю. Незабаром голова моя вже аж лускалася від ідей, це вже було не бажання, а потреба писати. Такого не бувало зі мною вже півтора року. Наче вулкан, що прокинувся і готувався вивергнутися. Я кинувся до ноутбука і, замислившись на мить, перш ніж розпочати історію, заходився друкувати перші сторінки майбутньої книжки.
Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.
*
У вівторок 24 червня 2008 року Велике журі присяжних підтвердило обвинувачення, висунуте прокуратурою: віднині Гаррі офіційно інкримінували викрадення й подвійне навмисне вбивство. Коли Рот зателефонував мені й сповістив про рішення журі, я вибухнув.
— Ви, здається, вивчали право, то можете мені пояснити, на основі чого вони верзуть усі ці дурниці?
Відповідь була проста: на основі матеріалів слідства. Після того, як пред’явили обвинувачення, ми як представники захисту могли здобути до них доступ. Цілісінький ранок ми з Ротом вивчали документи; атмосфера була напружена, передовсім тому, що він, гортаючи папери, весь час повторював:
— Ох, як недобре… Геть недобре.
— Як воно недобре, то ви маєте бути добрячий, хіба ні? — питав я.
Він збентежено зводив брови, і я дедалі менше вірив у його адвокатський хист.
У справі були світлини, показання свідків, звіти, акти експертиз, протоколи допитів. Декотрі фото стосувалися 1975 року: знімки будинку Дебори Купер, її тіла, що лежало в кухні на долівці в калюжі крові, і нарешті того місця у лісі, де виявили сліди крови, пасма кіс і клапті сукні. Потім ми перелинули в часі на тридцять три роки вперед і опинилися в Гусячій бухті: на дні ями, що викопала поліція, лежав скелет у позі зародка. Подекуди на кістках ще висіли шматки м’яса, на черепі збереглися пасма волосся; на скелеті була напівзотліла сукня, а поруч лежала ота горезвісна шкіряна торбинка. Мене мало не знудило.
— Це Нола?
— Вона, — відказав Рот. — А в торбі був Квебертів рукопис. Лише рукопис, та й годі. Прокурор каже, що як дівчина тікає з дому, то не йде без нічого.
Акт судмедекспертизи засвідчив глибокий перелом на рівні черепа. Нолу сильно вдарили по голові: потилична кістка була розтрощена. Судовий медик вважав, що вбивця використав дуже тяжкий кий абощо, наприклад битку чи кийок.
Потім ми ознайомилися з показаннями садівників, Гаррі, а надто — з тими, де стояв підпис Тамари Квінн: згідно з її заявою, записаною сержантом Ґегаловудом, вона ще тоді знала, що Гаррі захопився Нолою, і в неї був доказ, але потім він кудись подівся, тож їй ніхто не вірив.
— Її свідчення заслуговує на довіру? — запитав я.
— Для журі — так, — відказав Рот. — Протиставить нема чого: Гаррі сам визнав на допиті, що мав із Нолою зв’язок.
— Гаразд, то в цій справі є щось таке, що не свідчить проти нього?
З цього приводу в Рота була одна думка: він понишпорив у паперах і простягнув мені грубий стос аркушів, перев’язаних скотчем.
— Це копія того рукопису, — пояснив він.
Перша сторінка була без заголовка; вочевидь назва з’явилася в Гаррі згодом. Та посеред сторінки було розбірливо написано від руки, синім чорнилом, три слова:
Прощавай, люба Ноло.
Рот заходився довго пояснювати. Він вважав, що, використовуючи рукопис як головний доказ проти Гаррі, прокуратура робить грубу помилку: призначили графологічну експертизу, і як стануть відомі її результати — він був певен, що вони засвідчать невинність Гаррі, — вся справа розсиплеться мов картковий будиночок.
— Отакий центральний пункт мого захисту, — переможно заявив він. — Як бодай трохи пощастить, навіть не доведеться доводити справу до суду.
— А що буде, як з’ясують, що то почерк Гаррі?
Рот приголомшено глянув на мене.
— З якого це дива?
— Мушу сповістити вам ось що: Гаррі мені розповідав, що якось їздив із Нолою на день до Рокленда, і вона просила його називати її «люба Ноло».
Рот пополотнів. «Ви ж розумієте, якщо ті слова написав він…» — і, навіть не скінчивши фрази, зібрав свої речі й потягнув мене до в’язниці. Він аж нетямився.
У кімнаті для побачень мало не з порогу Рот заревів, розмахуючи рукописом перед носом у Гаррі:
— Вона просила вас називати її «люба Нола»?
— Так, — Гаррі похнюпився.
— А ви бачите, що тут написано? На першій сторінці вашого клятого рукопису? Ви коли збиралися сказати мені про це, матері вашій?
— Запевняю вас, це не мій почерк. Я її не вбивав! Не вбивав я Нолу! Це ви знаєте чи ні, боже мій? Ви ж знаєте, що не я її вбивця!
Рот заспокоївся трохи і сів.
— Ми знаємо, Гаррі. Але всі ці збіги насторожують. Утеча, цей напис… А я маю прикривати вашу сраку перед журі з добропорядних громадян, які прагнуть ухвалити вам смертний вирок ще до початку процесу.
Гаррі мав кепський вигляд. Він підвівся і почав ходити туди-сюди тісним приміщенням із бетонними мурами.
— Уся країна визвірилася на мене. Незабаром весь світ вимагатиме мою шкуру. Якщо вже не вимагає… Люди кажуть про мене слова, що їхнього сенсу самі не тямлять: пе-дофіл, збоченець, дурень. Вони обливають брудом моє ім’я і палять мої книжки. Та востаннє повторюю: ви мусите знати, що я не маніяк. Нола — єдина жінка, яку я кохав у житті, й, на моє лихо, їй було тільки п’ятнадцять років. Кохання не підкорюється тверезому глузду, хай йому грець!
— Але ж ідеться про п’ятнадцятирічне дівча! — вигукнув Рот.
Гаррі з досадою обернувся до мене.
— Маркусе, ви теж так вважаєте?
— Гаррі, мене бентежить, що ви ніколи мені про це не розповідали… Ми друзі вже десять років, і за цей час ви жодного разу не згадували про Нолу. Я гадав, ми з вами близькі люди.
— Але ж, господи, боже мій, що я мусив сказати вам? «Ох, дорогий Маркусе, я ніколи вам не розповідав, але в сімдесят п’ятому році після приїзду до Аврори я закохався в дівчину, якій було заледве п’ятнадцять років, у дівча, яке перевернуло моє життя, а за три місяці, одного літнього вечора, вона зникла, і я після того так і не отямився»?
Він загилив пластиковий стілець, і той одлетів до стіни.
— Гаррі, — озвався Рот, — якщо ті слова написали не ви, — а я вам вірю, — то хто це міг бути? У вас нема припущень?
— Ні.
— Хто знав про вас із Нолою? Тамара Квінн каже, що завжди це підозрювала.
— Не знаю я! Може, Нола розповіла про нас якійсь подрузі…
— То ви не виключаєте можливості, що хтось таки про це знав? — наполягав Рот.
Запала мовчанка. У Гаррі був такий сумний і пригнічений вигляд, що в мене аж серце розривалося.
— Ну, — Рот щосили намагався змусити його говорити, — я відчуваю, що ви щось замовчуєте. Як мені вас захищати, якщо ви приховуєте якусь інформацію?
— Були… були анонімні листи.
— Які анонімні листи?
— Відразу після Нолиного зникнення я почав отримувати анонімні листи. Щоразу, повертаючись додому, знаходив їх у дверях. І я страшенно злякався. Це означало, що хтось шпигує за мною, підстерігає, коли мене нема вдома. Був час, коли після чергового листа мені робилося так страшно, що я телефонував до поліції. Казав, що хтось вештається довкола мого будинку, тоді приїздив патруль, і це мене заспокоювало. Звісно, я не міг назвати причину моєї тривоги.
— Але хто міг надсилати вам ці листи? — запитав Рот. — Хто знав про вас із Нолою?
— Гадки не маю. Але це тривало півроку. Потім припинилося.
— Ви їх зберегли?
— Авжеж. Вони вдома. Поміж сторінками великої енциклопедії, в моєму кабінеті. Гадаю, поліція їх не знайшла, бо ніхто мене про них не питав.
Повернувшись до Гусячої бухти, я відразу зняв із полиці енциклопедію, про яку він казав, і знайшов поміж сторінками конверт із цупкого паперу з десятком аркушів. Пожовклі листки. На кожному були надруковані на машинці одні й ті ж слова.
«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.
І незабаром усе місто про це дізнається».
Хтось знав про Гаррі з Нолою. І цей хтось тридцять три роки мовчав.
*
Наступними днями я намагався розпитати всіх, хто так чи так міг знати Нолу. Ерні Пінкас знову надав неоціненну допомогу моїм пошукам, знайшовши в бібліотечних архівах альбом випускників середньої школи Аврори за 1975 рік. За допомогою інтернету він склав список теперішніх адрес більшості Нолиних однокласників, які досі мешкали в цьому районі. На жаль, мої зусилля дали дуже вбогі плоди: всім тим людям було вже під п’ятдесят, та я не міг нічого від них домогтися, крім дитячих спогадів, що для розслідування не становили особливого інтересу. Аж ось я втямив, що знаю одне прізвище: Ненсі Геттевей. Та, що, за словами Гаррі, забезпечувала Нолі алібі під час їхньої мандрівки до Рокленда.
За словами Пінкаса, Ненсі мала крамничку для рукоділля в промисловому комплексі на виїзді з міста в бік Массачусетса. Вперше я подався туди в четвер, 26 червня 2008 року. Красива крамниця з яскравою вітриною, затиснута поміж шинком і магазином залізних товарів. Усередині я побачив п’ятдесятирічну жінку; в її коротко стриженому волоссі проглядала сивина. Вона сиділа за столом, в окулярах для читання, і приязно зі мною поздоровкалася.
— Перепрошую, ви Ненсі Геттевей? — запитав я.
— Та я, — відказала вона, підводячись із-за столу. — Ми знайомі? Я вас, здається, десь бачила.
— Я Маркус Ґольдман…
— Письменник, — урвала вона мене. — Тепер згадала. Кажуть, ви розпитуєте про Нолу.
Вона була насторожена. Втім, намагаючись поводитися невимушено, докинула:
— Гадаю, рукоділля вас не цікавить.
— Ваша правда. Мене цікавить смерть Ноли Келлерґан.
— А я тут при чім?
— Якщо не помиляюся, ви були її близька подруга. У п’ятнадцять років.
— Хто це вам сказав?
— Гаррі Квеберт.
Вона підвелася і рішуче попрямувала до дверей. Я вже подумав, ця жінка зараз витурить мене, та вона повісила на вітрині табличку «Зачинено» і накинула защіпку. Потім обернулася до мене і запитала: