Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:
— Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?
Я обернувся до неї з невинним виразом на обличчі.
— Я? Я вас не слухаю, що ви.
— Як це не слухаєте, коли відповідаєте! Ви звідкіля тут узялися?
— З Нью-Йорка.
Те слово вплинуло на неї заспокійливо, й вона відразу ж пом’якшала і спитала солоденько:
— І що ж такий приємний хлопчина з Нью-Йорка робить в Аврорі?
— Пишу книжку.
Лице її спохмурніло. Вона знову розлютилася.
— Книжку? То ви письменник? Ненавиджу писак! Усі ви нероби і брехуни. На що ви живете? На допомогу? Це ресторан моєї дочки, попереджаю, вона вас у борг не годуватиме. Тож як не маєте чим заплатити, котіться відціля. Котіться, бо поліцію викличу! У мене зять — начальник поліції.
Дженні за шинквасом з досадою скривилася.
— Мамо, це Маркус Ґольдман. Відомий письменник.
Матінка Квінн аж кавою захлинулася.
— Боже милий, то ви той малий байстрюк, що чіплявся за Квебертову спідницю?
— Так, пані.
— А ви змужніли трохи… Нічогенький такий. Хочете почути, що я думаю про Квеберта?
— Ні, дякую.
— А я все-таки скажу: я думаю, — він клятий блядун, і добре, що його підсмажать на електричному стільці!
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Це свята правда!
— Мамо, годі вже!
— Замовкни, дочко. Зараз я кажу. Запам’ятайте, пане клятий письменнику. Якщо у вас лишилося хоч трохи чесності, напишіть правду про Гаррі Квеберта: він бидло, збоченець, покидьок і вбивця. Він убив дівчинку Нолу, бабусю Купер і, в певному розумінні, мою Дженні.
Дженні вибігла в кухню. Здається, вона плакала. Сидячи на барному табуреті, пряма, немов палиця, Тамара Квінн, люто блискаючи очима і тицяючи пальцем у повітря, виклала мені причини свого гніву і те, як Гаррі Квеберт зганьбив її ім’я. Це сталося в неділю, 13 липня 1975 року, того дня, що мав би назавжди лишитися в пам’яті родини Квіннів: саме тоді, опівдні (як зазначалося в запрошеннях, розісланих десятку гостей), на щойно підстриженому газоні їхнього саду було влаштовано прийняття.
13 липня 1975 року
Тамара Квінн улаштувала ту велику подію з неабияким розмахом: у саду навішено тент, на столі — біла скатертина і срібло, «шведський стіл» замовлено у кулінара з Конкорда — рибна перекуска, холодна печеня, страви з морепродуктів і салат олів’є. Подавати холодні напої та італійське вино запросили кельнерів із рекомендаціями. Все мало бути ідеально. Той обід мав стати важливим світським раутом: Дженні готувалася офіційно познайомити свого нового кавалера з кількома видатними представниками впливових кіл Аврори.
Була за десять дванадцята. Тамара з гордістю оглядала святкове облаштування саду: все було готове. їжу вона принесе останньої миті, бо занадто спекотно. Ох, як усі смакуватимуть морські гребінці й хвости лобстерів, слухаючи вишукану бесіду Гаррі Квеберта, який сидітиме біля красуні Дженні. Уявивши це розкішне видовище, Тамара аж здригнулася з утіхи. Вона ще трохи помилувалася своїми приготуваннями і востаннє переглянула, як розсадить гостей, — вона записала все на папірчику і намагалася вивчити напам’ять. Все було ідеально. Тепер бракувало тільки гостей.
Їх було восьмеро — чотири її подруги з чоловіками. Тамара довго міркувала, скільки душ запросити. Нелегкий вибір: якщо гостей буде замало, всі подумають, що її прийняття провалилося, а якщо забагато, вишуканий сільський обід міг обернутися ярмарковим гульбищем. Урешті вона вирішила зупинитися на тих, хто напевне розпустить містом неймовірні чутки, тих, завдяки кому всі незабаром почнуть говорити, що відколи Тамара Квінн запопала в зяті зірку американської літератури, вона влаштовує розкішні обіди для обранців. Одне слово, запросила вона Емі Пратт, бо та організовувала літній бал, Беллу Карлтон, яка вважала себе законодавицею моди, бо її чоловік щороку міняв авто, Сінді Тірстен, очільницю багатьох жіночих клубів, і Донну Мітчелл, балакучу лярву, яка завжди хвалилася успіхами своїх дітиськів. Тамара готувалася всім їм утерти носа. Отримавши запрошення, вони телефонували їй, цікавлячись, із якого приводу той обід, а вона, щоб зберегти інтригу, спритно ухилялася від відповіді: «Мені треба сповістити вам важливу новину». Тамарі кортіло поглянути на їхні мармизи, коли вони дізнаються, що її Дженні та великий Квеберт — разом на все життя. Незабаром усі заговорять про родину Квіннів, усі почнуть заздрити їм.
Тамара була надто заклопотана прийняттям, тож потрапила до числа тих небагатьох мешканців міста, які не юрмилися в цей час перед домом Келлерґанів. Новину дізналася вранці, як і всі, й спершу перелякалася за свій обід: Нола намагалася вкоротити собі віку. Та, слава богу, самогубство було невдале, і Тамара зрозуміла, що їй пощастило двічі: по-перше, якби Нола померла, довелося б скасувати обід, адже щось святкувати за таких обставин непристойно. По-друге, сьогодні, слава богу, неділя, а не субота: адже якби Нола намагалася накласти на себе руки в суботу, довелося б шукати їй заміну в «Кларксі», а це нелегко. Ні, Нола таки добре вчинила — зробила все в неділю, та ще й невдало.
Упевнившись, що в саду все добре, Тамара пішла поглянути, що коїться в хаті. Дженні вона знайшла на своєму посту, біля входу, готову зустрічати гостей. Зате бідолаху Бобусика довелося суворо насварити: він був у сорочці та в краватці, але й досі без штанів, тому що в неділю йому дозволено було посидіти на веранді в трусах і з газетою, бо йому подобалося, коли труси провіває вітерець, прохолоджуючи його причандалля, надто ж те, що поросло волоссям, адже це так приємно.
— Чого це ти тут розсівся! — накинулася на нього дружина. — Цікаво, коли великий Гаррі Квеберт стане нашим зятем, ти так і гулятимеш у спідній білизні?
— Знаєш, — відказав Бобусик, — як на мене, він геть не такий, як ми думаємо. По суті, він простий хлопчина. Любить машини, холодненьке пиво… Гадаю, він не образиться, що в неділю я вбраний по-домашньому. Та я сам у нього запитаю…
— Нічого ти в нього не спитаєш! Спробуй тільки ляпни якусь дурню за столом! Щоб я тебе взагалі не чула! Ох, бідолашний мій Бобусику, якби могла, то зашила б тобі рота, щоб мовчав. Бо ти його як роззявляєш, то звідти сама лише хріновина вилітає. Щоб віднині у неділю ти був у штанях і сорочці. Й гаплик. Нема чого тут без штанів вештатися. Ми тепер неабиякі люди.
Виголошуючи ту промову, вона помітила, що перед чоловіком на журнальному столику лежить листівка, де вже написано кілька рядків.
— А це що таке! — вигукнула вона.
— Пусте.
— Ану покажи!
— Ні! — несподівано відрубав Бобусик, ухопивши листівку.
— Дай сюди, Бобусику!
— Це особистий лист.
— Ох, пан уже пише особисті листи! Дай сюди, кажу тобі! Хто господар у домі, я чи гівно якесь?
Вона вихопила у нього з рук листівку, яку він намагався заховати під газету. На листівці був намальований цуцик. Вона насмішкувато прочитала вголос:
Люба Ноло!
Бажаємо тобі якнайшвидше одужати і сподіваємося незабаром побачити в «Кларксі».
Нехай ці цукерочки посолодять тобі життя.
З любов'ю,
родина Квіннів
— А це що ще за дурня? — вигукнула Тамара.
— Листівка для Ноли. Піду куплю ласощів і пошлю їй з листівкою. Нолі буде приємно, хіба ні?
— Та ти просто смішний, Бобусику! Ця листівка з цуциком смішна, і твій лист смішний! «Сподіваємося незабаром побачити тебе у „Кларксі“»? Вона хотіла віку собі вкоротити, а ти думаєш, їй кортить повернутися і розносити каву? А цукерки? Що вона з ними робитиме?
— Гадаю, з’їсть їх із задоволенням. Ось бачиш, ти все спаскудила. Тим-то я й показувати не хотів.
— Ох, Бобусику, годі вже нюняти! — люто рубонула Тамара і подерла листівку. — Я пошлю їй квіти, розкішні квіти з найдорожчої крамниці в Монберрі, а не твої цукерки з супермаркету. І сама напишу на білій листівці красивим почерком: «Швидкого одужання. Від родини Квіннів і Гаррі Квеберта». А тепер влазь у штани, ось-ось гості надійдуть.
Донна Мітчелл із чоловіком подзвонили у двері рівно опівдні, відразу за ними прийшла Емі з начальником поліції Праттом. Тамара звеліла кельнерові подати вітальний коктейль, і вони випили його в саду. Пратт розповів, як його підняв з ліжка телефонний дзвінок.
— Крихітка Келлерґан намагалася проковтнути цілу купу пігулок. Здається, хапала все, що під рукою було, зокрема якесь снодійне. Та нічого особливого не відбулося. Її завезли до лікарні в Монберрі й промили шлунок. Панотець знайшов її у ванні. Каже, в неї була температура і взяла не ті ліки. А мені що… Головне, з дівчинкою все нормально.
— Добре, що це сталося вранці, а не опівдні, — сказала Тамара. — Прикро було б, якби ви не змогли прийти.
— І що ж таке важливе ти хочеш нам повідомити? — не втерпіла Донна.
Тамара з усмішкою відповіла, що хоче зачекати, коли зберуться всі гості. Незабаром прийшли Тірстени, а в двадцять хвилин на першу — Карлтони, виправдовуючись, що затрималися через проблеми з новим авто. Тепер зібралися всі. Крім Гаррі Квеберта. Тамара запропонувала випити ще по коктейлю.
— А кого ми чекаємо? — запитала Донна.
— Ось побачите, — відказала Тамара.
Дженні всміхнулася: то буде чудовий день.
О дванадцятій сорок Гаррі досі не було. Подали третій коктейль. За дві хвилини до першої — четвертий.
— Ще один коктейль? — зойкнула Емі Пратт.
— Бо я всіх вас дуже рада бачити! — сказала Тамара, яку вже почало непокоїти запізнення зоряного гостя.
Сонце смалило як навіжене. Всі трохи розімліли. «Я хочу їсти», — сказав нарешті Бобусик і заробив добрячого потиличника. Чверть на другу, а Гаррі знай не було. Тамара відчула, як усе в неї всередині стиснулося.
*
— Чекали ми, чекали, — розповідала Тамара за шинквасом «Кларксу». — Господи, як ми чекали на нього! Та ще й спека люта була. Піт котився з усіх, як горох…
— Ніколи в житті так пити не хотілося, — докинув з кутка Роберт, намагаючись встряти до розмови.
— Стули пельку! Здається, мене розпитують, а не тебе. Таких великих письменників, як пан Ґольдман, такі віслюки, як ти, не цікавлять.
Вона кинула в нього виделкою і знову обернулася до мене.
— Одне слово, ми чекали до пів на другу.
*
Тамара до кінця сподівалася, що в нього поламалося авто; може, він навіть в аварію потрапив? Що завгодно, тільки би не підвів її. Пославшись на те, що має наглянути в кухні, вона кілька разів заходила до хати й телефонувала до Гусячої бухти, але телефон не відповідав. Тоді послухала новини по радіо, проте ніяких помітних аварій не сталося і жоден великий письменник того дня у Нью-Гемпширі не помер. Двічі повз хату проїжджало авто, і щоразу серце її здригалося: це він! Але то були тільки дурнуваті сусіди.
Гості насилу на ногах трималися; мліючи від спеки, вони врешті з’юрмилися під наметом, у затінку. Посідали на свої місця та й сиділи мовчки. Тишу урешті порушила Донна. «Сподіваюся, це дуже важлива новина». — «Якщо я вип’ю ще один коктейль, мене знудить», — заявила Емі. Тамара здалась і закомандувала кельнерові розставити страви, а потім запропонувала гостям частуватися.
О другій годині дня обід був у розпалі, а жодних звісток від Гаррі так і не надходило. Дженні геть скулилася й не могла і шматочка проковтнути, силкуючись прилюдно не заплакати. Тамару аж трясло з люті: він запізнювався на дві години, то вже й не прийде. Як він посмів так учинити з нею? Пристойний джентльмен! Та ще й Донна взялась дошкуляти, розпитуючи, яку ж таку велику новину вона для них припасла. Тамара мовчала. Тоді бідолашний Бобусик, намагаючись урятувати становище і жінчину честь, врочисто виліз на стілець, підняв келих і гордо оголосив гостям: «Любі друзі, ми хотіли вам сповістити, що у нас новий телевізор». Запала тривала ніякова тиша. Тамара не змогла витерпіти такої наруги, тому підвелася і завила: «У Роберта рак. Скоро помре». Гості відразу ж захвилювалися, та й сам Бобусик теж: він і гадки не мав, що вмирає, і коли ж це, думав він собі, лікар устиг зателефонувати їм, і чому дружина нічого не сказала. І заплакав, адже незабаром він піде із життя. Все втратить — сім’ю, дочку, це любе містечко. І всі оточили його, врочисто обіцяючи, що відвідуватимуть його в лікарні й ніколи не забудуть.
Гаррі не поїхав на обід до Тамари Квінн, тому що був у Ноли в лікарні. Щойно Пінкас сповістив йому ту новину, він подався до лікарні в Монберрі. Декілька годин просидів на стоянці, не виходячи з авто і не знаючи, що робити. Почувався винним — адже померти вона вирішила через нього. Від тієї думки йому самому закортіло вкоротити собі віку. Він перестав стримувати свої почуття і лише тепер почав розуміти, як вабить його до неї. І проклинав кохання: поки вона була тут, поруч, він міг запевнити себе, що поміж ними нема нічого серйозного і що він має викреслити її зі свого життя, але зараз, коли він мало не втратив її, уявити життя без неї стало неможливо. Ноло, люба Ноло. Н-О-Л-О. Він так палко її кохав.
Коли нарешті зважився ввійти до лікарні, була п’ята година. Сподівався, що нікого не зустріне, та в центральному вестибюлі зіткнувся з заплаканим Девідом Келлерґаном.
— Отче… Я дізнався про Нолу. Мені дуже шкода, повірте.
— Дякую, Гаррі, що прийшли висловити співчуття. Вам, звісно, казатимуть, що Нола намагалася накласти на себе руки, та це підла брехня. У неї боліла голова, і дівчинка взяла не ті ліки. Як усі діти, вона часто буває неуважна.
— Авжеж, — погодився Гаррі. — Біда з тими ліками. В якій вона палаті? Я хочу відвідати її.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але, розумієте, її зараз краще не займати. Їй не можна стомлюватися, ви ж знаєте.
Проте в отця Келлерґана був із собою записник, де відвідувачі могли залишити свої побажання. Гаррі написав: «Швидкого одужання. Г. Л. Квеберт», удав, ніби вже йде, а сам зачаївся в автомобілі. Прочекавши з годину, побачив панотця Келлерґана, який ішов паркувальним майданчиком до свого авто; тоді тихцем повернувся до головного корпусу лікарні і запитав номер Нолиної палати. Двадцять шоста, другий поверх. Він постукав. Серце його калатало. Ніхто не відповів. Він помалу прочинив двері. Нола сиділа на краєчку ліжка, вона була сама. Обернулась і побачила його; очі її на мить сяйнули радістю, та відразу ж згасли.
— Облиште мене, Гаррі… Облиште, бо я погукаю медсестер.
— Ноло, я не можу тебе покинути…
— Гаррі, ви були такий недобрий. Бачити вас не хочу. Мені й дивитися на вас неприємно. Через вас я хотіла померти.
— Прости мені, Ноло…
— Прощу, якщо тільки ви захочете бути зі мною. Якщо ні, дайте мені спокій.
Вона глянула йому просто у вічі; вигляд у нього був такий сумний і винуватий, аж вона не втерпіла і всміхнулася.
— Любий Гаррі, не дивіться на мене мов побитий пес. Обіцяєте ніколи не бути недобрим?
— Обіцяю.
— Просіть вибачення за всі ті дні, коли кидали мене саму під вашими дверми і жодного разу не відчинили мені.
— Ноло, пробач мені.
— Ви погано просите вибачення. Станьте на коліна. На коліна і просіть вибачення.
Він більше не вагався: став навколішки і поклав голову на голі коліна. Вона схилилася і погладила його по обличчю.
— Підведіться, Гаррі. Ідіть до мене, любий мій. Я кохаю вас. Кохаю від того самого дня, як уперше побачила. Я хочу назавжди бути вашою.
Поки Гаррі з Нолою знову віднаходили одне одного в маленькій лікарняній палаті, в Аврорі давно скінчився обід у саду, і Дженні, замкнувшись у кімнаті, оплакувала свою ганьбу і сум. Роберт пішов її втішати, та вона не відчинила йому. А охоплена гнівом Тамара помчала до Гаррі вимагати пояснень. Вона лише на десять хвилин розминулася з неочікуваним гостем, який подзвонив у двері. Роберт відчинив: на порозі стояв Тревіс Довн у парадній формі; замружившись і простягаючи оберемок троянд, він одним духом випалив: