На другому поверсі нікого не було; він наздогнав її, вхопив за руку і притиснув до стіни.
— Пустіть мене! — зойкнула вона. — Пустіть, бо закричу!
— Ноло, не гнівайся на мене!
— Чому ви уникаєте мене? Чому більше не ходите до «Кларксу»?
— Вибач…
— Я негарна для вас? Чому ви не сказали мені, що заручені з Дженні Квінн?
— Що? Ні з ким я не заручений. Хто тобі таке сказав?
Вона полегшено всміхнулася.
— То ви з Дженні не разом.
— Ні, кажу ж тобі!
— То ви не вважаєте мене бридкою?
— Бридкою? Ох, Ноло, ти така гарна!
— Правда? Я так засмутилася… Думала, не подобаюся вам. Навіть хотіла виплигнути з вікна.
— Не кажи таке.
— То скажіть іще раз, що я гарна…
— Як на мене, ти дуже гарна. Вибач, що засмутив тебе.
Вона знову всміхнулася. Вся ця історія — непорозуміння!
Він кохає її. Вони кохають одне одного! Нола прошепотіла:
— Забудьмо про це. Обніміть мене міцніше… Ви такий чудовий, такий гарний, такий витончений.
— Не можу, Ноло.
— Чому? Якби ви справді вважали мене гарною, то не відштовхували б!
— Я вважаю тебе дуже гарною. Але ти ще дівча.
— Я не дівча!
— Ноло… Нам не можна бути разом.
— Чому ви такий жорстокий до мене? Не хочу з вами більше розмовляти, ніколи!
— Ноло, я…
— Ідіть звідси негайно! Ідіть, не говоріть зі мною. Не розмовляйте зі мною більше, бо я скажу, що ви збоченець. Ідіть до своєї любки! Це вона мені сказала, що ви разом. Я все знаю! Все знаю, Гаррі, я вас ненавиджу! Геть! Геть!
Вона відіпхнула його, помчала вниз і кинулася з кінотеатру. Гаррі понуро поплентався до зали. В дверях він зіткнувся з отцем Келлерґаном.
— Добридень, Гаррі.
— Панотче!
— Я шукаю свою доньку, ви не бачили її? Доручив їй зайняти місця, а вона щезла.
— Я… Здається, вона щойно пішла звідси.
— Пішла? Та як це? Фільм от-от розпочнеться.
Після кіно вони подалися до Монберрі поїсти піци. На зворотному шляху Дженні аж сяяла: чудовий вечір! Їй хотілося бути поруч із цим чоловіком кожен вечір, усе життя.
— Гаррі, не вези мене відразу додому, — попросила вона. — Все було так гарно… Мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Ми можемо піти до берега.
— До берега? Чому до берега?
— Бо це так романтично! Зупинися біля Ґранд-біч, там ніколи нікого нема. Ми можемо фліртувати, мов студенти, лежачи на капоті. Дивитися на зорі й тішитися темрявою. Прошу тебе…
Він хотів було відмовитися, та вона наполягала. Тоді він запропонував не на берег, а до лісу: берег належав Нолі. Він зупинився біля Сайд-Крік-лейну і, щойно вимкнув двигун, Дженні накинулася на нього і, не питаючи згоди, міцно вп’ялася в уста. Вона тримала його за голову і душила язиком. Її руки обмацували його тіло, вона огидно стогнала. В салоні було темно; вона залізла на нього, і він відчував, як її тверді пипки впираються в його тіло. Дженні була розкішна жінка, з неї вийшла б ідеальна дружина, вона тільки того й хотіла. Він одружився би з нею, не вагаючись, хоч узавтра: така дівчина — мрія багатьох чоловіків. Та в його серці не було для неї місця, його цілком заповнили чотири літери: Н-О-Л-А.
— Гаррі, — прошепотіла Дженні, — ти чоловік, якого я чекала все життя.
— Дякую.
— Тобі добре зі мною?
Він промовчав, тільки делікатно відхилився.
— Дженні, нам пора повертатися. Я й не помітив, що вже так пізно.
Авто рушило в бік Аврори.
Він висадив Дженні коло хати, не помітивши, що вона плаче. Чому він не відповів? Він не кохає її? Чому вона почувається такою самотньою? Адже їй небагато треба: все, про що вона мріє, це щоб знайшовся добрий хлопчина, який кохав би її, захищав, дарував квіти вряди-годи і водив вечеряти. Нехай навіть гот-догами частував, якщо небагатий. Просто задля задоволення піти кудись разом. Насправді їй не потрібен Голлівуд, якщо знайдеться чоловік, якого вона кохатиме і який кохатиме її. Вона стояла під маркізою і дивилася вслід чорному «шевроле», аж поки він сховався у пітьмі, а потім заридала, затуливши обличчя долонями, щоб не почули батьки. Надто ж матінка. Не хотілося нічого їй розповідати. До хати вона піде, аж коли на другому поверсі погасне світло.
Раптом Дженні почула, що десь загуркотів двигун; звела голову, сподіваючись, що це повернувся Гаррі, що він зараз обніме її й утішить. Але ні: біля будинку спинилося поліційне авто. Вона пізнала Тревіса Довна — він патрулював на вулицях і випадково опинився коло будинку Квіннів.
— Дженні, все гаразд? — запитав він крізь відчинене вікно автівки.
Вона стенула плечима. Тревіс вимкнув двигун і відчинив дверцята, але перш ніж вийти, витяг із кишені аркуш паперу, і квапливо перечитав написаний текст:
Я: Вітаю, Дженні, як справи?
Вона: Привіт, Тревісе! Що нового?
Я: Я тут випадково проїздив. Ти пречудова. Ти така гарна. Маєш гарний вигляд. Я ось що подумав: у тебе є кавалер для літнього балу? А то ми могли б піти удвох.
— ІМПРОВІЗУВАТИ —
Запропонувати їй прогулятися і/або молочний коктейль.
Він піднявся на ґанок і сів коло неї.
— Що сталося? — занепокоєно запитав він.
— Нічого, — відказала Дженні, втираючи сльози.
— Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.
— Мене скривдив один чоловік.
— Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!
Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.
— Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.
Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.
— Знаєш, — провадила Дженні, — я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?
— Хтозна… Дивлячись хто.
— Ось ти, наприклад, чому лишився?
— Я хотів бути поруч із людиною, яку дуже кохаю.
— А хто це? Я її знаю?
— Авжеж, знаєш. Чуєш, Дженні, я оце хотів… Хотів запитати… Словом, якщо ти… Ну, з приводу…
Він стиснув у кишені аркушик і спробував заспокоїтися: треба було запропонувати, щоб вона пішла з ним на той бал. Це ж так просто. Але цієї миті двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Тамара в халаті й бігуді.
— Дженні, люба… чого це ти сидиш під дверима? Мені здалось, я чула голоси… А, це наш бравий Тревіс. Як справи, хлопчику?
— Доброго вечора, пані Квінн.
— Дженні, ти саме вчасно. Ходімо, допоможеш мені, добре? Мені треба зняти бігуді, а твій тато геть безпорадний. Таке враження, що в нього руки зі сраки ростуть.
Дженні підвелася і помахала Тревісові на прощання. Двері за ними зачинилися, а він іще довго сидів на ґанку сам.
Тієї ж ночі Нола вилізла у вікно і побігла до Гаррі. Мала його побачити, з’ясувати, чому він більше не хоче її знати. Чому навіть не відповів на її лист? Вона згаяла з півгодини, щоб добігти до Гусячої бухти. На терасі горіло світло: Гаррі сидів за великим дерев’яним столом і дивився на океан. Вона гукнула його, і він аж сахнувся від несподіванки.
— Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!
— Он що я у вас викликаю! Страх, так?
— Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?
Вона заплакала.
— Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…
— Ти втекла з дому?
— Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.
— Не кажи так, Ноло…
— Чому?
У нього аж у животі судомило. Ховав од неї аркуш, який лежав перед ним, бо то був перший розділ його роману. Нарешті пощастило розпочати. То була книжка про неї. Він писав для неї книгу. Він кохав її так, що писав їй книжку. Та не зважувався про це сказати. Надто вже боявся того, що могло статися, якщо він кохатиме її.
— Я не можу тебе кохати, — сказав він з удаваною байдужістю.
З її очей покотилися сльози.
— Ви брешете! Ви негідник і брехун! Навіщо тоді був Рокленд? Навіщо тоді все?
Він змусив себе бути злим.
— То була помилка.
— Ні! Ні! Я гадала, що ви і я — це щось особливе! Це через Дженні? Ви кохаєте її, так? Що в неї таке, чого немає в мене?
Гаррі не міг і слова промовити, лише дивився, як Нола, вся в сльозах, чимдуж біжить і зникає в темряві.
*
— То була жахлива ніч, — розповідав мені Гаррі в залі для побачень. — Ми з Нолою — то було щось дуже сильне. Надзвичайно сильне, розумієте? Навіженство, та й годі! Кохання, що буває раз у житті! Я й досі бачу, як тієї ночі вона біжить берегом. І себе, який не знає, що вдіяти: бігти за нею? Залишатися вдома, але піти в підпілля? Чи набратися мужності і втекти з міста? Всі наступні дні я збував на озері в Монберрі, просто щоб не залишатися в Гусячій бухті, якби вона раптом знову прийшла до мене. А моя книжка, та, задля якої я приїхав до Аврори, заради якої пожертвував усіма заощадженнями, та книжка не рухалася. Чи просто заглохла. Я написав перші сторінки, але тепер мені знову заціпило. То була книжка про Нолу, але як писати її без Ноли? Як писати історію кохання, що заздалегідь приречене? Я годинами сидів перед своїми паперами, годинами, а писав по декілька слів, по кілька рядків. Поганих рядків, вбогих і заяложених. Жалюгідний стан, коли починаєш ненавидіти будь-які друковані тексти, бо всі вони в тисячу разів кращі, ніж можеш написати сам, і навіть ресторанне меню здається геніальним: «Т-bone steak: 8 dollars»[10] — подумати лишень, яке мистецтво! То був чистісінький жах, Маркусе; я був нещасний, і Нола теж була нещасна, через мене. Майже тиждень я уникав її, як міг. І все-таки вона приходила кілька разів до Гусячої бухти увечері. Приносила польові квіти, які збирала для мене. Стукала в двері, благала: «Гаррі, любий Гаррі, я не можу без вас. Впустіть мене, будь ласка. Дайте мені бодай побалакати з вами». А я чаївся й не озивався жоднісіньким словом. Чув, як вона б’ється у двері, й знову стукає, і плаче. Я сидів потойбіч — і не рухався. Чекав. Часом вона була коло входу понад годину. Потім я чув, як вона кладе квіти коло дверей і йде собі. Я кидався до кухонного вікна і дивився, як вона простує доріжкою. Мені хотілося видерти собі серце, так я її кохав. Та їй було п’ятнадцять років. Тій, кого я так шалено кохав, було п’ятнадцять років! І я виходив, брав ті квіти і ставив у вазу в вітальні. Всі букети, що вона приносила. І цілими годинами дивився на ті квіти. Мені було так самотньо і так сумно. А потім, наступної неділі, 13 липня 1975 року, сталося щось страшне.
Неділя, 13 липня 1975 року
Перед будинком номер 245 на Террас-авеню зібралася чимала юрба. Новина вже облетіла місто. Джерелом її був начальник поліції Пратт чи радше його дружина Емі: чоловіка терміново викликали до Келлерґанів. Емі Пратт відразу ж сповістила про це сусідці, та зателефонувала подрузі, а подруга сестрі, а діти тієї подруги посідали на велосипеди і помчали дзвонити в двері своїм друзям: сталося щось серйозне. Біля дому Келлерґанів стояло два поліційних авто і швидка допомога; Тревіс Довн стримував роззяв на хіднику. З гаража долинала оглушлива музика.
Гаррі дізнався про все те від Ерні Пінкаса о десятій ранку. Той довго грюкав у двері й, угледівши Гаррі в халаті і з розпатланою чуприною, зрозумів, що розбудив його.
— Я подумав, що вам ніхто не скаже, ото і прийшов, — сказав він.
— Про що не скаже?
— Це Нола.
— Що Нола?
— Вона намагалася вкоротити собі віку. Намагалася накласти на себе руки.
20. Обід у саду
— Гаррі, в тому що ви мені розповідаєте, є якийсь лад?
— Авжеж.
— То який?
— Ось ви зараз мене запитали… Насправді, може, і ніякого.
— Гаррі, це так важливо! Якщо ви мені не допоможете, я нічого не зможу зробити!
— Та байдуже, який у мене лад. Важливо, зрештою, який лад у вас. То на якому ми зупинилися? На дев'ятнадцятому?
— На двадцятому.
— Тоді номер двадцять: перемога у вас самому, Маркусе. Вам залишається тільки впустити її.
Рой Барнаскі зателефонував мені вранці в суботу, 28 червня.
— Любий Ґольдмане, чи знаєте ви, яке число у понеділок?
— Тридцяте червня.
— Тридцяте червня. Невже? Здуріти можна, як швидко час біжить. Il tempo è passato[11], Ґольдмане. І що в нас буде в понеділок тридцятого червня?
— Національний день крем-соди, — відказав я. — Допіру читав про це статтю.
— Тридцятого червня спливає ваш термін, Ґольдмане! Ось що буде в понеділок. Я щойно розмовляв із вашим агентом Дуґласом Кларреном. Він у нестямі. Каже, перестав вам телефонувати, бо ви некерований. «Ґольдман — це скажений жеребець», — ось що він мені сказав. Вам намагаються простягнути руку допомоги, знайти якийсь вихід, а ви волієте гнати наосліп, щоб вгатитися в стіну.
— Руку допомоги? Вам треба, щоб я придумав якусь порнографію про Нолу Келлерґан.
— Не треба красивих слів, Маркусе. Я хочу розважати читача, щоб йому кортіло купувати книжки. Люди дедалі менше купують книжок, хіба що всілякі жахіття, де знаходять свої підсвідомі ниці бажання.
— Я не збираюся писати дурню лише задля порятунку власної кар’єри.
— Як хочете. Так ось що буде тридцятого червня: моя секретарка Мариза, ви її добре знаєте, о десятій тридцять прийде до мене в кабінет на нараду. О цій порі в понеділок ми завжди обговорюємо виконання основних угод, що їхні терміни спливли протягом тижня. Вона скаже: «Маркус Ґольдман повинен був до сьогоднішнього дня надати нам рукопис. Ми нічого не отримали». Я солідно кивну, потім зачекаю до кінця дня, до останньої хвилини відкладаючи жахливий обов’язок, а десь о пів на восьму з глибоким жалем зателефоную Річардсонові, завідувачу юридичним відділом, і доведу до його відома цю прикру ситуацію. Скажу, що ми негайно позиваємося на вас за невиконання умов угоди і вимагаємо відшкодувати десять мільйонів доларів збитку.
— Десять мільйонів? Не смішіть мене, Барнаскі.
— Ваша правда — п’ятнадцять мільйонів.
— Ви йолоп, Барнаскі.
— Отут ви і помиляєтеся, Ґольдмане: це ви йолоп несосвітенний! Хочете гратися в дорослі ігри, та не хочете дотримуватися правил. Хочете грати в НХЛ, та не бажаєте брати участі у матчах плей-офф, а це недобре. І знаєте що? З грошей із вашого процесу я відчикрижу чималий кусень молодому письменникові з надмірними амбіціями, щоб він усім розповів історію Маркуса Ґольдмана або про те, як один талановитий, але занадто чутливий автор занапастив собі кар’єру і майбутнє. І він прийде до вас брати інтерв’ю в убогу хатину у Флориді, де ви житимете на самоті, починаючи вже з десятої ранку заливати очі горілякою, щоб забути минуле. Бувайте, Ґольдмане. Зустрінемося на суді.
І він кинув слухавку.
Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку — і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву — це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.