— Яку ви каву п’єте, пане Ґольдмане?
Ми просиділи в службовому приміщенні понад годину. То була та сама Ненсі, Нолина подруга, що про неї розповідав Гаррі. Вона не вийшла заміж і зберегла дівоче прізвище.
— Ви ніколи не покидали Аврори? — запитав я.
— Ніколи. Надто вже я люблю це містечко. Як ви мене знайшли?
— За допомогою інтернету. Інтернет робить справжні дива.
Вона кивнула.
— То що ж ви хочете взнати, пане Ґольдмане?
— Називайте мене Маркусом. Я хочу, щоб хтось розповів мені про Нолу.
Вона всміхнулася.
— Ми з нею навчалися в одному класі й здружилися відразу, як вона перебралася до Аврори. Мешкали майже поруч, на Террас-авеню, й вона частенько приходила до мене. Казала, що їй подобається бувати у мене вдома, бо в нас нормальна родина.
— Нормальна? Що ви маєте на увазі?
— Гадаю, ви бачили отця Келлерґана…
— Так.
— Він досить суворий чоловік. Дивно, що в нього була така донька, розумна, ніжна, привітна і сміхотлива.
— Дивно, що ви так відгукуєтеся про отця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м’яким чоловіком.
— Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.
— Що ви хочете сказати?
— Нолу били.
— Що?
Випадок, про який мені розповіла Ненсі Геттевей, стався, за моїми підрахунками, в понеділок, 7 липня 1975 року, тобто тоді, коли Гаррі відштовхнув від себе Нолу.
Понеділок 7 липня 1975 року
Почалися канікули. Була гожа днина, і Ненсі зайшла по Нолу, щоб разом піти на пляж. На Террас-авеню Нола раптом запитала:
— Скажи, Ненсі, як вважаєш, я капосне дівчисько?
— Капосне дівчисько? Ні! Жах та й годі! Чому ти питаєш?
— Бо мені вдома кажуть, що я капосне дівчисько.
— Що? Чому тобі так кажуть?
— Пусте. Де будемо купатися?
— На Ґранд-біч. Ноло, чому тобі таке кажуть?
— Може, так воно і є. Либонь, через той випадок в Алабамі.
— В Алабамі? А що там сталося?
— Та дрібниця.
— Ноло, ти якась зажурена.
— Мені сумно.
— Сумно? Таж вакації зараз! Як можна сумувати на канікулах?
— Це непросто, Ненсі.
— У тебе неприємності? Розкажи мені!
— Я закохана в чоловіка, який не кохає мене.
— В кого?
— Не хочу говорити про нього.
— Це Коді, отой старшокласник, що залицявся до тебе? Я так і думала, що він тобі подобається! І як воно, зустрічатись зі старшокласником? Але ж він дурник, хіба ні? Він безнадійний дурень! Знаєш, він такий пишний лише тому, що в баскетбольній команді! Це ти з ним їздила в суботу?
— Ні.
— То з ким? Скажи, прошу тебе. Ви вже переспали? Ти взагалі спала з хлопцем?
— Ні! Ти з глузду з’їхала? Я бережу себе для коханого.
— А з ким ти була в суботу?
— З трохи старшим чоловіком. Та це несуттєво. Він усе одно ніколи не полюбить мене. Мене вже ніхто ніколи не покохає.
Вони прийшли на Ґранд-біч. Берег там був не дуже мальовничий, але завжди безлюдний. Та головне, після відпливу, коли океан відступав на три метри, поміж скелями залишалися природні басейни, нагріті сонцем. Вони полюбляли ніжитися в них; там вода набагато тепліша, ніж в океані. На березі нікого не було, тож вони не ховалися, надягаючи купальники, й Ненсі помітила в Ноли синці на грудях.
— Ноло, який жах! Що це таке?
Нола затулила долонями груди.
— Не дивися!
— Таж я бачила! В тебе рубці…
— Дрібниці.
— Ох, не дрібниці! Що це?
— Мене мама відлупцювала в суботу.
— Що? Не мели дурниць…
— Ні, правда! Це вона мені каже, що я бридке дівчисько.
— Та що ти оце кажеш!
— Це правда! Чому ніхто мені не вірить!
Ненсі не ризикнула більше допитуватися й змінила тему. Викупавшись, вони пішли до неї додому. Ненсі взяла у ванній материн цілющий бальзам і змастила понівечені груди подруги.
— Ноло, щодо твоєї матері… — сказала вона. — Здається, тобі треба з кимсь поговорити. У школі, наприклад, з пані Сендерс, медсестрою…
— Забудь про це, Ненсі, прошу тебе…
*
Згадуючи своє останнє літо з Нолою, Ненсі аж заплакала. — А що сталося в Алабамі? — запитав я.
— Хтозна. Я так ніколи й не довідалася про це. Нола не розповіла.
— Це якось пов’язано з їхнім від’їздом?
— Не знаю. Мені дуже хотілося б допомогти вам, але я й справді не знаю.
— А ці любовні проблеми… Ви знаєте, хто то був?
— Ні.
Я здогадувався, що це пов’язано з Гаррі, та мав упевнитися, що й вона це знає.
— Але ж ви знали, що в неї хтось є. Якщо не помиляюся, тоді ви забезпечували одна одній алібі, щоб зустрітися з хлопцями.
Вона всміхнулася.
— Бачу, ви добряче обізнаний… Спершу ми змовлялися, щоб гайнути на день до Конкорда. Поїздки до Конкорда були для нас цілою пригодою, ми завжди знаходили, як там розважитися. Почувалися дорослими жінками. А потім мені закортіло покататися у човні зі своїм хлопцем, а їй… Знаєте, я вже тоді здогадувалася, що вона зустрічається зі старшим чоловіком. Кілька разів Нола про це обмовилася.
— Тобто ви знали про неї й Гаррі Квеберта…
У неї вирвалося:
— О боже, та де там!
— Де там? Ви ж допіру сказали, що Нола зустрічалася зі старшим од неї чоловіком.
Зависло гнітюче мовчання. Я зрозумів, що Ненсі щось знає, та не хоче казати.
— Хто був той чоловік? — запитав я. — Це не Гаррі Квеберт? Пані Геттевей, я розумію, ви мене не знаєте, а я вдерся і змушую вас порпатися в спогадах. Якби мав більше часу, то поводився б інакше. Та часу геть нема: Гаррі Квеберт пропадає у в’язниці, а я певен, що він не вбивав Ноли. Тож якщо ви знаєте хоч щось, що може мені допомогти, ви повинні це сказати.
— Про Гаррі я нічого не знала. Нола жодного разу мені не казала. Я про все довідалася з телевізора десять днів тому, як і всі… Та вона згадувала про іншого чоловіка. Авжеж, я знала, що в неї був зв’язок із набагато старшим чоловіком. Але то був не Гаррі Квеберт.
Я своїм вухам не повірив.
— А коли це було?
— Не пам’ятаю вже всіх подробиць, забагато часу минуло, та можу точно вам сказати: влітку сімдесят п’ятого, того літа, коли сюди приїхав Гаррі Квеберт, у Ноли були стосунки з сорокарічним чоловіком.
— Сорокарічним? А імені його не пам’ятаєте?
— Це ім’я нелегко забути. Елайджа Стерн, один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі.
— Елайджа Стерн?
— Так. Нола казала, він змушував її роздягатися, слухатися його, дозволяти робити все, що йому заманеться. Вона повинна була їздити до нього в Конкорд. Стерн посилав свого помічника, дуже дивного чолов’ягу на ім’я Лютер Калеб. Він приїздив по неї в Аврору й возив до Стерна. Знаю, бо бачила все це на власні очі.
23. Поліційне розслідування
— Гаррі, як дізнатися, що в тебе завжди вистачить сили писати книжки?
— В одних сила є, в інших нема. У вас буде, Маркусе. Буде, я знаю.
— Чому ви так певні цього?
— Бо воно у вас всередині. Як недуга. Письменницька недуга, Маркусе, це не тоді, коли вже не можеш писати, а коли більше не хочеш, але зупинитися вже не годен.
Зі «Справи Гаррі Квеберта»
П’ятниця, 27 червня 2008 року. Пів на восьму ранку. Я чекаю сержанта Перрі Ґегаловуда. Справа ця розпочалася десять днів тому, але мені здається, що минули вже цілі місяці. Як на мене, містечко Аврора приховує дивні речі, люди насправді знають більше, ніж промовляють уголос. Необхідно з’ясувати, чому всі мовчать… Учора ввечері я знову знайшов такого ж листа: «Ґольдмане, повертайся додому». Хтось грає на моїх нервах.
Цікаво, що скаже Ґегаловуд про моє відкриття щодо Елайджі Стерна. Я розшукав про нього інформацію в інтернеті: останній спадкоємець фінансової імперії, успішно орудує нею. Народився 1933 року в Конкорді, там і живе. Зараз йому сімдесят п'ять.
Я писав ці рядки в Конкорді, чекаючи на Ґегаловуда за столом у коридорі Головного управління поліції штату. Від цього діла мене раптом відірвав гучний сержантів бас.
— Письменнику, а ви що тут робите?
— Сержанте, я розкопав приголомшливі речі. Мушу вам про них розповісти.
Він відчинив двері свого кабінету, поставив шклянку з кавою на журнальний столик, кинув піджак на стілець і підняв штору. Потім, не відволікаючись від своїх справ, буркнув:
— Знаєте, могли і зателефонувати. Культурні люди спершу телефонують. Ми б домовилися про зустріч, і ви прийшли б тоді, коли нам зручно обом. Зазвичай це робиться так.
Я одним духом випалив:
— У Ноли був коханець, Елайджа Стерн. Під час зв’язку з Нолою Гаррі отримував анонімні листи, отже, хтось знав про це.
Він приголомшено глянув на мене.
— І де ж ви це виколупали, дідько б вас ухопив?
— Кажу ж вам, я здійснюю власне розслідування.
Він відразу ж скорчив невдоволену гримасу.
— Ви вже набридли мені, письменнику, як гірка редька. Все слідство мені перековбасили.
— Ви в кепському гуморі, сержанте?
— Авжеж. Бо лише сьома ранку, а ви вже вимахуєте руками у моєму кабінеті.
Я запитав, чи є тут на чому писати. Він скрушно зітхнув і провів мене до сусідньої кімнати. На стіні висів корковий щит із пришпиленими світлинами Сайд-Крік і Аврори. Він показав на білу дошку коло щита і дав фломастер.
— Вперед, я слухаю.
Я написав на дошці Нолине ім’я і поєднав його стрілками з іменами всіх причетних до цієї справи. Перший був Елайджа Стерн, потім Ненсі Геттевей.
— А що як Нола Келлерґан не була зразковою дівчинкою, як ото всі гадають? — почав я. — Ми знаємо, що в неї був зв’язок із Гаррі. Тепер я також знаю, що в той-таки час Нола мала зв’язок із чоловіком на ім’я Елайджа Стерн.
— Елайджа Стерн, бізнесмен?
— Та він.
— Хто вам сказав таку дурню?
— Тодішня найліпша Нолина подруга. Ненсі Геттевей.
— Як ви її знайшли?
— У випускному альбомі середньої школи Аврори за 1975 рік.
— Добре. І що ви мені хочете сказати, письменнику?
— Що Нола була нещасна дівчина. На початку літа 1975 року їхні стосунки з Гаррі ускладнюються: він її відштовхує, вона пригнічена. Мати лупцює дівчину. Сержанте, чим більше я думаю, то дужче мені здається, що її зникнення — наслідок дивних подій того літа, всупереч усьому, в чому нас намагаються запевнити.
— Далі.
— Я переконаний, що про Гаррі з Нолою знали інші люди. Може, й ця Ненсі Геттевей, але я не певен: вона каже, що взагалі нічого не знала, і, здається, не бреше. Але ж хтось писав Гаррі анонімні листи…
— У зв’язку з Нолою?
— Так. Погляньте, я знайшов їх у нього вдома, — сказав я, простягнувши один лист, що взяв із собою.
— У нього вдома? Ми ж там усе обшукали.
— То й що? Але ж це означає, що від самого початку про все це хтось знав.
Він прочитав уголос:
— «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Коли він отримав ці листи?
— Відразу після Нолиного зникнення.
— У нього нема ніяких міркувань щодо того, хто міг їх писати?
— На жаль, немає.
Я обернувся до коркового щита з пришпиленими світлинами і нотатками.
— Це ваше розслідування, сержанте?
— Так. А зараз почнімо все спочатку. Нола Келлерґан зникає увечері 30 серпня 1975 року. У рапорті аврорівської поліції сказано, що неможливо з’ясувати — викрадення це чи невдала втеча: нема ні слідів боротьби, ні свідків. Проте зараз ми серйозно схиляємося до версії викрадення. Передовсім тому, що вона не взяла з собою ні грошей, ні речей.
— Гадаю, вона втекла, — сказав я.
— Добре. Будемо відштовхуватися від цього припущення, — погодився Ґегаловуд. — Вона вилазить із вікна своєї кімнати і тікає. Куди?
Пора було викладати все, що я знав.
— Вона побігла до Гаррі.
— Ви так вважаєте?
— Знаю я. Він сам мені сказав. Я вам досі не розповідав, тому що боявся його скомпрометувати, та, здається, пора відкрити всі карти: того вечора, коли Нола пропала, вона повинна була зустрітися з Гаррі в мотелі на шосе номер один. Вони збиралися разом утекти.
— Утекти? Як? Чому? Куди?
— Цього я не знаю. Та сподіваюся таки з’ясувати. Хай там як, а того вечора Гаррі чекав Нолу в номері мотелю. Вона лишила йому записку, що прийде. Він прождав її цілісіньку ніч, але вона так і не прийшла.
— Що за мотель? І де записка?
— Мотель «Морський берег». За декілька миль на північ від Сайд-Крік. Я їздив туди, мотель і досі там. А записка… Я спалив її. Щоб убезпечити Гаррі…
— Спалили? Ви здуріли, письменнику? Що вам у голову вдарило? Хочете, щоб вас запхнули в каталажку за знищення речових доказів?
— Даремно я таке утнув. Мені шкода, сержанте…
Лаючись на всі заставки, Ґегаловуд узяв мапу околиць Аврори і розгорнув на столі. Показав мені середмістя, зазначив шосе номер один, що йшло понад берегом, Гусячу бухту і гай Сайд-Крік. Почав міркувати уголос:
— Якби я був дівчиною і збирався непомітно втекти, то подався б до берега і, прямуючи понад морем, вийшов би на шосе номер один. Тобто біля Гусячої бухти або…
— Біля Сайд-Кріку, — підказав я. — Від моря до мотелю є стежка лісом.
— Ого! — вигукнув Ґегаловуд. — Отож можна сміливо вважати, що дівчина втекла з дому. Террас-авеню тут… а найближчий пляж… Ґранд-біч! Отож вона минає пляж і йде вздовж океану до лісу. А що ж сталося в тому клятому лісі?
— Певне, вона натрапила там на якогось мерзотника. Він намагається її зґвалтувати, а потім хапає товсту ломаку і вбиває.
— Можливо, письменнику, та ви пропускаєте подробицю, що викликає купу запитань: рукопис. І той напис ручкою. «Прощавай, люба Ноло». Адже це означає, що той, хто вбив дівчину і закопав, знав її й був небайдужий до неї. І якщо припустити, що це не Гаррі, то як ви поясните, звідки в неї взявся той рукопис?
— Рукопис був у Ноли з собою. Це точно. Хоч вона і втікає, та речей із собою брати не може: це привернуло б увагу, надто ж якщо під час втечі її застукають батьки. То що їй узяти? Єдину незамінну річ: рукопис книжки Гаррі, що вона взяла прочитати, як часто це робила. Вона знає, що для Гаррі ця річ дорога. Кладе її в торбинку і тікає з дому.
Десь зо хвилину Ґегаловуд міркував над моєю теорією.
— То ви вважаєте, вбивця закопав торбу і рукопис разом із нею, щоб позбутися доказів?
— Авжеж.
— Але це не пояснює, звідки взялися ті слова на титулі.
— Хороше запитання, — погодився я. — Можливо, це доводить, що Нолин убивця теж її кохав. Може, варто розглянути версію вбивства на ґрунті пристрасті, в нападі шалу? Отямившись, убивця написав оте, щоб могила не лишилася безіменною. Може, хтось кохав Нолу і не міг стерпіти її зв’язку з Гаррі? Знав про втечу й, не зумівши відрадити дівчину, волів убити, аби лиш не втратити. Цілком переконлива гіпотеза, хіба ні?
— Та переконлива, письменнику… Але, як ви і сказали, це лиш гіпотеза, і її треба перевірити. Як і всі інші припущення. Ласкаво просимо до тяжкої і копіткої поліційної праці.
— Що ви пропонуєте, сержанте?
— Ми призначили графологічну експертизу в справі Квеберта, але результати будуть згодом, доведеться зачекати. Залишається з’ясувати ще одне: чому Нолу поховали в Гусячій бухті? Це ж поруч із Сайд-Кріком: нащо перевозити тіло задля того, щоб закопати за кілька миль відтіля?
— Нема тіла — нема вбивства, — сказав я.
— Ото і я так гадаю. Може, вбивця збагнув, що його оточила поліція. Тож змушений був задовольнятися найближчими околицями.
Ми обидва перевели погляд на білу дошку з моїм переліком імен: